Весна 2014-го. Україна ще не встигла оговтатися після смертей на Майдані й анексії Криму, як Росія вже розгойдувала її південь і схід. У квітні вона провокувала Харків, Одесу, Донеччину та Луганщину. Так починалась війна, яка триває й сьогодні — у 2025 році. Війна без оголошення, але вже зі зброєю в руках. Росія зухвало й відкрито заходила на Донбас — під прикриттям «референдумів», «народних республік» і «ополчення». В одних містах їй дали відсіч — вистояли Харків і Одеса. В інших не змогли стримати навалу. Донецьк і частина області були захоплені. Фотограф-документаліст Анатолій Степанов був у центрі подій. Він бачив на власні очі, як розгортався сценарій гібридного вторгнення: мітинги, захоплення адмінбудівель, поява озброєних «добровольців» з Росії, перші вбиті. У квітні 2014-го він знімав похорон закатованого бойовиками проукраїнського депутата в Горлівці, стояв біля захопленого райвідділу в Слов’янську, фіксував спротив у Донецьку, Маріуполі й наслідки трагедії в Одесі вранці 3 травня біля згорілого Будинку профспілок.
Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує архів його знімків — аби згадати, як починалася ця війна, як боровся Харків та Одеса і як ми втрачали Донеччину й Луганщину.
— Як ви зараз сприймаєте події початку 2014 року в Україні? З чого для вас почалася так звана «русская весна»? Ви пов’язуєте її ще з подіями Майдану чи вже з початком провокацій на Донбасі, у Харкові або Одесі?
— Все сталося якось епізодично, можливо, навіть випадково. А може, так склалася доля. Мені запропонували: «Хочеш поїхати щось познімати в Харкові? Там щось відбувається». Це була пропозиція для France Press, тож я погодився і поїхав до Харкова. Це було 8 квітня 2014 року. Тоді там якраз намагалися створити так звану «Харківську народну республіку» ті ж самі персонажі, що й пізніше на Донбасі. Цього славнозвісного Моторолу, наприклад, тоді ще бачили в Харкові, його навіть фотографували під час тих подій. Я приїхав у Харків саме 8 квітня, обласну адміністрацію щойно звільнив вінницький спецзагін. Я зайшов туди й побачив написи «Росія» та іншу символіку. Провів там день, зняв усе і поїхав далі на Донбас. А там уже все горіло й вирувало.
— Можете трохи детальніше розповісти про Харків? Це вже було після Майдану. Чи здавалося вам, що «Росія прийшла»? Чи було вже розуміння, наскільки все це небезпечно?
— Тоді вже було зрозуміло, що це зовнішній вплив, але він подавався як щось внутрішнє, нібито «народне». В Харкові, наприклад, я тільки раз побачив напис «Росія», та й то всередині самої обласної адміністрації — люди там справді були.
Місцеві виходили з георгіївськими стрічками, щось намагалися кричати, сперечалися з міліцією, але великої агресії на той момент не було. І досить швидко їх там усіх буквально поклали мордою в асфальт. Тих, хто захопив будівлю, одразу ж виніс міліцейський спецзагін. Фактично, на цьому в Харкові все й закінчилося. Я вже знімав кадри, як зачищали площу — биті шибки, безлад усередині зали.Було видно, що заколотники планували лишатися в ОДА надовго: продукти принесли, облаштовувалися. Але трохи похуліганили — й дуже швидко їх звідти вигнали.
.jpg)
.jpg)
— А далі ви поїхали на Донбас. Це вже був Слов’янськ?
— Ні, спершу — Донецьк. Я тоді жив у Донецьку. Там уже була заблокована обласна адміністрація, люди ходили, водили хороводи. Висіли російські прапори, з’явилися гасла типу «Меркель та Обама, руки геть від України».
На той час чітко відчувалося, що значна частина місцевого населення налаштована проти України. Це справді було помітно. Можливо, так вплинув Майдан. А ще — вони тривалий час перебували в інформаційній ізоляції, їх постійно обробляло російське телебачення. До речі, прапори «ДНР» — оця комбінація чорного, синього й червоного — я бачив і знімав ще у 2005 році, після першого Майдану в Києві. Вони вже тоді приїжджали до столиці, носили ці прапори й намагалися розповідати про якусь «Донецьку народну республіку». Тобто цей проєкт готувався давно і на Донбасі знайшов собі дуже сприятливий ґрунт, скажімо так.
— Ви сказали, що жили в Донецьку. Ви справді мешкали там постійно, чи просто приїхали в цей період?
— Я приїхав у Донецьк 9 квітня, зупинився в готелі й почав знімати все, що там відбувалося. А 10 квітня, добре пам’ятаю, сталася аварія на шахті імені Скочинського — загинули шахтарі. Ми знімали це разом із місцевими фотографами. Один із них тоді сказав: «Туди поїдеш — дивись уважно, шахтарі не люблять, коли їх знімають. Можуть побити». Ми приїхали і, на диво, нас ніхто не чіпав — шахтарі були дуже пригнічені.
Ми стояли, знімали, як виносили тіла, і навіть рятувальники — їхній настрій, вирази облич — усе говорило про втому й пригніченість. Можливо, це було не лише через аварію, а й через загальну атмосферу, яка вже тоді панувала в Донецьку. Але нас ніхто не зачепив, ні слова.А потім був Слов’янськ. Уранці 12 квітня надійшла звістка, що захоплено районний відділ міліції в Слов’янську — і вже за три години я стояв біля цієї будівлі.
— Чи можна сказати, що тоді — буквально на ваших очах — почали звозити людей із Росії, щоб створити ілюзію масового антимайдану? Як усе виглядало в Слов’янську на момент вашого прибуття?
— Я приїхав у Слов’янськ 12 квітня — якраз у розпал подій. Те, що я побачив, назвав би вже не протестом, а заколотом, хоча його активно підтримувало й чимало місцевих мешканців. Жінки виходили, ставали в ланцюг, намагалися не пускати міліцію, хоча її на той момент вже фактично не було. По місту ходили озброєні люди, було видно, що частина з них — місцеві, але були й інші — навчені, організовані, одягнені в камуфляж. Це явно був не український спецзагін — люди з військовими навичками.
Я провів біля райвідділку буквально пів години — тоді ще не мав ані акредитації, ані посвідчення — і зрозумів, що треба йти звідти, бо журналістів почали затримувати. Уже тоді висіли російські прапори, місцеві стояли з георгіївськими стрічками, передавали їжу цим заколотникам.
13 чи 14 квітня, я знову був у Слов’янську — в різних місцях почали будувати блокпости. Пам’ятаю, вийшов із таксі біля мосту — і почув крик: «Прибери машину з лінії вогню!». Я озирнувся — чоловік у камуфляжі, з георгіївською стрічкою навів на мене автомат. За ним стояли ще кілька таких самих — у військовій формі.
Таксі одразу поїхало, а я залишився. Бігти — значить ризикувати, що почнуть стріляти, тому я вирішив іти й говорити. Спитав, хто вони — спершу «віднєкувались», а потім сказали: «Ми — “тверские волки”». Спитав дозволу знімати їх — кудись подзвонили і потім дозволили знімати. Я тоді розмовляв із бойовиком у великій баранячій шапці з бородою, він сказав буквально таке: «Я казак, приїхав рятувати православних від греко-католиків». Пізніше я дізнався, що це був Дінго.
Саме того дня, до речі, планувалася силова операція із зачистки Слов’янська, але з якихось причин її скасували. Тоді ж біля Семенівки (село в Краматорському р-ні на Донеччині — прим. ред.) озброєні бойовики напали на групу СБУ «Альфа». Першим загинув капітан «Альфи» Геннадій Біліченко.
Під час цих подій на тому ж місці старший лейтенант Вадим Сухаревський зробив перший бойовий постріл у цій війні. Він фактично порушив наказ не відкривати вогонь і врятував альфівців.
Я приїхав на місце події вже після того, як усе сталося. На місці стояв прострілений синій фольксваген — службове авто «Альфи», а біля нього — калюжі крові.
А вже на наступний день у місті відбувся мітинг, на якому виступала Неля Штепа — одіозна місцева мерка. Після мітингу було «братання»: місцеві приходили фотографуватися з озброєними людьми, приводили дітей.
Пам’ятаю, над мерією Слов’янська пролетів наш розвідувальний літак Ан-26. На будівлі тоді майоріли прапор Росії і прапор Донецької області, але згодом російський прапор зняли — мабуть, вирішили не дратувати.
Це все я зафіксував, і зараз ми можемо говорити відкрито, що почалося воно все з невеликої диверсійної групи, яка 12 квітня зайшла у Донецьку область, а далі — закрутилося.
14 квітня було оголошено про початок Антитерористичної операції, а 15-го ми ще з декількома фотокорами поїхали в Харківську область шукати українські війська. На блокпосту на в’їзді у Барвінкове я вперше за багато днів побачив український прапор, а потім вже під Ізюмом — новенькі БТРи з солдатами й українськими прапорами. Після всього того рускомірського мороку, що вирував на Донеччині, емоції захльостували.
— Я переглядала ваш архів і хочу уточнити: на одній з фотографій видно, як на танках їдуть військові в камуфляжі «дубок». Десь на бронетехніці українські прапори, а десь — георгіївські стрічки. То хто це був? Українські військові чи росіяни?
Це були події 16 квітня. Весна 2014-го тоді розвивалася карколомно. Щодня траплялося щось, у що важко було повірити: у твоїй країні — стрілянина, озброєні люди на вулицях… Пригадую, у Слов’янську ще 12 квітня біля готелю «Україна» розстріляли автомобіль — загинули люди. Хто це був — спецпризначенці чи співробітники СБУ — не знаю, але їх просто вбили на вулиці. Потім випадкові перехожі, діставали їхні документи з машини. Один роззява стояв на протилежному боці вулиці — йому куля влучила в щелепу, потрапив до лікарні.
Те, про що ви кажете, — БМД, «Нони» (самохідна артилерійська установка 2С9 «Нона-С» — прим. ред.), військові — було 16 квітня. Тоді наші десантники з 25-ї бригади вирушили в Краматорськ, щоби заблокувати аеродром. Це стратегічний об’єкт, і його треба було втримати, щоб, умовно кажучи, не могла «прилетіти Росія». Тоді вже готувалася серйозна операція, десантники йшли кількома колонами. Одну з них зупинили просто біля залізничного вокзалу Краматорська. Туди вийшли місцеві — жінки, діти, почали оточувати бронетехніку, кричали, що вони мирні, що не можна стріляти. А згодом приїхали «гіркінці» — і техніку просто віджали.
Оця колона, яку ви бачите на фото — та, що йде вулицею Краматорська у Слов’янськ з російськими прапорами — то вона. На ній були як українські солдати, так і російські спецпризначенці, можливо, добровольці. Потім на цій техніці вони поїхали в Слов’янськ. Чув, що потім українських солдатів відпустили.
А я залишився в Краматорську й поїхав на станцію «Пчьолкіно» — вона також у межах міста. Там заблокували ще одну колону наших десантників. Їх утримували цілий день. Навколо знову були «мирні» — жінки, діти, але також і люди, які явно належали до спецслужб, і точно не українських. Вони сиділи просто на БМД і «обробляли» солдатів, вмовляли: «переходьте на бік народу». Солдати були помітно пригнічені. Видно було, що з ними працюють дуже професійно. Але тоді, на щастя, ні техніку, ні зброю забрати російським бойовикам не вдалося.
Увечері туди приїхали вже «гіркінці» — це були росіяни. Потім прийшов ще один військовий — командувач Високомобільних десантних військ Збройних сил України, полковник Олександр Швець. Він вів переговори з бойовиками.
Домовилися, що десантники віддадуть затвори від автоматів, а на кожній машині залишать по одному РКК — ручному кулемету Калашникова. Після цього колону відпустили.
Тим часом ще одна колона українських військових пішла іншим маршрутом — і прорвалася до аеродрому. Там вони закріпилися, хоча були заблоковані. Обороною керував тоді Сергій Кривонос. Українські військові утримували позицію довго, в надзвичайно складних умовах. Ми приїжджали до самого периметра аеропорту. Десантники просили нас — принесіть хоч якісь шкарпетки, воду, щось елементарне — випрати речі й змінити білизну було неможливо, але хлопці трималися. Вони мали завдання — і вони його виконали.
А от на «Пчьолкіно» в той самий день намагалися спровокувати бійку, але, на щастя, обійшлося. Наші змогли вийти ввечері. Пізніше я спілкувався з бійцями 25-ї бригади. Вони бачили мої фото й впізнавали товаришів: «Оцей загинув, а цей — досі воює». Це було задовго до повномасштабної війни, але війна вже почалася.
— У вас є фотографії з похорону депутата Горлівської міської ради від партії «Батьківщина» Володимира Рибака. Його викрали. Чи можете розповісти більше про нього самого, обставини його смерті й поховання? Він справді був проукраїнським?
— Так, Володимир Рибак був проукраїнським. У місті на одній з адмінбудівель вивісили прапор Росії чи «ДНР», а він хотів замінити його на український. Його просто на очах людей брутально скрутили, викрали й повезли до Гіркіна. В ті ж числа зник і студент — якщо не помиляюсь, його звали Юрій Поправка, і третя людина — я спершу не згадав ім’я, але тепер пам’ятаю: Юрій Дяковський. Ці хлопці не до кінця розуміли, з ким мають справу, не усвідомлювали, наскільки це небезпечно. А їх просто закатували — розрізали животи, ще живими кинули в Казенний Торець і втопили. Такими методами займалися ці так звані «визволителі». Я дізнався, що відбудеться поховання Володимира Рибака, приїхав туди й знімав усе для агенції. Ось так, власне, я й перетнувся з його історією — через похорон.
— Багато людей прийшло на похорон Володимира Рибака? Чи люди боялися йти?
— Знаєте, людей було дуже мало, фактично тільки родичі. Не можу точно сказати, чи боялися люди приходити, але натовпу не було. Можливо, причина в тому, що резонанс навколо його смерті був страшний, навіть нездоровий. Усі знали, як саме він загинув, і це шокувало. Ми тоді взагалі не були готові до таких подій у нашій країні. Всяка шваль, відверті наркомани, взяли автомати, вийшли на блокпости й почали встановлювати свої «правила». Багато речей тоді виглядали абсолютно дико.
— Коли ви знімали проукраїнські мітинги, що відчувалося в атмосфері? Як це виглядало тоді, коли вже розгорталась війна?
— Були такі люди — усміхнені, щирі, з віночками, з прапорами... Зараз дивишся на ці кадри — і серце стискається, бо вже тоді було зрозуміло, що сценарій написаний, і його реалізовують.
Наша влада намагалася реагувати на загрозу в дусі мирних ініціатив — мітингами, демонстрацією, що на Донбасі є проукраїнські сили. Але це вже не працювало. Був запущений зовсім інший механізм — Україну почали ламати через коліно. Я не впевнений, що варто було тоді це так проводити, бо 16 квітня вже відбулося блокування українських десантників у Краматорську. А наступного дня, 17 квітня, влаштували проукраїнський мітинг у Донецьку. Там ті самі щирі люди виходили з прапорами, дівчата у віночках. Було видно, що в Донецьку дуже багато проукраїнськи налаштованих людей. Вони виходили, співали гімн, усе знімали… Але паралельно — росіяни катували Рибака. Не пам’ятаю, коли точно він загинув, але його похорон я знімав після всіх цих мітингів. На тому мітингу виступали українські політики. Вони думали, що це — просто мітингова активність, та насправді це вже була гібридна війна. І з того боку були абсолютно готові вбивати.
Згодом я поїхав у Новоазовськ — ходили чутки, що туди нібито мають привезти Януковича, щоб «повернути до влади», але це виявився фейк. І так я потрапив у Маріуполь. Там теж був проукраїнський мітинг — дівчата співали гімн України біля драмтеатру. Це теж була весна 2014 року.
— Боже, як це важко слухати…
— Так воно і є, це — наша історія. Після Маріуполя я знову поїхав у Слов’янськ і Донецьк. Мій останній день на Донбасі був 27 квітня 2014 року, це була неділя. Добре пам’ятаю, що тоді в Донецьку відбувався великий проросійський мітинг. І от що мене вразило: щовихідних готель, у якому я жив, наповнювався приїжджими. Ці люди говорили не так, як мешканці Донбасу. За акцентом, за мовою — було чути, що вони «не звідси». Я, звісно, не питав у них паспорти, але, можливо, вони були з Ростова. І так було кожного тижня. На кожну мітингову акцію з’являлися автобуси з «новими людьми», це було системно. 27 квітня мітинг був справді великий, там виступав і Пушилін.
Люди розмахували прапорами Росії й «ДНР». Після його виступу натовп пішов захоплювати будівлю телебачення в Донецьку. Міліція, що була озброєна автоматами, просто пішла, коли натовп наблизився до офісу місцевого ТБ — це все зафіксовано на моїх фото.
Добре пам’ятаю, як я востаннє виїжджав із Донецька: сів у таксі, їхав на вокзал, і от таксист почав говорити: «Поживемо ми ще в Радянському Союзі, розумієте? Без кока-коли». Я йому відповідаю: «Почекайте, без України Донбас не зможе нормально жити». А він каже: «Ні-ні, зможемо. Ну подумаєш — діти без кока-коли посидять» — оце дослівно.
Я сів на потяг і поїхав до Києва, а вже наступного дня, 28 квітня, в Донецьку відбувся проукраїнський мітинг, на якому людей просто вбивали на вулицях. Я не залишився — так уже склалося, то був мій останній раз у самому місті. А ближче я під’їжджав лише з іншого боку — на метеостанцію біля Донецького аеропорту, вже коли там усе було розбите артилерією. Був і на «Мурашнику» — це біля злітної смуги («Мурашник» — неофіційна назва укріпрайону на териконі неподалік Донецького аеропорту — прим. ред.). Але то вже була повноцінна війна, з усіма її наслідками.
— А тоді міліція вже перейшла на їхній бік? Чи вона трималася нейтрально?
— З міліцією була дуже цікава історія, її роль була абсолютно пасивною. Є багато моїх фотографій, де видно, як міліціонери просто стоять збоку й нічого не роблять — повна бездіяльність. Один епізод особливо запам’ятався: це було ще до захоплення телебачення, біля пам’ятника Леніну. З одного боку вулиці стоять проукраїнські люди з прапорами. З другого — група молодиків із російськими прапорами. Кричать, обзиваються, ледь не кидаються, а міліція стоїть позаду цих молодиків і нічого не робить, просто дивиться. І це було щодня — вони не втручалися, не ставали між людьми, не розділяли. Це виглядало як мовчазна підтримка.
До речі, на тих маленьких пікетах я знімав багато облич. І потім люди мені писали: «Ось цей — став бойовиком, його вже вбили». Наприклад, був такий бойовик на прізвисько Гном, і той самий згаданий раніше Дінго. Тоді, у квітні, у Слов’янську я й не знав, із ким говорю. Стояв переді мною якийсь козак у кубанці, я спитав: «Хто ви?» — а він каже: «Ми “твєрскіє волкі”, прийшли захищати своїх соплємєнників». А пізніше, уже в серпні, я випадково побачив в інтернеті його фото — й дізнався, що це був Дінго, Євген Пономарьов, командир «Вовчої сотні», той самий, з яким я говорив у Слов'янську. Згодом його вбили під Краснодоном (нині місто Сорокине Луганської області — прим. ред.) українські військові. І тільки тоді я зрозумів, із ким саме мав справу навесні. Зараз можна погуглити й знайти статті про Євгена Пономарьова в інтернеті. Російські ЗМІ пишуть про нього як про героя Новоросії.
З Пономарьовим пов'язана ще одна історія: у році 2018 я працював у Краматорську з тележурналістами, до яких підійшли два молодих хлопці й розповіли, що в один з квітневих днів 2014 року їх заарештували на блокпосту під Слов'янськом, відвезли «на підвал» і почали катувати, вибивати зізнання, що буцімто вони працюють на українські спецслужби. За їхніми словами, їм надягали поліетиленові пакети на голову і доводили до втрати свідомості. Але хлопці добре запам'ятали, як бойовики зверталися до одного з катів, — це був Дінго...
— Багато хто згадує, що на той момент Донецьк був розвиненим містом — заможним, доглянутим, передовим. Коли ви приїжджали туди, чи справді було таке враження?
— Так, Донецьк завжди справляв враження успішного й затишного міста. Особливо центр — доглянутий, чистий, квіти, троянди… Красиве місто насправді. Тоді все функціонувало: дорогі готелі в центрі, супермаркети, ринки. Ми щодня їздили містом — усе було дуже комфортно. Журналістів було багато, зокрема й російських. Вони ще працювали тоді в Україні, і щовечора збиралися в ресторанах — шумно й голосно — причому це були дорогі ресторани. Там усе було на рівні, Донецьк справді був благополучним, респектабельним містом. «Донбас Арена» чого тільки варта… А на що він зараз перетворився — ви й самі бачите. А чого варто те, що мистецький фонд «Ізоляція» був перетворений новою владою на катівню? І це страшно.
— Ви були там і все це бачили на власні очі. Чи можна було, на вашу думку, якось стримати російських бойовиків, врятувати ситуацію? Чи ми були приречені — з прапорами проти автоматів?
— Стримати — ні, це моя особиста думка. Те, що відбулося, було сплановано задовго до квітня 2014 року. Це була спецоперація — чітко прописана, розрахована. Росія робила це не вперше. Все відбувалося за відпрацьованою схемою — як під кальку. Мабуть, тоді треба було діяти дуже жорстко, просто з першого дня — «валити їх». Тоді, можливо, ще можна було щось виправити, як це зробили в Харкові — там усе вдалося безкровно. Те, що згодом сталося в Одесі, теж було жорстко, але, можливо, то була цілеспрямована російська провокація. А Донбас — це окрема історія. Цей регіон роками був під інформаційним впливом Росії. Там працювало російське телебачення, людей обробляли роками, і зрештою створили для росіян благодатний ґрунт. По суті, це на совісті «Партії регіонів». Вони зробили з Донбасу свою «вотчину». І в результаті саме там усе й сталося, бо більше ніде в Україні такого не було — тільки там.
— А ви були в Луганську? Чи заїжджали туди під час подій весни 2014 року?
— У сам Луганськ — ні, під час тих подій я туди не заїжджав. Але згодом, уже під час активної фази бойових дій, я бував у Луганській області — у Попасній, під Слов’яносербськом. Їздив туди на крайні блокпости, бував на лінії фронту за Щастям. Але навесні 2014-го, під час квітневих подій, у сам Луганськ я не потрапив.
— Чи було вже тоді, навесні 2014-го чітке розуміння, наскільки все це небезпечно? Зараз ми знаємо про «Ізоляцію», про тортури в полоні. А тоді — було відчуття, що ці люди не просто махають зброєю, а здатні на справжні злочини, на вбивства?
— Я це зрозумів у Слов’янську, коли на мене навели автомат — усе стало ясно. Побачив, із ким ми маємо справу, почув, що це росіяни, не якісь «ополченці», а справжній спецзагін — ГРУ, не інакше. Люди без емоцій, з досвідом, навчені. Тоді я для себе чітко усвідомив: це не жарти, тут не буде кроку назад. Якщо вони вже почали таке з нами робити, то не зупиняться.
Ми їздили тоді на кордон — до прикордонників. Вони жили там у польових умовах, у наметовому таборі, буквально на відкритій місцевості. А вже згодом я дізнався, що по цих наметах потім вдарили мінометами. Тоді остаточно стало зрозуміло — з нами ніхто не збирається загравати, це була реальна війна, просто не оголошена офіційно, гібридна. Її суть була в тому, що росіяни заводили «невідомих людей», розповідали, що це місцеві активісти, добровольці... А насправді це був російський спецзагін, ГРУ — от і все.
— А як ви тоді подавали новини для міжнародної преси? Ви знімали, зокрема, для французького агентства. Ви писали, що це російські найманці? Як окреслювали цих людей?
— Я знав, що це росіяни, це було очевидно, але агентство писало щось на кшталт «повстанці». Вони не могли прямо сказати, що це росіяни. Це така політкоректність, і вона, чесно, дратує. У 2024 році французьке агентство робили ретроспективу, публікували ті самі фотографії, які я знімав ще у 2014-му, повторювали ті ж самі кепшени. І знову — жодного слова, що це російські військові. Це політичний рівень, на ньому ми тоді програли інформаційну війну, і це факт.
— Ви приїхали в Одесу вже під час травневих подій. Все якраз почало розгортатись. Як це відбувалося?
— 27 квітня я виїхав із Донецька, 28-го був уже в Києві. Планував знову їхати на Донбас — навіть купив квиток. Але 2 травня в Одесі почалися бурхливі події, і мій шеф сказав: «Зачекай, зараз треба розуміти, куди краще їхати». Буквально того ж вечора він подзвонив і сказав, що ситуація в Одесі критична. Сказав: «Терміново бери квиток і їдь до Одеси». Коли я був в автобусі, уже було відомо про 40 загиблих.
Я вирішив їхати вночі, щоб бути там якнайшвидше. Приїхав приблизно о п’ятій ранку. Кинув речі в готель і вже десь о пів на шосту стояв біля Будинку профспілок. Там ще майже нікого не було, лише міліція — пригнічена, абсолютно морально зламана. Було видно, що вони розуміли: повинні були втрутитися, зупинити все, але нічого не зробили. Я одразу почав працювати. Біля будівлі ще стояли калюжі крові, валялися обгорілі прапори, розбиті ікони…
У сам Будинок профспілок 3 травня ще не пускали — там тривали слідчі дії. А ближче до полудня почали збиратися мітингувальники. Почалися акції: хтось палив прапори України, хтось зривав їх із флагштоків, хтось штовхався з міліцією, намагаючись прорватися в будівлю. Якийсь одесит намагався врятувати прапор, але його побили.
Було відчуття, що ситуація нестабільна, і от-от усе може знову спалахнути. Але водночас я тоді вперше побачив, що Одеса ще не втрачена.
Приходили одесити, розмовляли з мітингувальниками, намагалися пояснити: «Це все зрежисовано, ви ведетесь на провокацію». Я особливо запам’ятав одну дівчину, вона просто підійшла й крикнула: «Слава Україні!» — і на неї одразу накинулись, почали тягати за волосся, бити — її ледь відбили. Тоді я подумав: Одеса ще не втрачена, люди борються.
— А в Одесі було відчуття, що частина людей — не місцеві? Що їх завезли спеціально?
— Так, було таке відчуття. 4 травня ми пішли до відділку поліції на Тираспольській площі — саме туди прийшов натовп, щоб звільнити затриманих учасників заворушень у Будинку профспілок, і міліція їх справді відпустила.
Є кадри, де видно, як проросійські протестувальники виходять — і їх просто відпускають. Міліціонерам вони в’язали георгіївські стрічки. А потім хтось у натовпі крикнув: «Йде Правий сектор!» — і буквально за 15 хвилин на місці не лишилося жодної людини. Оцей міф про «Правий сектор» був настільки глибоко вмонтований у свідомість пропагандою, що проросійськи налаштовані активісти реально злякалися і просто втекли.
Після цього почалися похорони — ховали загиблих біля Соборної площі майданівців, потім, людей, які загинули в Будинку профспілок.
Я добре пам’ятаю одне з прощань: там чітко було видно, що частина дійства — це постановка. Була людина, яка керувала процесом — фактично режисер, була «диригентка» плакальниць — зібраних бабусь, які стояли в центрі, голосили, рвали на собі волосся.
Далі стояли якісь «ветерани» з медалями — схоже, теж підібрані. Вони явно працювали «на камери», на пресу. І тільки далі, трохи вгорі, стояли звичайні одесити, які дійсно прийшли попрощатися. Я багато знімав — і ті самі бабусі з георгіївськими стрічками, з плакатами, з’являлися в різних кадрах. Це виглядало як добре зрежисований інформаційний спектакль для медіа.
— У вас є фотографії всередині Будинку профспілок. Що ви побачили, коли туди зайшли?
— Я був усередині вже після того, як завершилися слідчі дії. Але все, що залишалося — кіптява, закіптюжені стіни, обвалена штукатурка. Там сталася дуже потужна пожежа. Я, звісно, не пожежник, але чув, що вона була такого типу, коли полум’я й дим стрімко рухаються вгору по сходах. Тобто люди забігли всередину — й вогонь, що потужно спалахнув у вестибюлі, миттєво накрив їх.
На першому поверсі, кажуть, були легкозаймисті речовини. Як саме все загорілося — невідомо. Але там кидали пляшки з сумішшю, і все зайнялося дуже швидко. Полум’я пішло вгору, і багато людей просто задихнулися. Вогонь накрив сходи, якими вони тікали. Трагедія сталася буквально за лічені хвилини.
Коли ми зайшли туди, тіла вже винесли. Люди приходили, приносили квіти, запалювали свічки, хтось, як в ступорі, блукав коридорами. Люди були шоковані трагедією, що розігралася в цих стінах. Стояли родичі загиблих, багато хто плакав.
Але найстрашніше — що цих людей просто використали. Їхня смерть стала інструментом для розпалювання ненависті. Це було по-людськи страшно — бо їх буквально зробили «сакральною жертвою». Пізніше я говорив із російськими фотографами й вони розповідали, що спілкувалися з бойовиками на тій стороні, ті їм прямо казали — багато хто поїхав воювати в Україну саме після Одеси. Події 2 травня стали для них спусковим механізмом, міфом, інструментом — і цим усе сказано.
— Також у вашому архіві є фотографії з 9 травня, де українські десантники споруджують вогневі позиції на виїзді з міста. Тобто українська армія готувалась до чогось серйозного?
— Усе правильно, це було 9 травня. Десантники дійсно будували укріплення — насипали пісок в мішки, споруджували вогневі точки, облаштовували позиції, готувалися. Очевидно, була загроза повторення подій — ще серйозніших заворушень. Вже відбулися події 2 травня, і, як мені здається, в Одесі намагалися запустити той самий механізм, що й у Харкові, Донецьку, Луганську. Але в Одесі це не вийшло, я це побачив дуже чітко.
Якось іду містом — і до мене підходить пацан років 15–16, босяк з вулиці. Каже: «Дядя, ви репортьор?» — Я відповідаю: «Так, я фотограф». — А він мені каже: «А ми їх сюди не пустим». Це дослівно, по-російськи. Це була щира, вулична позиція. Він говорив про тих, хто мав зайти з боку Придністров’я чи з Росії. Я тоді зрозумів: це Одеса, вона не допустить, щоб із нею зробили те саме, що з Донбасом.
Тоді 2 травня 2014 року під час масових заворушень в Одесі внаслідок сутичок між учасниками «Євромайдану» та учасниками руху «Антимайдан» та пожежі у Будинку профспілок загинули 48 людей. Був один важливий момент: ті, хто був темі — проросійські провокатори, вискочили на дах і навіть вели вогонь з автоматичної зброї по людях на площі — є багато відео про це. А ті, кого використали — прості люди, залишилися внизу й загинули. І це теж багато про що говорить.
— Якщо озирнутись на події 2014 року з висоти 2025 року — переживши повномасштабне вторгнення — що ви відчуваєте, згадуючи ті перші місяці?
— Зараз усе це бачиться зовсім інакше. Нас намагались перетравити поступово. Спершу — невизначеність із Донбасом, потім — війна, яка тривала майже вісім років. Так, вона була локалізована в одному чи двох регіонах, але це була справжня війна. І от коли стало зрозуміло, що політичним шляхом домовитися з нами неможливо, Путін просто вирішив напасти.
Війна до 2022-го — не була якоюсь абстрактною, це були нічні артилерійські обстріли, мінометний вогонь, снайпери. Вдень не можна було підняти голови над бруствером на лінії фронту. Та і вночі велося полювання з тепловізійними прицілами. у 2014–2015 роках були великі загострення — як Дебальцеве чи Донецький аеропорт, бої за Широкине. Потім фронт трохи стабілізувався, але бойові дії тривали постійно. Я розумію: це не те саме, що зараз — ракети по багатоповерхівках, авіабомби, масовані удари, масове використання дронів… Але перестрілкова, окопна війна була постійно, і я туди їздив щомісяця практично всі сім років.
У 2014–2015 роках на Донбасі працювала вся світова преса, а далі — все зникло з радарів. Війна стала «внутрішньою українською проблемою», яку світ поступово ігнорував, і це було боляче бачити. Але вже наприкінці 2021-го для всіх іноземних журналістів було очевидно: буде нова війна. І багато хто з них приїхав в Україну ще до її початку.
Я ніколи не міг уявити, що працюватиму на війні у своїй країні. У нас було Євро, потім безвіз і ми їздили за кордон, ми жили, у благополучній країні. А в Кремлі вже тоді лежали готові сценарії й просто чекали на реалізацію. І тепер ми живемо в тій війні, яку вони запланували ще тоді.
Анатолій Степанов — український фотограф, народився і виріс у Києві, здобув освіту інженера. У 2004 році закінчив Школу фотографії Віктора Марущенка і з того часу працював професійним фотожурналістом у низці українських медіа та міжнародних агентств. Мав численні публікації в журналах National Geographic, Spiegel, Stern, Time та багатьох інших міжнародних виданнях, брав участь у міжнародних фотовиставках.
У листопаді 2017 року виступав з доповіддю про свою роботу на фронті під час презентації фотокниги RAW в Українському музеї у Нью-Йорку. Його проєкт «Незалежні», присвячений українській молоді, яка воює за свою країну, виставляється на онлайн-виставці в Українському національному музеї у Чикаго. Анатолій Степанов висвітлює російську агресію проти України з перших днів 2014 року та впродовж усіх цих років у співпраці з агентством France Press. Соцмережі фотографа: Instagram, Facebook.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
.jpg)
.png)
