Олександр Клименко — фотокореспондент, який ще до початку незалежності почав знімати головні події в Україні. Крім того, він неодноразово висвітлював збройні конфлікти у різних країнах світу. Проте у 2014-му йому довелося одягати бронежилет і їхати з камерою на війну у своїй державі. Навесні 2024 року виповнюється 10 років відтоді, як росіяни намагаються знищити Україну. Головні події і постаті цієї декади національних визвольних змагань — в документальних світлинах воєнного кореспондента Олександра Клименка.
1992–2012 рр. — два десятиліття у зонах військових конфліктів у Боснії, Косові, Ліберії, Сьєрра-Леоне, Кувейті, Конго, Південному Судані, Нагірному Карабаху та Придністров’ї.
Коли саме почалась ваша кар’єра воєнкора?
Так ведеться, що журналістів, які знімають на війні, називають воєнкорами. Але, відверто кажучи, мені це не подобається. Ми, цивільні журналісти, документуємо не тільки війну. А воєнкори — це ті, хто завжди на війні: пресофіцери підрозділів, журналісти військових ЗМІ. Але нехай буде. Перше моє відрядження в зону військового конфлікту сталося 12 квітня 1992 року в Придністров’я. Потім їздив у країни колишньої Югославії з 1994 до 2008-го, потім Африка… Висвітлював там події. Звісно, наші революції 2004-го та 2014-го.
В якийсь момент здавалося, що на Майдані уже не було що знімати, аж допоки не почалась гаряча фаза. 19 січня 2014 року — перші бої на Грушевського.
Там я був поранений: хтось із міліції кинув світлошумову гранату, вона впала чітко впритул біля ноги, вибухнула та пробила мені литку, пошкодила «камбалоподібний» м’яз. На цьому Майдан для мене майже закінчився. Госпіталізацією і хірургічною операцією. Ну і потім російсько-українська війна.
Ви тоді були журналістом чи фотографом? Для якого медіа працювали?
Я закінчив факультет журналістики Шевченкового університету, отже я завжди був і є фотожурналіст. Відразу після університету, з 1986-го, працював чотири з половиною роки у найтиражнішій тоді газеті «Сільські вісті». А потім у газеті «Голос України», з 1991 року, з першого і до останнього дня існування видання — 33 роки і 3 місяці. Ця парламентська газета 1 квітня 2024 року припинила існувати як загальнополітичне медіа. Нині друкують тільки офіційну інформацію і закони. Це була одна з останніх щоденних всеукраїнських газет, яка ще виходила друком. У 1991 році «Голос України» на тлі одноманітних комуністичних газет мав щоденний наклад до мільйона примірників. Вважаю, що моя газета є найточнішим підручником новітньої історії України. Гордий своєю працею у цьому виданні. Також на початку 90-х я був позаштатним фотокореспондентом в Україні авторитетного німецького журналу «Дер Шпіґель». Друкувався в інших зарубіжних виданнях.
Ви людина, яка бачила і знімала багато воєн та конфліктів у різних країнах. Як це було — висвітлювати війну у себе вдома?
Мені досі не віриться, що в моїй країні війна. Це дуже гірко. Гине цвіт нації. Гинуть мої товариші, яких я знав з миротворчих місій.
2014–2015 рр. — Олександр щомісяця знімав військовиків у зоні АТО
Чи пам’ятаєте ви момент, коли усвідомили: в Україні війна?
Усвідомлення війни прийшло 19 січня 2014 року на вулиці Грушевського під час Революції Гідності, коли я побачив, як воно все там літає, стріляє, палає. Це вже були міські бої… Я кілька разів висвітлював українські миротворчі місії в Африці. Там я познайомився з великою кількістю наших вертолітників.
Отже, у 2014 році, звісно, я захотів поїхати до вертолітників. Поки я готував необхідні дозволи від Генерального штабу, щоб потрапити до них, вони з Конотопу вже перелетіли на чернігівський аеродром. Я приїхав у Чернігів 30 квітня, ми поговорили, я познімав. Домовились, що приїду ще 1 травня і познімаю їх під час польотів. Проте не вдалося в той день поїхати. А 2 травня росіяни під Слов'янськом збили два гелікоптери МІ-24. В кожній машині по 3 чоловіки. У складі екіпажу: командир, льотчик-оператор та борттехнік. Тобто у двох МІ-24 було 6 людей: п’ятеро загинули, лише один врятувався. Усіх цих п’ятьох хлопців я знав. Ми зустрічалися в Африці. Ось так.
Тепер історія друга. Я знову хотів побувати з військовими, знову довго добував необхідні дозволи, знову подався до вертолітників. Це було 4 червня. Льотчики 16-ї окремої бригади армійської авіації «Броди» тоді базувалися на цивільному аеродромі в Дніпрі. Ранком ми прийшли до КПП аеродрому, розмовляли з командиром, і ось по його рації повідомили про збиття ще двох наших МІ-24. Ось таке у мене усвідомлення війни було. Зрештою, у другій половині дня я таки полетів на МІ-8. Ми були на горі Карачун, що поблизу Слов’янська. Там якраз йшли бої. Загалом вертолітники — мій біль. Можливо тому, що багато з ними спілкувався, з багатьма знайомий. Це мужні воїни. Думаю, що на вертольоті воювати небезпечніше, ніж на винищувачах, ближче до землі. Але вони воюють. Ти чуєш, що збили там чи там, дізнаєшся хто. Чи читаєш, як посмертно присвоюють звання Героя України, а чи нагороджують посмертно орденами вертолітників — льотчиків Армійської Авіації Сухопутних військ… Інколи ловлю себе на думці, що не хочу знати про їхні смерті, хай вони в моїй пам’яті залишаться живими.
Як часто й куди ви виїздили на Донбас у 2014–2015 року? Які саме події цього періоду російсько-української війни ви висвітлювали?
Я намагався хоча б раз на місяць їздити на Донбас. З 95-ю бригадою у червні знову їздив на Карачун, але вже по землі. Пізніше з ними ж я був біля села Крива Лука. Там тривали гарячі бої на зайнятому плацдармі, 25 червня 2014-го ми заїжджали туди конвоєм разом з десантниками. Командував там командир бригади, один з перших Героїв України, Михайло Забродський. Це було ніби якесь кіно періоду Другої світової. Всі кудись бігають, хтось несе кулемет, снаряди, десь там далі на вогні хлопці варять їсти. Пізніше почали працювати артилеристи 95-ї. Тільки командир арти був кадровий, всі інші — мобілізовані.
Потім ми були у Щасті, біля селища Металіст на початку липня. Там познайомився з (тоді) полковником 30-ї бригади, пізніше командиром 58-ї бригади, а нині генералом Сергієм Заболотним. Нині він начальник штабу — заступник начальника Національного університету оборони України. Завжди згадую, як я йому тоді телефонував ще з Києва, домовлявся. У слухавці було чути вибухи, і він мені спокійним інтелігентним голосом відповідав: «Вибачте, будь ласка, я якраз керую боєм. Чи не могли б ви зателефонувати мені трохи пізніше». Ми з цим достойним чоловіком товаришуємо дотепер.
Коли 8 липня ми дістались на позиції «тридцятки», з яких вже видно околиці Луганська, була сильна злива. БМП стояло в капонірі як в озері. Артилеристи готувались до бою, розвантажували щойно привезені снаряди. Танк стояв на краю поля пшениці, яку вже ніхто не міг зібрати. Полем серед дощу з розвідки повертались бійці «Айдару», виглядали як примари. Артилерійським порохом (бо мокро) бійці розпалювали багаття, щоб зварити їсти. Теж картина з кіно. Але вона справжня.
24 серпня 2014 року в Києві відбувався військовий парад. Колону десантників вів Михайло Забродський. Мені для продовження історії просто необхідно було це сфотографувати. Макс Левін напередодні каже мені, що він автомобілем їде в Іловайськ і запрошує мене. Розповідаю йому про свій план зйомки параду й кажу, що виїду поїздом увечері 24 серпня до Дніпра, а потім якимось чином приєднаюсь до них. 25 серпня я вже був на польовому КП поблизу Курахового. 26 серпня прибула колона з Іловайська. Втомлений закіптявілий полковник на моє прохання потрапити в те місто каже: «Ви куди? Ми ледве вирвались звідти. Поранених вивезли. Туди заїхати вже неможливо». Так я в Іловайськ не потрапив. (Ну, ви знаєте, як Макс із товаришами дивом вирвалися з Іловайська). І в продовження цього: ти прикладаєш купу зусиль, щоб кудись потрапити, нервуєшся, просиш — а воно ніяк. Один мудрий чоловік мені сказав: значить Бог (чи Ангел) не хоче тебе туди пускати, щось він знає, тому розслабся і пливи хвилею…
Ще така пам’ятна подія — звільнення 24 липня 2014 року селища Піски під Донецьком. Ми потрапили туди випадково саме в цей час. Журналістське везіння. Ранок почався о 5 годині наступом з артилерійською підготовкою. Далі піхота на танках і БМП почала заходити в населений пункт. Все за військовими підручниками. Не кожного дня тоді так щастило, щоб ти був свідком звільнення села. Там я, до речі, познайомився з військовиками 93-ї бригади і потім здружився з багатьма з них: снайпером Олександром Мамалуєм (зараз виконує обов’язки Голови Верховного суду України), танкістом Євгеном Межевікіним (Герой України, командир тактичної групи «Адам»), іншими. Навіть у далекому Конго 2018 року один військовик дізнався моє прізвище, підійшов і сказав, що він є на моєму фото при взятті Пісок.
Окрім газети, я зробив публікацію в фейсбуці про ту подію. Згадав, що там, у Первомайському, поруч з Пісками, на дорозі лежав наш розбитий танк. І мені написав один чоловік, що може багато розповісти саме про цей танк. Це був полковник (тоді підполковник, командир танкового батальйону 93-ї) Дмитро Кащенко. Ми з ним зустрілись, він розповів про тяжкий бій, у якому дістав вісім поранень 21 липня 2014 року. Я написав великий текст для газети, який мав багато реакцій. Дмитро Кащенко у вересні 2019 року був призначений командиром 58-ї бригади. З початку російського вторгнення 2022 року бригада воювала на чернігівському напрямі, як бачимо, успішно, бо Чернігів ворог не захопив. 15 квітня 2022 Дмитро Кащенко відзначений званням Героя України. Бачимося з ним не дуже часто. Крайній раз на похоронах «Да Вінчі».
Чи було у вас відчуття у 2014 році, що війна в цьому році закінчиться?
Новий 2015 рік я зустрічав разом із «Правим сектором» у Пісках. Я чітко пам'ятаю своє відчуття, що у 2015 році війна точно закінчиться. Здавалося, що ось-ось буде перемога. Але бачите…
Потім був вихід із Дебальцева 18 лютого 2015 року. Я був у той момент у Бахмуті й ранком побачив, як містом їдуть танки та інша військова техніка, на яких сиділи втомлені чоловіки. Я це знімав.
Потім поїхав у лікарню. Туди привозили поранених. Запитав у одного нацгвардійця, а де ж загиблі? «Як де? В морзі». І я поїхав туди. На вулиці лежали дерев'яні гроби з необтесаних дощок. У них були солдати. Крізь щілини визирали їхні руки та ноги. Крім гробів, там ще лежали чорні пластикові мішки з тілами. Це була жахлива картина і дуже гіркі емоції.
Цей знімок на World Press Photo дійшов до етапу верифікації. Членкиня журі написала Олександру: «Чувак, ти не засмучуйся, твоє фото круте, воно вже пройшло великий відбір і купу фільтрів, і я голосувала за нього. Але… Ну ти продовжуй працювати і колись ти станеш переможцем».
Чи було в період АТО/ ООС журналістам так само небезпечно працювати, як і зараз? Чи зважали ви на безпеку під час зйомки?
На війні завжди небезпечно. Ти не знаєш, що тебе очікує через секунду. Може прилетіти міна, снаряд, може поцілити снайпер, можна потрапити в аварію… Багато чого ще. Це може вам сказати кожен журналіст, який там буває. Коли ти туди заїхав — ти вже у небезпеці. У кінці лютого 2015 року Сергій Ніколаєв став першим українським фотографом, який загинув на війні під час виконання професійних завдань. Вони з бійцем, який супроводжував Сергія ПС «Танчиком» (якого я теж знав і знімав), йшли Пісками — і раптом прилетіла міна. Та коли ти в запалі роботи, то якось втрачається це відчуття небезпеки, твій інстинкт самозбереження. Ти хочеш зробити свою роботу добре. Це теж скаже кожен журналіст. Інакше нащо туди їхати. Сиди в Києві й знімай рефлексії на війну. Ми говоримо про фронт. А зараз де ти в безпеці? В Києві, Харкові, Одесі, врешті в Україні?
У 2021 році ваше фото з фронту потрапило у добірку найкращих світлин Reuters. Що вам відомо про героя цієї світлини з цуценятами? Де ви відзняли цей момент?
Ну не тільки у 2021-му. Журналісти на війні зазвичай шукають війну. Постріли й обстріли, атаки й бої. Але людям хочеться бачити щось світле. І вони відзначають чоловіка з двома песиками. В інстаграмі Reuters це фото відразу набрало 30 тисяч лайків. Фото ввійшло в три розділи найкращих фото Рейтера 2021 року. А також це єдине фото з російсько-української війни у всій вибірці Рейтера за 2021 рік.
Я це розумію, звісно, але я не хочу це розуміти. Війна — це жах, і це треба показувати. Тоді, у 2019, 2020 та 2021-му, мало людей знімали війну, а іноземці майже не приїжджали. Мені здається, тоді не більше 10 фотографів знімали війну систематично і регулярно. Я люблю репортерські фотографії, я люблю, коли фотографія відразу б’є по очах, по душі. Коли ти дивишся і «падаєш від цього пострілу» репортера.
Хіба можна було кілька років тому уявити собі, що українські репортери Євген Малолєтка і Мстислав Чернов здобудуть всі найпрестижніші світові нагороди в галузі журналістики? Я дуже поважаю їх, це дуже круто, вони це зробили. Їх робота, якщо й не зупинила війну, то показала світові на самому початку російської агресії, який жах насправді відбувається. Ще хотів би згадати Дмитра Козацького. Світ побачив його фото бійців «Азову» з оточеної Азовсталі. Це диво: людина в оточенні, але завдяки інтернету зуміла передати ті фото.
Поважаю всіх українських фоторепортерів, які знімають війну, очима яких світ бачить те, що відбувається в Україні. Які часто з ризиком для життя чесно роблять свою роботу. Їх не так уже й багато. Є відео, газетна журналістика, але зараз бачимо, наскільки важливою є фотографія, найефективніший і найдієвіший засіб комунікації зі світом.
З 24 лютого 2022-го і дотепер Олександр документує повномасштабне вторгнення Росії в Україну. У квітні 2023 року фотограф отримав контузію.
На ваших очах, по суті, відбулося становлення української армії. Військо росло і міцніло. На ваших очах росли командири. Може, згадаєте кілька імен, які вам запам’яталися?
Я вже трохи розповідав про тих достойних людей, з ким звела робота на війні. Продовжу цю тему. З Дмитром Коцюбайлом, відомим як «Да Вінчі», я був добре знайомий. Ми вперше зустрілись у червні 2015 року на шахті «Бутовка». Тоді він, як і завжди, виглядав молодим хлопцем. Але водночас був упевненим у собі воїном: «Пішли! Я вам покажу і те, і те, і те!», а ввечері чітко командував боєм. У мене був якийсь дивний шолом сербської армії чи страйкболу, «Да Вінчі» каже: «Зніми його, він слабенький» і дав мені на той вечір вже міцний, але не менш дивний, пісочного кольору (скоріше кольору дитячого …, ну ви зрозуміли).
Потім й у 2016, і в 2017 році ми бачились, останній раз у 2021 році на базі його підрозділу в Авдіївці. Він показував нам відео про те, як вони воюють, не зважаючи на так зване «перемир’я». Я йому подарував свою книгу, в якій він також є. «Да Вінчі» воював постійно, у його хлопців своя зброярня, свої міномети. Він сідав на танк 24-ї бригади і їхав стріляти. Його дуже поважали командири бригад, були його друзями і довіряли. Після вторгнення, коли він став командиром бригади, побачитися з ним не довелось.
Також з 2017 року я знайомий з Олександром Вдовиченком, Повним лицарем Ордену Богдана Хмельницького. Його позивний «Слов'ян», на момент нашого знайомства він був командиром батальйону. А коли почалось повномасштабне вторгнення, під його командуванням 72-га ОМБр імені Чорних Запорожців захищала Київ.
Також я вже називав Дмитра Кащенка, його позивний «Кащей». У 2019 році «Кащея» призначили командиром 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Ми з ним навесні 2021 року зустрічались біля того місця у Пісках, завдяки якому познайомились. Це був ще один матеріал для моєї газети.
У січні 2022 року я був в Авдіївці на Промзоні й там познайомився з молодим командиром роти 72-ї бригади Ярославом. Дуже професійний командир, хоч і не кадровий офіцер. Якось ми відразу порозумілись.
Вже під час повномасштабного вторгнення 31 березня 2022 року я з журналістами був у Гостомелі. Росіяни в цей день почали втікати. Ми довго чекали, щоб прийшов якийсь військовий і все нам розповів. І тут приходить мій знайомий Ярослав. Це була така супер-супер тепла зустріч. Ми були раді цій випадковості! Ярослав був поранений, трохи полікувався і втік з госпіталю до своєї роти. Я вже говорив про те, що інколи боюся дізнаватись про долю людей, з якими знайомий.
Розкажіть про ваші книжки.
Перша моя книга побачила світ у 2001 році, вона присвячена Незалежності. У 2004 році я видав книгу про миротворців. У 2009 році вийшла книга з промовистою назвою «Крізь вогонь і сльози»: це огляд всього того, що я знімав і де був. Там і Африка, і Югославія. У 2014 році я почав думати про те, щоб підготувати книгу про російсько-українську війну. Вона побачила світ у 2016 році. Правду кажучи, було важко обрати тільки 150-200 головних фото. У мене не було редакторів. Та навіть якщо вони є, то все ж таки ти автор.
You inspire many young photographers. Which of the photographers inspired you?
Well, there are a lot of them. Constantly looking at the Internet, the best photos of the best reporters. But still separately I want to mention James NachtwayHe is a very cool photojournalist. He filmed the war in Yugoslavia. He documented the genocide in Rwanda. I named it because in 1995, in the town of Aquila near Rome, I stumbled upon his book “The Peace of the 80s, in a bookstore among the rubble. (La pace degli anni '80)”. It has photos from Northern Ireland, Lebanon, El Salvador, Nicaragua, other countries. These photos, qualitatively printed, collected comprehensively in a book, impressed me. Then Nightway published the photo book “Inferno”. I consider it a masterpiece out of time. He also came to document the war in Ukraine. He is now 76 years old. We even met him in Bucha and took pictures. I walked up to him and said, “Thank you! You inspired me to do just that photojournalism!” But then it was not until long conversations, because everyone was focused on filming the exhumation of the mass burial. But I'm glad I got to see him and say words of gratitude!
I've always wanted to shoot something very important. This was taught by the Faculty of Journalism of Kyiv University. When Ukraine became independent in 1991, I filmed it.
Then I was sure that I was living in such a happy time for a photojournalist, and the processes in Ukraine in the late 80's and early 90's, in the end gaining independence, are the most important historical event. And I filmed it, I witnessed the story. I used to think that filming war was very cool. It's drive, adrenaline, hard rock! In fact, over the years, you realize that war is a continuous pain and death, even if it is not visually depicted. When you're young, it's all for you for the first time, and that's why you shoot so emotionally. I have already seen a lot in my professional activity, it seems that everything goes in a circle. Perhaps I no longer have as strong motivation as younger photographers.
I remember the morning of the invasion. It seemed that at one point, at 5 in the morning of 2022, everything that I had to see in my life in conflicts and wars fell on me: devastation, hungry children, death... Even considering that the war in our country has been going on since 2014, I felt (more than others) at one point with the first explosions in Kyiv at 5 in the morning universal horror, the apocalypse that is approaching Ukraine.
For more than two years, we get used to it and sometimes perceive it as routine. And I get used to it. It's bad.
For a period of time there was a feeling that this war was happening somewhere unknown where, but not in our country. Then I didn't want to shoot, I didn't want to pick up a camera. He shot rather by inertia, by habit.
My whole life is a deadline. At the university, you must pass coursework, exams, diploma work. In the newspaper and in journalism in general, there is a constant deadline. In the room, in the room... With books too — it is so difficult to choose your photos, and again — sooner, sooner...
And so it seemed — you can calm down and write books, quietly remember your life. But in our case, not again.
In April 2023, I got a contusion, but I will work as much as I have to. Yes, I will not be able to shoot some music festivals (although this is important) and photo models. I want to be in the thick of events, together with people who create history, do important things. I'm fine with them. My soul is there. And the warmest meetings are with old acquaintances. I am indebted to the people I have met along my life path. There are a lot of them.
Oleksandr Klymenkowas born in Chernihiv region. Graduate of the Faculty of Journalism of Taras Shevchenko National University of Kyiv. From 1991 to 2024 — photocorrespondent of the newspaper “Voice of Ukraine”. In 1992, he documented events in Transnistria, then in the former Yugoslavia, as well as Lebanon, Kuwait, Sierra Leone, Liberia, Cote d'Ivoire, South Sudan and the Democratic Republic of the Congo. During the Revolution of Dignity, being in the very epicenter of events, Alexander was wounded. Since the beginning of the Russian military aggression in 2014 in the East, he has filmed events at the front. Alexander is the author of several photo albums, including: “Ukraine. 10 years of progress” (2001), “Peacekeeping activities of the Ukrainian army. The First Decade” (2004), “Through Fire and Tears” (2009), “Front Album” (2016). “The latest history of Ukrainian journalism. From Maidan to Maidan” co-authored with Yuriy Nesteryak, Julia Nesteryak (2022). Had personal photo exhibitions at UN Headquarters in New York (2012), NATO Headquarters in Brussels (2012, 2013, 2014), Lithuania (2015), Poland (2015, 2016, 2023), Luxembourg (2015), Norway (2023), Latvia (2022), participated in collective exhibitions on the war in Ukraine in the parliaments of Great Britain (2015) and Denmark (2014).
The material was worked on:
Literary Editor: Julia Futei
Site Manager: Vladislav Kuhar
Text worked on: Vera Labych, Oleksandr Klymenko
.png)
