Український фотограф Олександр Глядєлов розповів про те, чому в Україні поняття свобода та революція тотожні, про зйомку покоління вільних людей, яких зустрічав спочатку на Майдані, а потім на війні, та чому сьогодні варто знімати не лише на фронті.
«Наша Революція Гідності — це свобода чистого прояву»
Фотографія — це більше ніж професія, це — моє життя. Коли щось відбувається, тоді я там і я — фотографую. На мої авторські екскурсії виставкою «І побачив я», яка відбувалась в Українському домі, декілька разів приходив одинадцятирічний хлопчик Гордій. Він мене про все розпитував і, зокрема, як так вийшло, що я всюди був. На виставці експонуються фотографії, зроблені впродовж останніх 35 років, — а це доволі тривалий відрізок часу. Я знімав ключові історичні події, бо хотів там бути.
Фотографував Революцію на граніті, яка розпочалась 2 жовтня 1990 року з голодування студентів на Майдані Незалежності. Для багатьох ця подія була несподіваною. Відбувались великі мітинги, люди збиралися і йшли колонами до Верховної Ради. На вулицях Києва було багато людей, і серед них було багато українських прапорів. Ця картина стала звичною для багатьох киян. Певен, що і для львів’ян також.
Студенти ставили свої намети таємно посеред ночі, щоб їх не зупинили. Оскільки українці люблять своє молоде покоління, що згодом спрацювало і на Євромайдані, студентів-протестувальників почало підтримувати багато людей із різних середовищ, у тому числі й мистецького. Революція на граніті тривала восени 1990 року, коли Україна була ще в складі СРСР. Наближалось свято Жовтневої революції, і в мене є знімок, коли люди ідуть повз Майдан і несуть зображення Леніна на палці. Такі були часи.
Я фотографував людей і хід подій на Майдані, особисто з людьми там не знайомився. Очікував, що відвідувачі виставки в Українському домі впізнаватимуть своїх родичів і знайомих на фотографіях. Наприклад, український правозахисник Максим Буткевич на одній зі світлин, де молоді люди з портретом Петлюри, впізнав свого друга.
Атмосфера Помаранчевої революції та Революції Гідності відрізнялась. На обох майданах панувало відчуття свободи та піднесення, проте веселощі Євромайдану припинились після розгону студентів. Ще під час Помаранчевої революції зустрів чоловіка, який відчував себе комендантом частини Хрещатика, або ж у нього була така роль. Він мені сказав, що приймав участь у подавленні протестів у Баку в січні 1990 року. Він був солдатом-строковиком й у складі радянських військ входив у Баку. Ця подія отримала назву Чорний січень або Кривавий січень: у результаті вкрай жорстких і необґрунтованих дій радянської армії загинуло більше сотні мирних жителів Баку. Тож, бувши протестувальником через майже 15 років, він очікував таких же дій, але цього разу вже проти себе. Він припускав, що все може статись уночі — за 15 хвилин придушать мирні протести і потім змиють кров.
Частина особового складу деяких підрозділів внутрішніх військ і «Беркут» з початку подій перебували в урядовому кварталі, блокованому протестувальниками. У ніч з 28 на 29 листопада влада вирішила придушити демонстрації за допомогою зброї й підняла військових. Це були полки внутрішніх військ, і ми добре пам’ятаємо їх із Майдану. Я був то на Круглоуніверситетській, то на Шовковичній. Круглоуніверситетську вулицю у середній частині блокували автівки таксі, а вище — просто ряди протестувальників. Натомість Шовковична вулиця трошки нижче перетину з вулицею Богомольця, мала смішну барикаду з гілок, за якою тулилися протестувальники. Принаймні тут декілька вантажівок з особовим складом намагалися піднятись до урядового кварталу, але зупинилися й повернули геть.
Загалом під час Помаранчевої революції атмосфера була натхненна й весела, люди багато співали. Тоді помітною була роль художників. Учасники мітингу писали Лист до Путіна від українського народу. Він був не на папері, а на довгій тканині — чого тільки на ній не писали. Пригадую, як цю тканину намотували на палицю в майстерні українського художника Миколи Журавля на Хрещатику, а потім принесли до посольства РФ і віддали охоронцям. Багато митців взяли участь у цьому процесі, серед них був і Влад Троїцький.
Я не мав надії на українське суспільство як людина, котра велику частину свого життя прожила у Радянському Союзі. Я не мав такої надії ні на один народ, окрім литовців. А тут українці всім дали таку фору. Перше таке фантастичне відчуття було, коли розпочався Помаранчевий Майдан. Це був справжній спротив суспільства. Люди йшли на виборчі дільниці, голосували, а потім бачили, що результати зовсім не відповідали очікуванням. Люди вийшли на Майдан — і це було дуже сильно. Маю надію, що прагнення до свободи у нас як в нації не зламається. Проте гарантії не існує, багато чого можна зламати.
Під час Помаранчевої революції я відзняв багато кадрів і була пропозиція від друга, який мав поліграфічну компанію, зробити книжку. Ми її навіть змакетували. Утім тоді вийшла ціла купа фотокниг — всі були дуже яскраві та помаранчеві, і ми вирішили не брати в цьому участі. Зараз про це жалкую, бо могла вийти хороша книжка і зараз вона була б доречною.
«Летаргія — це важкий сон, у якому перебувало наше суспільство»
Про те, що Росія прийде з великою війною, почав казати своїм друзям ще в середині 90-х. Коли фотографував у Чечні, в Грозному, зрозумів, якою ця війна може бути. Для мене війна в Україні була небажаною, але не несподіваною. Така людська природа — навіть коли розумієш очевидність подій, до останнього сподіваєшся, що цього не станеться.
У 2013 році у львівській галереї «Дзиґа» я зробив виставку, яка називалася «Летаргія». Там були роботи, що розповідали про важкий морок, який був над нами усіма. Летаргія — це не смерть і не життя, такий важкий сон, у якому перебувало наше суспільство.
Я вже не один раз розповідав, як для мене розпочалася Революція Гідності. 21 листопада 2013 року Кабмін вирішив призупинити процес Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Ми з друзями, горюючи, прийшли в гарний підвальчик на Подолі. Його власником був француз, і там завжди було гарне вино. Опісля ми вирішили ще випити кави поблизу Майдану і побачили студентів, які вийшли на протести. Коли я прийшов на Майдан Незалежності, на даху бусика стояв хлопчина. Він казав у гучномовець, що в їхньому гуртожитку замкнули двері, щоб студенти не могли вийти, і вони вилазили крізь вікна другого поверху. Мені стало соромно, що ми, дорослі люди, пішли випити, а молодь повстала. Я повернувся додому, переодягнувся в теплий одяг, взяв камери та плівки й пішов на Майдан.
Наша Революція Гідності — це свобода чистого прояву. Ця подія стала знаковою для дуже багатьох людей. Зараз поясню. Я отримав поранення в Іловайську і був у госпіталі разом з нашими військовими. Коли вони дізналися, що в мене в комп’ютері є фотографії з Майдану, одразу попросили показати. Хлопці дивилися знімки й казали, що в них мороз іде по шкірі. Я кажу: «Стоп, ви ж зараз в такій зарубі були». Все одно, для них саме Революція Гідності — це визначальна подія.
На початку війни у 2014 році я не багато знімав, це була робота більше для репортерів. Я не бачив, що міг би там фотографувати. В середині червня з’явилась інформація, що декілька будинків сімейного типу виїхали з Донецької області на Хортицю. Я багато років працював з цією темою, тож подався до Запоріжжя. Там познайомився із волонтерами, які запропонували поїхати з ними на блокпост — привезти військовим бронежилети й гуманітарну допомогу. Переночувавши на блокпосту, подивившись і послухавши хлопців, зрозумів, що це вже війна. З того часу фотографую російсько-українську війну. В батальйоні «Донбас» зустрів людей, яких ще в мирному житті знімав у Донецьку. Не можу називати імен, але вони беруть участь і в повномасштабній російсько-українській війні.
Люди пам’ятатимуть історію за фотографіями, але не лише за моїми. Дивитимуться на війну крізь світлини не лише фотографів, а й тих, хто безпосередньо бере участь у бойових діях.
Про те, якою повинна бути воєнна чи гуманістична фотографія, нехай говорять ті, хто професійно займається оцінкою фотографій. Якщо ж розмовляти із філософами, обов’язково хтось з них скаже, що наше уявлення про гуманізм не збігається з тим, що від нього залишилось сьогодні. Для мене людина завжди була і є центром того, що досліджую як фотограф у дуже різних умовах, і не лише на війні. Фотографую людей, які живуть в умовах сутінок через різні життєві обставини. Наприклад, у 2018 році у мене була виставка «Життя, смерть, любов та інші невідворотні обставини», яка експонувалась у Києві та Берліні.
«Як залишитися живими і знімати війну»
Я не бачу сенсу в тому, щоб давати загальні поради молодим фотографам. Якщо до мене хтось прийде за порадою, подивлюсь, що людина фотографує, і тоді зможу щось підказати. Сьогодні в Україні з’явилось багато нових імен у фотографії. Був час, коли на заході, наприклад, окрім Бориса Михайлова, не знали інших українських фотографів.
Після повномасштабного російського вторгнення в іноземних медіа з’явилась цікавість до України. Українські фотографи отримали міжнародні нагороди — «Оскар», World Press Photo та інші. Багато іноземних фотографів на початку повномасштабного російського вторгнення приїхали в Україну. Проте виявилося, що у нас теж є багато фотографів, які можуть документувати війну. Сьогодні тут залишились ті західні фотографи, які просто хочуть тут працювати. Інші сюди вже не їздять.
Багато українських митців, не лише фотографів, сьогодні живуть за кордоном і намагаються відрефлексувати нашу війну. Я це кажу без жодного осуду, просто вони багато втрачають. Потрібно просто бути тут, щоб знімати цю війну.
Сьогодні перед нами постає не лише питання як треба знімати війну, але і як залишитися живими і знімати війну. Кілзона кожного дня розширюється, і чи багато там сьогодні можна сфотографувати?
На виставці «І побачив я» є одна фотографія з бійцями біля танка. Мені пощастило, що місяць був у повні й вистачило світла для зйомки. На нулі все важче працювати фотографам. У мене є відчуття, що у гонитві за кадрами на фронті ще буде багато загиблих і поранених фотографів. Ми нічого з цим не зробимо — така статистика. Утім ми пропускаємо дуже багато тем поза лінією фронту, про які варто говорити.
Звісно, серед цивільного життя сьогодні можна знайти багато тем. Проте існує спільнота фотографів, загострених на роботу на війні. Бо саме там все вирішується. У мене є певна сконцентрованість, щоб сили й ресурси спрямовувати на документування війни, — це насправді головне. Повсякденне життя також існує. Проте це не медійна робота і мало хто наважується його документувати, і документувати добре.
Сьогодні багато людей почали називати себе документальними фотографами, проте справжній документаліст повинен глибоко досліджувати тему, працювати над нею. Звісно, документальна фотографія використовує пряму фотографію як інструмент. У багатьох фотографів зараз є добра техніка і вони знімають наслідки прильотів. Проте документальні проєкти потребують значно більших зусиль, ніж просто прибігти і зняти.
Найкращі фотографії, які зараз роблю і які не пов’язані з війною, це фотографії доньки моєї племінниці. Їй вже виповнилось три роки і її надзвичайно цікаво фотографувати.
«Якщо події не задокументовані, вони просто стираються з історії»
Фотографія — універсальна. Вона зрозуміла усім людям, незалежно від того, якою мовою вони розмовляють. Латинський та кириличний алфавіти трансформують мову у графіку, натомість китайський та японський, навпаки, відштовхуються від образу. Звісно, небагато людей можуть опанувати ієрогліфічну грамоту, а от фотографія — всеосяжна.
Колись я сказав, що документальна фотографія — це останній окоп правди. Тому що впродовж останнього часу ми чуємо й читаємо надто багато брехні. У суспільстві багато дискусій про постправду і розмов про життя в історичні часи, коли на нашій землі ллється кров, а нас усіх обманули. Навіть керівники найпотужніших держав можуть обманювати, попри договори, домовленості та своє слово. Наприкінці усе може виявитися брехнею. До речі, було б цікаво, якби історики порівняли обіцянки обраних керівників держав зі словами монархів. Роздуми про правду демонструють сучасну кризу суспільства. Ми розуміємо, що маємо покладатися в першу чергу на себе.
Фотографія відображає правду. Однак часто люди можуть по-різному трактувати зображення. Це пов’язано з тим, що вони не хочуть і не будуть вірити у те, що для них некомфортно. Простіше відгородитися, сказати собі, що я не хочу цього знати, що це неправда, або переконати себе в тому, що хтось просто не міг такого зробити. Мабуть, досі є ті, хто вважає події в Аушвіці, Бучі чи Маріуполі фейком.
Якщо події не задокументовані, вони просто стираються з історії. За фотографії, які ми з колегами зробили в Іловайську, кожного року нам дякував боєць із позивним Апіс — він був командиром зведеної (з 17 та 93 бригад) роти ЗСУ, котра разом з батальйоном «Донбас» зайшла в Іловайськ. Він прийшов на виставку фотографій на Михайлівській площі й сказав, що якби нас, фотографів, там не було, то їх, військових, ніби також там і не було і вони нічого не робили. «Дякую за життя», — він так написав на книжці про Іловайськ, маючи на увазі пам’ять у фотографіях.
«Ми нашу війну побачимо після того, як вона закінчиться»
Сьогодні люди дуже по-різному ставляться до нашої роботи. Я ніколи не стикався з цим на заході, де завжди була повага до праці журналістів. Проте це вже було давно. На сьогоднішній день ми вже пройшли крізь декілька криз недовіри до людей, що працюють у медіа. Ми всі зараз живемо у стані травми й дуже легко знайти, на кого ж спрямувати своє невдоволення. Приміром, стався прильот, люди опинилися в жахливій ситуації, а тут їм на очі потрапляє фотограф, який знімає наслідки обстрілів.
Можливо, це тимчасова криза у нашому суспільстві, а можливо, ситуація набагато глибша. Нам, фотографам, усе зрозуміло і ми продовжуємо робити нашу роботу. У Відні, куди нещодавно їздив, постало питання про етику. Там була дискусія про фотографію на війні. Не пригадаю, чи модераторка, чи хтось із глядачів згадав цю тему. На «улюблене» запитання зазвичай розповідаю історію про кадр із в’язнем у Південному Судані, який я так і не зробив, або ж про фотографію страти людей у Бангладеші, яку зняли фотографи Associated Press — Горст Фаас та Мішель Лоран. Вони говорили, що якби їх не було, ніхто б не знав, які жахіття там відбувалися.
Сьогодні дискусію на тему етики я розвертаю в інший бік і згадую фотографію 1992 року про страту у Боснії, у місті Брчко. Фотографія дуже проста й водночас жахлива абсолютно. На фото сербський військовий Горан Єлісич, який називав себе «сербським Адольфом», стріляє в потилицю боснійському цивільному посеред вулиці. За цей кадр сербський фотограф Боян Стоянович отримав першу премію World Press Photo 1993 у категорії «Spot News». Фотографа звинуватили у зраді, адже він був сербом і зняв сербських військових, і він був змушений переховуватися в Амстердамі. Його там знайшли. Він готувався вийти з дому, на ньому була камера, і коли постукали у двері, він їх автоматично відчинив. У машині, куди його силоміць запхали, він почав відбиватись камерою і вистрибнув у канал. Я більше ніде не чув його прізвища. Я навіть не знаю, чи він залишився у професії, чи все для нього змінилося у житті.
Я про цей випадок написав есе. Про те, що людина інколи страчує іншого тільки через те, що може це зробити. Є балканська картина «Нічия земля» про події Боснійської війни. Взвод боснійських солдатів заблукав у нічному тумані. Зранку військові зрозуміли, що опинились просто перед сербськими позиціями, під вогнем противника. Після жорсткого і швидкого бою у траншеї на нейтральні смузі опинилось троє поранених — два боснійці та серб. Зброя переходить з рук у руки й визначає дії людини — будеш ти жертвою чи катом. Єдине, що може жертва, — це повернути обличчя до своєї смерті. Наприклад, французький маршал Ней командував своєю стратою. Сербський фотограф міг знімати, а міг відійти у бік, бо військові — також серби, бо лячно, бо постає питання, а що робити далі з цими фотографіями. Потрібно було мати сміливість, щоб публікувати ці знімки, розуміючи, що з тобою буде у твоїй країні.
Сьогодні питання етики зводяться до того, що ми обираємо між зняти чи не зняти, або зняти і нікому не показати. Для мене питання публікації знімків може бути пов’язане лише з безпекою для військових. Насправді ми нашу війну побачимо після того, як вона закінчиться. Зрештою, питання етики, яке сьогодні постало у нашому суспільстві, — це ознака дорослішання нас як народу й ознака демократичності, бо ми обговорюємо різні питання.
Коли я отримував Шевченківську премію за проєкт «Карусель», то сказав, що моя фотографія про людяність у нелюдських обставинах. Сьогодні переважна більшість фотографів працює саме в таких умовах. Обставини не людські, а ми фотографуємо наше життя.
«О, це буде тяжко, не хочемо дивитись»
Коли люди дивляться мої фотографії, то реакції бувають дуже різними. Усе залежить від людини. Пригадую, на мою першу виставку про безпритульних дітей зайшло дві дами: «О, це буде тяжко, не хочемо дивитись». Вони вийшли. На виставку в Лісабоні зайшли чоловік із жінкою, на вигляд чоловікові років п’ятдесят було. Вони трішки побули в галереї, а потім чоловік підійшов до мене і сказав, що у нього хворе серце і він не зможе додивитись виставку. Він плакав, він співчував. І ці дві дами, і цей чоловік не додивились виставку, але ж які різні причини.
Найкращі й найбажаніші відвідувачі моїх виставок — це молоді люди, бо вони гостріше реагують і більше думають. Молодь задумується, яким може бути їхнє життя, як його треба міняти, і яким може бути життя суспільства та загалом країни. Мене на вулицях зупиняли підлітки, молоді люди і дякували за мою роботу. Нещодавно був на весіллі військового з батальйону «Донбас» та волонтерки. Вона родом з Броварів, тож святкували саме там. Коли ми вийшли на вулицю покурити, то до мене підійшла одна жінка і подякувала за фотографії. Мені видається, що попри всі обставини, ми ще не втратили здатності до емпатії.
«Відстоювання справедливості інколи не залишає нам вибору»
За словом «свобода» кожен бачить щось своє, і стовідсоткової свободи не існує. Це ідеал, до якого нам треба тягнутися. За нашу свободу вже заплачена дуже велика ціна.
Коли почалася повномасштабна війна, я також хотів іти воювати. І зараз хочу, але по віку вже не придатний — ці обмеження не лише формальні, але й фактичні. Мене запитуюсь, як гуманізм може поєднуватися з бажанням іти на війну. Приміром, українського правозахисника і військовослужбовця ЗСУ європейські колеги-пацифісти часто запитують, як він міг взяти зброю до рук. Я його давно знаю і він дуже добра людина. Сьогодні так це поєднується — гуманізм і бажання боротися з ворогом. Якщо говорити про гуманізм, то показовою є історія польського лікаря Януша Корчака, який під час Другої світової війни відмовився від особистого порятунку й залишився зі своїми дітьми-вихованцями із Варшавського гетто. У серпні 1942 року Януш Корчак разом із майже 200 дітьми й іншими вихователями загинув у газовій камері нацистського табору смерті Треблінка.
Відстоювання справедливості інколи не залишає нам вибору. Наші вороги сьогодні також не залишили нам вибору — вони прийшли на нашу землю. Ми сьогодні маємо право на ненависть і справедливу помсту. Навіть середньовічні лицарі, коли складали свою присягу, обіцяли захищати тих, хто не в змозі це зробити сам. Насправді формулу вже винайшли дуже давно. Багато запитань, які ми сьогодні обговорюємо, насправді про людяність.
«Я не намагаюсь на фотографії зробити щось красивішим, ніж воно є насправді»
Журналісти часто запитують про етику й естетизацію війни. Усюди, де є люди, є і певна естетика. Бо це притаманно взагалі нашій цивілізації. Подивіться, як виглядали війська перед зіткненням 600 чи 700 років тому. Приміром, французьке військо — у дорогих мундирах, з плюмажами, прапорами, у гусарів найкращі коні, усе блищить, усе різноколірне. Красиво. Погляньте на німецькі гравюри із зображеними ландскнехтами, на їхній одяг та зброю. Естетика. Звісно, нам рівнятись на цю формулу неможливо. Проте ми ж говоримо про фотографію, а фотографія через естетику і працює.
Я фотографую впродовж всього життя. Мені притаманна певна візуальна мова. Якщо фотографія про жах, то естетика додає до цього ще якусь гостроту. Якщо фотографія естетична, то вона елементарно змушує глядача зупинитись, роздивитися й подумати про те, що на ній зображено. Ми ж дивимося на капрічос Франциско Гої, ми з лупою розглядаємо живопис Босха і Брейгеля, хоча на їхніх полотнах зображені жахіття війни.
Я не намагаюсь на фотографії зробити щось красивішим, ніж воно є насправді. Я просто так бачу. Я фотографую життя. Якщо я допомагаю іншим також це побачити — це ж добре. Насправді розмови про естетизацію чужого болю народжуються в головах тих людей, які живуть у дуже комфортних умовах. Вони оцінюють це зі сторони, не проживаючи на власному досвіді.
«Якщо фотографія зачіпає щось у людині, то вона також може у ній щось і змінити»
Я часто цитую фразу Марка Рібу (Marc Riboud, французький фотограф, фотокореспондент — ред.): «Я не вірю, що фотографія може змінити світ, але вона показує, як світ змінюється». Ми знову повертаємося до питання, що зараз ми сконцентровані лише на зніманні війни. Проте повсякденне життя змінюється. Воно вже ніколи не буде таким, як до початку повномасштабної російсько-української війни.
Якщо фотографія зачіпає щось у людині, то вона також може у ній щось і змінити. Навіть під час виставки «І побачив я» в Українському домі до мене підійшла молода дівчина, імовірно старшокласниця, і сказала, що вона вже не зможе жити після виставки так, як жила до неї. У 2001 році на виставці «У пошуках втраченого» до мене підійшов хлопчина і розповів, що зараз навчається на соціальній педагогіці у Могилянці. Це рішення він прийняв, коли був на моїй виставці про безпритульних дітей у 1997 році. Це пряма робота фотографії. І це лише декілька прикладів з мого особистого досвіду.
Якщо говорити ширше про вплив фотографії, то не можна не згадати книгу філософа Ролана Барта «Camera lucida. Нотування фотографії». Це останній прижиттєвий твір автора, який став одним із найважливіших текстів у теорії візуальних мистецтв. Книга має глибокий особистий підтекст, адже значну її частину присвячено пошукам образу матері автора після її смерті. Тобто навіть фотографія з сімейного альбому може мати сильний вплив на людину.
Ви всі напевно дивилися кіно «Падіння «Чорного яструба»» — історичну військову драму Рідлі Скотта, засновану на реальних подіях у Сомалі в жовтні 1993 року. Фільм розповідає про спецоперацію армії США в місті Могадішо. Під час рейду сомалійські повстанці збили за допомогою РПГ два вертольоти UH-60 Black Hawk — «Чорний яструб». Швидка місія перетворилася на затяжну битву та рятувальну операцію.
Американські солдати опинилися в оточенні тисяч озброєних бойовиків. Це було одне з найжорстокіших зіткнень американських військ з часів В’єтнаму, що завершилося загибеллю 18 американських солдатів і сотень сомалійців. Ця ситуація дуже вразила американське суспільство — журналісти сфотографували ці події. Коли я вперше був у Сомалі, то навіть працівники «Лікарів без кордонів» казали, що до цього випадку американці були переконані, що їхні військові виконували там лише гуманітарні місії.
Унаслідок розголошення інформації про Сомалі, президент Клінтон побоявся відправляти миротворців у Руанду. Звісно, це не лише вплив фотографії, але завдяки фотографіям, які були опубліковані в медіа, американська влада побоялася пустити в дію свою військову силу в іншій частині світу. Це був такий непоганий фідбек на зйомки. Як фотограф, я маю право думати, що так сталося саме завдяки фотографії. Нехай мені хтось доведе, що ні.
Не можу сказати, що особисто на мене сильно вплинула чиясь фотографія, людина чи подія. Якби була така світлина, то я б не роздумував, а одразу про неї розповів. Пригадую зйомки у Чорнобильській зоні невдовзі після аварії на станції. Мене дуже вразила драма людей, яких радянська влада просто кинула — примусила виїжджати з їхнього дому. Це була не евакуація, а обов'язкове переселення населення з мінімальною грошовою підтримкою. Я бачив, як люди тягнули з собою дрова, картоплю і тим самим розносили радіацію по всій країні. У них, особливо у літніх людей, була велика образа на державу, за яку вони воювали і яку відроджували, адже поліщуки були одними з найкращих солдатів і партизанів.
Мене вразила історія, яку побачив у перший день зйомки в’язниць у Сибіру. В’язня зняли з етапу через його поганий фізичний стан. Того ж дня він помер. У країні не було смертної кари, але людей могли позбавляти життя через тортури та голод. Не скажу, що я став іншим після цієї історії, просто чітко зрозумів, на чому маю фокусуватись у своїй роботі. Усвідомив, що фотографую не пострадянські тюрми, а постГУЛАГ. Я потрапив у класичну каторгу Російської імперії. У регіон Транссибірської залізниці йшли піші «кандальні етапи» з європейської частини країни. Начальник Новокузнецького СІЗО з гордістю мені сказав: «Наша в’язниця побудована на місці церкви, у котрій вінчався Достоєвський». Мені видається, що це дуже гарна характеристика нашого сусіда. Насправді можна більше нічого не додавати.
Олександр Глядєлов — український документальний фотограф, який висвітлював війни та збройні конфлікти в Молдові, Нагірному Карабаху, Чечні та Україні. Поза фронтовою зйомкою він реалізував довготривалі проєкти про вразливих дітей, епідемію ВІЛ/СНІДу та пострадянські тюрми. Його фотографії широко експонували, публікували у фотокнигах та були відзначені численними нагородами, зокрема Національною премією імені Тараса Шевченка (2020).
Соціальні мережі: Facebook, Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниці теми, авторки тексту: Ольга Ковальова, Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
