Фотокнига Лізи Букреєвої «Тут зводять будинки з попелу» — це історія про повсякденне життя цивільних людей на деокупованих та прифронтових територіях, де все видається звичайним, якщо не придивлятися уважніше. Історія не про травматичний досвід, а про спроби з ним жити далі й будувати плани, якщо не на далеке майбутнє, то принаймні на найближчу весну. Історія про облаштування побуту серед руїн і перетворення предметів, які вбивають, на речі для життя.
Ліза Букреєва розповіла, як люди будують плани серед мінних полів і створюють затишок із ящиків від снарядів, про життя в адміністративній будівлі та могилу у дворі дому, а також про дуже смачні пиріжки від місцевого священника. Далі — пряма мова авторки.
Весна і мопед
Наприкінці 2023 року я поїхала фотографувати звільнені від російських військових території Херсонської області. Хотіла знімати історії про досвід життя людей в окупації. Натомість, коли приїхала на Херсонщину й почала спілкуватися з людьми, вони більше говорили про майбутнє та про свої плани — приміром, пофарбувати взимку стріху будинку. Не було сенсу повертати цих людей у їхній окупаційний досвід, якщо вони хочуть рухатися вперед. На відміну від Київської та Чернігівської областей у 2022 році, коли місцеві мешканці хотіли обговорювати пережитий досвід окупації, то у Херсонській області у 2023 році цього прагнення зовсім не було. Я зрозуміла, що варто знімати інший проєкт — про повсякденне життя під час війни, яке здається майже нормальним і звичайним, якщо не придивлятися уважніше.
До фотокниги «Тут зводять будинки з попелу» увійшли фотографії, які знімала наприкінці 2023 та впродовж 2024 років на території Херсонської, Харківської, Донецької, Миколаївської областей та Нікопольського району Дніпропетровської області. Ідея назви виникла, коли я фотографувала на півдні України, де візуально все виглядало жахливо — довкола руїни та замінована земля, а люди будують плани на весну, наприклад, купити мопед і допомагати сусіду ремонтувати машину. Коли поїхала на Харківщину й Донеччину, побачила, що люди створюють собі житло з підручних матеріалів — перебудовують літні кухні, використовують як будівельний матеріал ящики від пороху та відстріляних снарядів. Одна людина зробила собі витяжку в будинку із тубуса від пороху. Люди справді зводять будинки з попелу.
Фотокнига документальна й водночас наповнена символами. Обкладинка яскраво помаранчевого кольору, як вогонь, а папір для форзаців — сірий, як попіл. Світлини людей та особливостей їхнього побуду яскраві, зняті зі спалахом. Для зйомок пейзажів я використовувала фільтри, які пом’якшували зображення, щоб створити атмосферу розмитого, непевного майбутнього. Тому портрети і пейзажі сильно контрастують між собою за настроєм та естетикою.
У фотокнизі є текстова частина — мої нотатки з поїздок і підписи до фотографій, утім не безпосередньо під знімками. Уся інформація про фотографії міститься наприкінці книжки й за номером сторінки, на якій розташована фотографія, можна знайти до неї розгорнутий кепшен. Коли працювала над вибіркою світлин до книжки, хотіла створити глядачеві простір для самостійного дослідження. Більшість моїх знімків, на перший погляд, зображають звичайне життя. Утім, коли придивитись уважніше, можна помітити, що стіна будинку зроблена не із цегли, а з ящиків від снарядів, а позаду нового дитячого батута — сліди від снарядів та руйнування.
Пиріжки і черешні
Під час роботи над проєктом я зробила багато портретних фотографій. Портрети цивільних я знімала зі спалахом і на широкий кут, а такі фотографії завжди виглядають трішки агресивніше. Звісно, я попереджала людей про спалах, оскільки це могло бути для них тригером. Згодом постила деякі знімки у соціальних мережах і друзі та знайомі почали писати із проханнями сфотографувати їх так само. Я переконалася, що люди з прифронтових територій на моїх фотографіях точно виглядають гарно та добре. Маю кадри, на яких люди навіть усміхаються. У мене не було задачі додати до знімків великої драми, навпаки, я хотіла показати дуже різне життя. Додам, що у мене немає постановних знімків, для яких ми б з героями довго вибирали світло та локацію. Знімала людину переважно там, де її зустріла.
Мене дуже вразив Нікопольський район. Я там була вперше, і світлини з Нікополя й Марганця особисто для мене є водночас найтеплішими та найболючішими. Там дуже багато підлітків і дітей, хоча їх потрібно звідти вивозити. Я була свідком, як поліція виписувала третій штраф матері за те, що її діти досі перебувають у безпосередній близькості до зони бойових дій. У 2024 році FPV-дрони там літали просто цілодобово, не кажучи про артилерію.
У фотокнизі є портрет Лариси з Марганця, яка живе в укритті адміністративної будівлі вже більш як рік і майже не виходить на вулицю. На початку повномасштабного російського вторгнення вона пережила лікування від раку і тепер панічно боїться обстрілів, які там постійно. У її будинок був приліт і вони з чоловіком просто не мають можливості кудись виїхати. Чоловік приходить до Лариси в адмінбудівлю, спілкується, приносить продукти, ночує, а потім йде відновлювати будинок.
На момент деокупації у селах могло жити дуже мало людей, тож часто герої проєкту — це єдині мешканці населених пунктів. Наприклад, так познайомилася з Володимиром, бо в селі, окрім нього, жило лише декілька людей. Чоловік побудував дім із ящиків. У книзі також є портрет чоловіка з жінкою, у котрих на подвір’ї — могила сина. Вони самі розповіли мені свою історію й показали, де похований їхній син.
В одному із деокупованих сіл познайомилася зі священником, який під час окупації готував пиріжки й розвозив їх людям. Він був переконаний, що священника не вб’ють, і вперто їздив велосипедом через усі блокпости та роздавав людям їжу. Цю історію мені розповіли односельці, коли побачили мене з пиріжком в руках, яким мене пригостив отець. У книзі немає фото священника, оскільки він категорично відмовлявся фотографуватися і буквально тікав із кадру. Проте є фото знакового для багатьох пиріжечка.
На моїх фотографіях люди різного віку, проте майже немає 25–35-річних. Мені запам’яталась дівчинка-підлітка з Нікополя — у книзі є її фотографія, де вона сидить на паркані під черешнею. Вона багато мене розпитувала про фотоапарат і про роботу фотографа загалом.
З більшістю героїв книги я зустрілась і познайомилась випадково. Їхала до населеного пункту, довго паркувала машину і йшла шукати людей. Завжди пояснювала, хто я і для чого фотографую, показувала світлини і люди зазвичай погоджувались на розмову та фотографії. Особисто я не знаю, як би реагувала на людину, яка зупинилась біля мого дому і біжить на подвір’я. Проте спілкування вирішує багато питань.
Життя і виживання
«Тут зводять будинки з попелу» — це ще одна книга про війну, але про повсякденне життя людей у важких обставинах. Життя цивільних людей на деокупованих і прифронтових територіях, яке, на перший погляд, виглядає нормальним. Ніби нормальним. Проте це дуже оманливе враження, адже люди — істоти адаптивні й уміють виживати та налагоджувати свій побут у будь-яких обставинах.
У книзі немає світлин, приміром, із літніми бабусями, які йдуть узбіччями розбитих доріг і везуть у кравчучках увесь свій крам, чи кадрів із родинами з маленькими дітьми, які живуть у тимчасово споруджених наметах. Життя, яке на фотографіях може виглядати цілком звичним, зовсім не є таким. Саме про це моя книжка. У мешканців деокупованих, прифронтових територій немає доступу до води та зв’язку, постійні перебої з електрикою, тому на фотографіях є старлінки та генератори. Фактично кожна світлина у книжці має ознаку війни.
Візуальна мова книжки не настільки складна і концептуальна, щоб її було важко комусь зрозуміти. Мені видається, що хороше мистецтво не потребує складних пояснень і доступне кожному. Сподіваюсь, що у книги «Тут зводять будинки з попелу» буде багато уважних глядачів, які, можливо, навіть побачать у ній більше, ніж я.
Букреєва Єлизавета — українська вулична та документальна фотографка. Учасниця виставки ICP Concerned 2020 в Нью-Йорку, фіналістка Italian Street Photography festival 2021. Фотографії публікувались у виданнях Eyeshot Magazine, The Village Україна, Untitled, The Reporters та The Ukraïner.
Соцмережі фотографки: Instagram та Facebook
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
