40 років тому, 26 квітня 1986 року, сталася одна із найбільших техногенних катастроф в історії людства — аварія на Чорнобильській атомній електростанції. На початку травня радянське керівництво ухвалило рішення про евакуацію населення із 30-кілометрової зони відчуження. До кінця 1986 року свої домівки покинули понад 90 тисяч людей. Для вимушених переселенців влада будувала житло у Київській, Житомирській та Чернігівській областях.
Фотограф Олександр Клименко знімав процес спорудження нових населених пунктів і новосілля для людей, яких виселили із зони відчуження. На новосіллі переселенці одночасно раділи та плакали. Зараз ці родини назвали б внутрішньо переміщеними. Під час російсько-української війни надто багато людей знають, як тяжко залишати рідні місця й починати нове життя на чужому місці.
Олександр Клименко розповів про роботу фотокореспондентом у перші місяці після аварії на Чорнобильській атомній станції, про зйомки спорудження нових осель для вимушених переселенців та складні емоції людей, які втратили свої домівки. Далі — пряма мова автора.
Цим матеріалом ми розпочинаємо серію фотоісторій Олександра Клименка про наслідки аварії на Чорнобильській атомній станції — однієї із найбільших техногенних катастроф в історії людства.
Спорудження будинків
Після аварії 1986 року із Чорнобильської зони відчуження виселили мешканців 76 сіл і двох міст — Прип’яті та Чорнобиля. Загалом з української частини зони переселили понад 90 тисяч людей. Наприкінці серпня 1986 року вже були готові перші села для евакуйованих із чорнобильської зони. Наприклад, у селі Аркадіївка Київської області будівельники з Кременчука спорудили 160 нових будинків. Сюди переселились 353 людини із сіл Рудка та Роз’їжджа Чорнобильського району. На новосіллі переселенці плакали й раділи одночасно, адже це було не так уже й погано — за чотири місяці отримати нове житло.
Сьогодні ми вже знаємо, як тяжко залишати рідні місця, а таких людей називаємо внутрішньо переміщеними. Колишніх мешканців чорнобильської зони закордон не приймав, та й СРСР не випустив би. Біду вигнанцям тоді, як і зараз, приніс північний сусід.
Факультет журналістики я закінчував 1986 року. Напередодні аварії на Чорнобильській атомній станції я поїхав разом з дружиною та п’ятимісячною донькою до батьків у Чернігів. 26 квітня 1986 року ми навіть не знали, що на Чорнобильські АЕС сталась техногенна катастрофа, і навіть не уявляли її масштабів. Ми вирішили, що дружина з донькою поїде до своїх батьків у Владикавказ. На початку 1 травня рано-вранці, коли в Києві вирувала сумнозвісна першотравнева демонстрація, я відвіз їх в аеропорт у Борисполі, а коли повернувся до Києва — місто було безлюдним. Мені видавалось, що лише я один іду вулицею. Пізніше бачив фотографії з вокзалу в Києві, де дуже багато людей намагаються сісти у потяг. Квитки майже неможливо було дістати. Для мене це теж іще одна паралель із початком повномасштабної російсько-української війни, коли вокзали були вщерть переповнені людьми. Натомість я залишився у Києві.
Мені, молодому журналісту, довелось багато знімати спорудження будинків для евакуйованих із зони відчуження переселенців. Редактор газети «Сільські вісті», який був на захисті мого диплома, взяв мене на роботу. З 1 серпня 1986 року я почав працювати постійним позаштатним фотокореспондентом газети, оскільки посади штатного не було. Я мав всі права працівника та, як би зараз сказали, соціальний пакет — лікарняний, відпустка, трудовий стаж і непогану зарплату.
Мій колега, мама якого жила у зоні відчуження навколо Чорнобильської АЕС, постійно туди їздив фотографувати. Мені редактор Іван Сподаренко сказав, що я ще надто молодий і в чорнобильську зону він мене не пустить. Моїм головним завданням була зйомка новобудов для переселенців. Проте невідомо, де у той час було більше радіації — у зоні відчуження, де все ретельно мили та контролювали, чи серед пилюки на будовах.
Новосілля
Після аварії на ЧАЕС в Україні активно будували нові населені пункти й помешкання для переселенців. Впродовж літа-осені 1986 року для евакуйованих родин у Київській області звели понад 50 нових сіл та окремих житлових районів у вже наявних селах. Найбільший проєкт — збудоване «з нуля» у рекордно короткі терміни нове місто Славутич для працівників Чорнобильської атомної станції та їхніх сімей.
Я багато їздив по Київській області — майже жив у електричках. Роботи було багато — мене наче кинули у річку, де я вчився плавати. Окрім цього, завідувачка відділу Лариса Сергійчук захворіла, а художник Сашко Нечитайло пішов у відпустку. Мені довелось, окрім зйомок, виконувати обов’язки заввідділу ілюстрації. Дні були насиченими — о 12 годині планірка, потім поїздка електричкою, зйомка. Ранком наступного дня я проявляв плівку й друкував фотографії, а потім знову планірка, електричка і зйомки. Так повторювалось дуже часто впродовж місяців — це був мій гарт у журналістиці.
Скажу відверто: я не зазнавав жодної цензури й не отримував спеціальних вказівок щодо зйомок. Головною задачею було зняти добре. Я приїжджав до будівельників, фотографував їх і повертався у редакцію, щоб проявити плівки та роздрукувати фотографії. У газеті в мене просили фотографії, які б підтвердили факт спорудження нового житла для переселенців. Ніхто не просив у мене серію портретів робітників із драматичним світлом — це знімки не для щоденної газети.
Фотозйомка на будовах нових сіл для переселенців із Чорнобильської зони відчуження була одноманітна — кожного дня фотографував фактично одне й те саме. Я був молодий і мені хотілося дії. Наприкінці серпня відбулось одне із перших новосіль — у новозбудовані хати села Аркадіївка заселились перші мешканці. На зйомці було багато емоційних і динамічних моментів, так би мовити, екшену. Проте переселені люди сумно сприймали цю радість нового життя, адже рідний дім, місце народження завжди залишаються найдорожчими.
Зараз можна зустріти інформацію про те, що люди, які залишились у зоні, живуть довше, ніж переселені. У них немає туги за малою батьківщиною, за рідними місцями. Я фотографував самоселів у 2010 році й один дядечко мені сказав, що у чорнобильській зоні є воля та свобода.
Я зняв багато новосіль, але з того часу збереглися не всі негативи. Найважливіші та найяскравіші кадри — залишились. Наприклад, дуже багато людей приїхало на офіційне відкриття села Аркадіївка у Київській області. Фотографував, як люди йдуть до будинків, є кадри, де сім’ї стоять на порозі своїх нових домівок і де будівельник показує житло новоселам. У 90-х роках знову приїжджав у Аркадіївку, зробив знімки, де родини переселенців орють землю плугом, запряженим конем.
Звісно, не всі фотографії з тих зйомок були опубліковані в газеті — для матеріалу використовували лише декілька. Це був свого роду конвеєр, коли кожного дня потрібні були нові фотографії. Досі люблю кадри, де люди, яких евакуювали з Чорнобильської зони відчуження, йдуть до нових домівок.
Олександр Клименко народився на Чернігівщині. Випускник факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1991 до 2024 року — фотокореспондент газети «Голос України». У 1992 році документував події у Придністров’ї, потім у країнах колишньої Югославії, а ще у Лівані, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Південному Судані й Демократичній Республіці Конго. Під час Революції Гідності, перебуваючи в самому епіцентрі подій, Олександр отримав поранення. Від початку російської військової агресії 2014 року на сході України знімає події на фронті. Олександр є автором кількох фотоальбомів, серед яких: «Україна. 10 років поступу» (2001), «Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття» (2004), «Крізь вогонь і сльози» (2009), «Фронтовий альбом» (2016). «Новітня історія української журналістики. Від Майдану до Майдану» у співавторстві з Юрієм Нестеряком, Юлією Нестеряк (2022). Мав персональні фотовиставки у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку (2012), у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі (2012, 2013, 2014), у Литві (2015), Польщі (2015, 2016, 2023), Люксембурзі (2015), Норвегії (2023), Латвії (2022), був учасником колективних виставок про війну в Україні в парламентах Великої Британії (2015) та Данії (2014).
Над матеріалом працювали:
Автори тексту: Олександр Клименко, Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
