Олександр Навроцький — український фотограф. Народився, живе й працює у Києві. Займається фотографією з 2008 року, у своїй творчості досліджує тему міського середовища. Учасник групових виставок в Україні та Європі.
Олександр Навроцький розповів про роботу над серіями фотографій, про «унікальний» район Києва Троєщину, чому саме плівка дає йому можливість відчути міський ландшафт і чому ніколи не планує зйомок.
— Чому й коли у вашому житті з’явилась фотографія?
— Захопився фотографією наприкінці 2000-х, коли були популярними тематичні сайти та ЖЖ («Живий Журнал», інтернет-платформа для ведення особистих блогів — ред.). Тоді під кожним опублікованим кадром точилися справжні баталії та жваві обговорення. Спочатку з цікавістю спостерігав, далі з’явилась і перша камера, вона стала чудовим супутником у неспішних прогулянках містом, які я дуже люблю. Ці мініподорожі змінюють звичний ритм життя, а камера допомагає фокусувати погляд і увагу на деталях навколишнього світу.
У мене немає фотографічної чи мистецької освіти, натомість присвячую цьому хобі доволі багато часу. Це дає мені можливість фіксувати свої спостереження і ділитися ними. Камера один з інструментів освоєння, пізнання та загострення уваги.
Першим фотоапаратом був цифровий Canon, але доволі швидко я спробував знімати на плівку й досі працюю з нею. Зараз далекомірка та об’єктив 35 мм закривають 90% моїх творчих потреб. Іноді можу з цікавості чи при нагоді використовувати іншу техніку.
Плівка створює умови до більш відповідального натискання на спуск через обмеження по чутливості, кількості кадрів і відсутності моментального результату. Це підвищує рівень зосередженості та при цьому інколи готує і сюрпризи, які можуть чекати після проявки.
— Хто вплинув на ваш стиль фотографування? На кого орієнтувались, коли тільки почали знімати? Чи важлива для фотографа надивленість?
— Мій стиль формувався під впливом класиків з агенції «Магнум», звідти захоплення ч/б-картинкою. Щодо бачення, його сформували передусім місце, де я живу, а ще — особистий життєвий досвід, який у кожного свій.
Я переконаний — митець має бути відкритим до всього. Навряд чи знання про кіномистецтво, музику чи сучасну науку колись завадили автору. Навпаки, кожен новий пласт знань — від класичного живопису до космонавтики — може стати паливом для творчості. Звісно, візуальний досвід допомагає, але він може мати й зворотний ефект — коли підсвідомо починаєш копіювати інших або відчуваєш, що «все вже було у Сімпсонах».
З одного боку, фотографія — це дуже просто: треба лише натиснути кнопку. Це головна умова, щоб зображення з’явилось, а не візуальний досвід того, хто натискає. Я маю вдалі кадри, які відбулись саме через помилки. На думку спадає проєкт, у межах якого фотоапарат Polaroid дали мавпі, а те, що тваринка «настрітувала», згодом продали на Sotheby’s. Сьогодні сучасна фотографія все більше не про надивленість, а про обізнаність. Але експеримент із шимпанзе переконує в чомусь іншому.
Ідеально — це баланс між інтелектуальним багажем і здатністю дивуватися світу так, ніби бачиш його вперше.
— Чи маєте більше свободи творчості через те, що фотографія — не основна професія?
— «Залишайся аматором і кайфуй від процесу» — таку пораду я колись отримав під час портфоліо-ревю. Це дає можливість чесно робити те, що мені хочеться.
Мій метод — це певною мірою стріт-фотографія. Я просто завжди ношу із собою камеру, не шукаючи нічого конкретного, адже життя підкидає такі сценарії, які не під силу жодній уяві. Зазвичай не знімаю цілеспрямовано проєкти, бо не відчуваю легкості й все починає здаватися штучним. Люблю працювати спонтанно, а не шукати кадр, який виник в моїй голові. Згодом відзнятий матеріал аналізую та об’єдную в серії.
— Розкажіть, будь ласка, як виникли ваші серії фотографій? Наскільки фотографії для вас є самодостатніми й не потребують підписів?
— Серія Otherside сформувалася як спроба віднайти магічний реалізм у повсякденні. Я шукав ті особливі точки перетину в міському середовищі, де звичні речі раптом утворюють нову, несподівану візуальну форму.
Далі я сфокусувався на просторі, у якому живу безпосередньо. Троєщина стала моїм основним полем для досліджень. Результат — проєкт Raй:ON. Назва відсилає до історії: у давнину цю територію називали «раєм» через розташований тут князівський палац. Для мене цей проєкт насамперед про освоєння простору, пошук прихованих закономірностей та осучаснення цього історичного раю. Водночас це спроба вийти за межі власних упереджень і зафіксувати мінливу місцевість, що постійно породжує нові химерні комбінації артефактів сучасності.
Під час роботи на Троєщині я почав помічати об’єкти, що опинялися в несподіваних місцях і за рахунок цього змінювали свою суть. Вириваючись зі звичного контексту, вони набували інакшого звучання, стаючи ледь вловними абстрактними величинами. Мене заворожувала ця втрата зв’язків із природним середовищем, коли предмет починає випромінювати нові, множинні значення. Ці вертикальні кадри згодом увійшли в серію Slowly t.
Логічним продовженням попередніх пошуків стала серія Tetris. Тут фокус змістився з поодиноких предметів на характерні для мегаполіса нагромадження й химерні нашарування. Це дослідження комбінацій, у яких розрізнені елементи міського середовища намагаються «здаватися» єдиним цілим.
Щодо підписів, я свідомо уникаю зайвих пояснень зображеного на фото, зазначаю лише місце і час.
— Коли й чому ви почали знімати голубники Києва?
— У моїй практиці часто буває так, що одна серія плавно виростає з іншої. Перші голубники я зустрів також на Троєщині. Коли у фокусі опинився вже десяток таких споруд, я вирішив пошукати їх і в інших частинах Києва. За рік-другий сформувалася така собі колекція-типологія київських голубників.
Ці наївні архітектурні форми зачарували мене своєю самобутністю й тим, як органічно вони вписані в міський ландшафт. Їх будували аматори-ентузіасти минулого, і сьогодні ця культура зникає: у нових кварталах чи центрі міста голубники — явище неможливе. Зараз голубники — це архітектурні релікти-пепелаци. Їх більше не будують і вони поступово зникають, більшість стоять закинутими, наче мовчазні посланці з іншого часу чи паралельного світу.
— Розкажіть, будь ласка, про ваші улюблені знімки.
— Один із моїх улюблених знімків — це результат щасливого випадку, який неможливо повторити. Через технічний збій у камері не прокрутилася плівка, і два зображення наклалися одне на одне. Так із випадкової тіні раптом виник «Привид» — силует, схожий на акулу. Його не було в реальності, або ж я просто його не помітив, але фотографія зробила цей образ видимим.
— Яким чином на вас і вашу творчість вплинула повномасштабна війна?
— Після початку повномасштабного вторгнення я перестав знімати з таким ентузіазмом, як раніше, війна надламала колишній творчий азарт. Я не маю унікального досвіду і відчуваю, що мені немає чого додати до великої історії цієї війни. Проте Київ постійно змінюється під її тиском, і ці ледь помітні, а іноді й болючі трансформації мимоволі знаходять місце на моїх теперішніх фотографіях.
— Чому вам важливо стати частиною спільноти Української асоціації професійних фотографів?
— Мені імпонує, що цінності Асоціації — це не просто декларації, а реальні дії. В епоху знецінення візуального контенту мені важливо бути частиною спільноти, яка формує професійну етику й захищає інтереси авторів. Я бачу в УАПФ те саме комфортне, але вимогливе середовище, де взаємообмін досвідом допомагає не лише зростати професійно, а й спільно творити сучасний візуальний код України.
Олександр Навроцький – народився у 1983 році в Києві (Україна). Закінчив Київський національний університет технологій та дизайну (факультет економіки). Займається фотографією з 2008 року. Живе та працює у Києві. Переважно працює над темами міського середовища. Персональні виставки експонувалися в Україні. Брав участь у групових виставках в Україні та Європі.
Соціальні мережі фотографа: Facebook
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
