«7 секунд» для вічності. Портрети військових на амбротипах Станіслава Остроуса

‍Витримка, щоб експонувати амбротип, триває у середньому сім секунд. У реальності війни цей час може перетворитися на хитку паузу між вибухами, на момент загибелі багатьох людей або на миті, коли на скляну пластину падає світло і зберігає образ військового. За цей час боєць зостається наодинці із самим собою, а його сім секунд життя назавжди залишаються на склі.

‍

«Я дивився на створення зображення за допомогою коло́дія, срібла та скла і мене не полишала думка спробувати самому»

На мистецькій резиденції у Литві я познайомився із фотохудожником Артурасом Шештокасом (Artūras Šeštokas), який спеціалізується на створенні амбротипів. Він спільно з литовським фотографом та куратором Даріусом Вайчекаускасом (Darius Vaichekauskas) виграв грант і на одержані кошти облаштував студію амбротипії. Саме у цій студії я вперше побачив, як створюється амбротип, і був повністю зачарований цим процесом. Мені одразу ж захотілось також попрацювати у цій техніці.

Звісно, я навіть не уявляв з чого починати. Опанувати створення амбротипів самотужки видавалося неможливим. Українські майстри навряд ділитимуться досвідом — у кожного своя робота та обмаль часу. Проте мені вдалося сходити з моїми студентами до Артураса Шештокаса. У Херсоні я декілька разів зустрічався з ізраїльським документальним фотографом і режисером Едуардом Капровим, який став відомим завдяки фіксації воєнних конфліктів за допомогою амбротипії. Я дивився на створення зображення за допомогою коло́дія, срібла та скла, і мене не полишала думка спробувати самому.

Мені пощастило познайомитися з лікарем, начальником Харківського обласного бюро судово-медичної експертизи Юрієм Кравченком, який захоплюється фотографією та, зокрема, амбротипією. До слова, саме він займався організацією експертної діяльності щодо жертв авіакатастрофи літака «Боїнг 777-200» рейсу MH17 у 2014 році. У кабінеті Кравченка багато портретів відомих у Харкові та за його межами людей, яких він сфотографував у своїй студії.

‍

‍

Я розповів Юрію Миколайовичу, що давно цікавлюсь технікою амбротипії, і він пообіцяв мені все показати й навчити. Я купив реактиви, стару дерев’яну камеру та хороший світлочутливий об’єктив і почав занурюватися в цей магічний для мене процес амбротипії. Декілька разів приїжджав у студію до Юрія Кравченка, робив там фотографії. Юрій Миколайович досконало володіє технікою амбротипії, тож він часто критикує мої пересвічені чи недоекспоновані знімки. Він прагне, щоб все було ідеально.

Мені дуже подобається процес створення амбротипа — це ручна робота. Я насправді люблю артефакти — допустимі технічні погрішності, які виникають при створенні зображення. Проте не всі артефакти цінуються, інколи це просто брак, якого можна позбутися після проявки зображення. Мене цього навчив Капров.

«Зйомка у техніці амбротипії для мене асоціюється із Кримською війною та Громадянською війною в Америці»

З 2022 року я активно співпрацюю з керівницею відділу комунікацій 16-го армійського корпусу Аллою Бовт. Фотографую багато для військових і роблю плівкові знімки для власних проєктів. Наприкінці минулого року в Алли виникла ідея зробити календар для військових, а я в цей час тільки почав працювати з амбротипами. Ми домовилися, що я пофотографую на плівкову середньоформатну камеру і спробую, якщо вдасться, зробити амбротипи.

Зйомка у техніці амбротипії в мене асоціюється із Кримською війною та Громадянською війною в Америці. Наприклад, британський фотограф Роджер Фентон був першим, кого уряд і видавці офіційно відрядили на фронт знімати перебіг Кримської війни. Він створив понад 350 великоформатних знімків, що склали перший у світі фоторепортаж про війну. Він фотографував переважно портрети командування й побут військових, а також знімав пейзажі після битв. Найвідоміша його фотографія — це «Долина смертної тіні», на якій зображена всіяна гарматними ядрами дорога. Він не міг фотографувати бойові дії, оскільки цього не дозволяли технічні можливості камери — довга витримка та складний технічний процес отримання зображень.

Роджер Фентон знімав війну, якщо можна так сказати, у позитивному ключі — робив портрети героїв. Натомість знімки з Громадянської війни в Америці були шоком для суспільства — люди вперше побачили всіяні загиблими поля битви. Громадянську війну в Америці фотографи знімали жорстко — у них не було завдання від політиків і вони намагались передати увесь жах війни на фотографіях.

‍

‍

Мене надихають світлини Роджера Фентона, Александра Гарднера, Тімоті О’Саллівана, Метью Брейді та його команди фотожурналістів. Цей матеріал мені цікавий, оскільки я сам фотографую війну вже більш як десять років. У 2014 році, наприклад, їздив з колегами на Перекопський перешийок — знімав прикордонників. У 2015 році потрапив у Донецьку область за сімейними обставинами, але взяв із собою камеру. Досі дивуюсь, що мене не обшукали на блок-пості так званої «ДНР», коли повертався додому з фотографіями.

«Існує небезпека зануритися з головою у технічну сторону процесу амбротипії й забути про мету створення зображення»

З першої поїздки до 16-го корпусу я привіз не амбротипи, а стосик бракованого скла. Я спеціально залишив собі на пам’ять ці зіпсовані пластини. Я фотографував у складних умовах — ми багато їздили розбитими дорогами, і пил був просто усюди. Амбротипія — це стерильна технологія, яка не любить бруду. Натомість у нас пил і грязюка були просто в кожній шпаринці нашого авто і, відповідно, плавали у реактивах та прилипали до скла. Було дуже жарко і коло́дій, який має легко литись на пластину, перетворювався на густу субстанцію і сповзав зі скла. Скло — матеріал крихкий, і я декілька амбротипів просто розбив. З перших сорока скляних пластин у мене вийшло зробити лише 15 зображень. 

‍

Перший досвід зйомки амбротипів був складним, але я все одно вирішив продовжувати. Разом із комунікаційницею Аллою Бовт я їздив до військових 16-го корпусу, спілкувався з ними й фотографував. У мене немає спеціальної переносної лабораторії — дарк-руму, який потрібен для зйомки амбротипів. Одного разу зробив «темну кімнату» всередині гаубиці «Богдани». Мене зачиняли всередині і я робив амбротипи серед бойового спорядження.

Створення амбротипів відбувається у декілька етапів: нанесення світлочутливих реактивів на скло, зйомка і проявка. Перший і останній процеси вимагають щільно закритого від світла простору, інакше скляна пластина «засвітиться», як плівка чи фотопапір. До того ж проявити фотографію на склі потрібно одразу — інакше зображення зіпсується. Як виявилося, зробити амбротип в польових умовах доволі непросто.

Мені дуже подобається, як виглядають амбротипи. Мені імпонує ця естетика зображень. Проте ця технологія доволі складна, і, щоб отримувати якісні зображення, потрібно багато знімати й довести всі процеси створення амбротипа до автоматизму. Інакше є небезпека зануритися з головою у технічну сторону процесу і забути про мету їх створення.

‍

«Ловлю себе на тому, що, як і Роджер Фентон у свій час, хочу показувати військових лише героями»

Я хочу, щоб люди на світлинах були невимушеними й без додаткового трагізму. Мені видається, що у нашій війні починається перелом, що наші військові, як би важко їм не було, здобули впевненість у своїх силах. Я розумію, як нелегко нам дається кожен день і кожен сантиметр війни, проте ми усвідомили нашу силу. Ловлю себе на тому, що, як і Роджер Фентон у свій час, хочу показувати військових лише героями. Хочу розповідати, як ми ними пишаємось.

‍

‍

У мене багато фотографій, де військові сміються, розмовляють біля техніки та впевнено дивляться в об’єктив. Мені хочеться зберегти ці моменти назавжди, й амбротипи для цього підходять якнайкраще. Адже сама назва амбротипія походить від грецьких слів ambrotos — безсмертний, вічний та typos — відбиток, форма. Амбротипія — це вічна фотографія.

До військових приїжджає багато різних журналістів, фотографів і, як мені здається, вони ставляться до медійників із певною часткою іронії. Звісно, спочатку я відчував багато недовіри до себе, але з часом військові починають підпускати до себе ближче. Насправді вони хочуть, щоб про них розповідали і щоб їх почули. Я продовжую працювати над проєктом «7 секунд» — їжджу до бійців 16-го корпусу й знімаю амбротипи.

«Сім секунд життя людини назавжди залишається на склі»

Коли я дістаю свою стару дерев’яну камеру, очі у військових широко розплющуються, як у маленьких дітей. Вони одразу починають ходити довкола, розпитувати, часто жартують, що я, мовляв, не назбирав грошей на нормальний фотоапарат. Дуже люблю цей момент, адже він одразу допомагає зняти напругу і встановити контакт. Я обов’язково запрошую військових у свою імпровізовану «темну кімнату», показую їм процес проявки зображення. Людям це завжди цікаво, вони пригадують, як у дитинстві друкували фотографії з батьками.

Військові охоче позують для фотографій, оскільки одразу можуть побачити результат. Амбротип — це наче Polaroid, родом із дев’ятнадцятого століття. Військові жартують одне з одного, дивуються, хто і як вийшов на зображенні. Я часто відчуваю себе Мелькіадесом — фокусником з роману Габріеля Гарсія Маркеса «Сто років самотності», який привозив до селища дивовижні винаходити.

‍

‍

Я фотографую простих людей, і мені хочеться, щоб ця простота зберігалась і на амбротипах. Я не шукаю особливих місць для зйомки. Якщо бачу, що хлопці стоять біля техніки, то там їх і фотографую. Знімаю багато портретів, хоча дуже хочеться фотографувати й побут військових, і пейзажі довкола них.

‍

‍

Дуже шкодую, що мені не вдалося сфотографувати групу бійців, які щойно вийшли з Куп’янська. Ми зустрілися з ними на узліссі, як завжди, було мало часу і не було місця, щоб облаштувати «темну кімнату». У них відчувалось особливе, зовсім інше відношення до життя. Я сфотографував їх на плівку, і ми поїхали далі.

Амбротипи — це зображення, які існують в одному екземплярі. Звісно, можна робити контактні відбитки чи сканувати, але оригінальне зображення — одне. У цьому є і певний символізм неповторності та крихкості кожного людського життя.

Щоб фотографія вийшла чіткою, мені потрібно, щоб люди в кадрі посиділи нерухомо впродовж семи секунд, — звідси й назва проєкту. Найдовша витримка, з якою я фотографував, — це 20 секунд. Звісно, це не рентген — можна дихати. Проте це час життя, який людина віддає для фотографії і впродовж якого щось в образі людини змінюється. Військовий сидить, уважно дивиться в об’єктив, і цей час закарбовується на срібній емульсії. Сім секунд життя людини назавжди залишаються на склі.

‍

Матеріал створено за підтримки програми Британської Ради «Гранти для розвитку креативної економіки»

‍

‍

‍

Станіслав Остроус — народився у 1972 році у місті Жмеринка, Україна. Фотограф, фотожурналіст і викладач, живе та працює в Харкові. Працює на перетині документальної та арт-фотографії, переважно використовуючи аналогові технології.
Фіналіст Leica Oskar Barnack Award (LOBA) 2025, номінатор LOBA Newcomer 2026, стипендіат Фонду імені Гайнріха Бьолля (2024). Член UPHA, UAPP та MYPH; його роботи експонувалися в Україні, Німеччині, Грузії, Вірменії, Польщі, Кореї та Литві. Викладає фотографію в Харківській державній академії культури та в школі концептуальної й арт-фотографії MYPH.

‍

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катерина Москалюк
Літератрна редакторка: Юлія Футей

‍