Мар'їнка, колись затишне 10-тисячне передмістя Донецька, з 2014 року разом із сусідньою Красногорівкою перетворилося на потужний оборонний рубіж. Історія героїчного спротиву на Мар'їнському напрямку — це передусім епопея про надлюдську стійкість українських воїнів, які билися за кожен уламок стіни. Це також спогад про вісім років життя місцевих мешканців на межі розмежування, яке після 24 лютого 2022 року перетворилося на пекло тотальної війни. Ворог застосував на цьому напрямку тактику випаленої землі — так само як і в Бахмуті, — стираючи місто з лиця землі квартал за кварталом. Українські захисники вийшли з Мар'їнки у грудні 2023 року, коли від міста залишилися самі руїни.
Про обстріли Мар'їнки та героїв, які тримали цей плацдарм, розповів фотожурналіст Анатолій Степанов, який документує цю війну ще з 2014 року.
«За ці роки є що згадати, але війна мала певний характер. Були періоди загострень, як у червні 2015-го, так і певного заспокоєння бойових дій, які змінювались активністю українського війська. Інколи вдавалося відбити територію біля Мар'їнки й просунутися в бік Донецька ближче до селища Олександрівка. Але бойові дії того часу важко порівняти з тим, що відбувається зараз.
Головне, що залишилося в пам'яті, — це люди, з якими жив на позиціях. З багатьма з них перетинався і в інших місцях Донеччини та Луганщини», — згадує фотограф.
Що передувало
Російська пропаганда роками готувала підґрунтя для вторгнення на сході України. Тому навесні 2014 року, після анексії Криму, Кремль зміг розпалити сепаратистські мітинги за допомогою місцевих прихильників і найманців на сході України. Після захоплення ворогом у квітні 2014 року ключових міст на Донеччині й Луганщині, фактично половини цих регіонів, Україна оголосила про початок Антитерористичної операції (АТО). У липні 2014 року українські сили звільнили більшу частину окупованої Донеччини та почали оточення Луганська. Щоб зупинити цей наступ, Росія вдалася до прямої агресії: з 11 липня розпочалися регулярні ракетні обстріли підрозділів ЗСУ з території РФ. А наприкінці серпня Росія ввела регулярні війська в Україну, заблокувавши звільнення Донецька.
Про бої за місто, якого більше немає
Вперше Мар'їнку окупували у червні 2014 року, місто переходило з рук в руки, доки 5 серпня сили АТО зрештою не вибили ворога з міста. Звільнити Мар'їнку від російських загарбників вдалося силами добровольців батальйонів «Азов», «Донбас» та «Шахтарськ» за потужної вогневої підтримки 51-ї механізованої бригади. Красногорівку під український прапор повернули 1 серпня силами 51-ї та 93-ї бригад, 20-го батальйону ТрО, а також добровольчих формувань «Донбас» і «Правий сектор».
Знову захопити Мар'їнку російські гібридні війська спробували близько четвертої години ранку 3 червня 2015 року після масованого артилерійського обстрілу.
Перед початком боїв у Мар'їнці ОБСЄ зафіксувала перекидання техніки бойовиків до міста, про що йдеться у спецзвіті місії. Спостерігачі, які перебували неподалік, чули роботу артилерії та РСЗВ «Град».
Через спробу російського наступу всупереч Мінським угодам Генеральний штаб ЗСУ дав дозвіл силам АТО на використання артилерії в районах Мар'їнки та Красногорівки. В ОБСЄ підтвердили, що ЗСУ офіційно попередили про застосування важкої зброї у відповідь для відбиття реальної загрози.
Як тоді інформувало видання «Новинарня», першими удар ворога зустріли близько 300 бійців 2-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу, позиції яких були розтягнуті на кілька кілометрів уздовж передової. За спогадами учасників бою, терористичні війська пробилися до центру міста й будівлі міліції, а ворожі танки гатили по мар'їнській лікарні. Проте українська артилерія вчасно відсікла ворожі резерви. Непохитність 2-го батальйону та масивні втрати змусили окупантів зупинитися. Після обіду ЗСУ взяли в полон пораненого росіянина, який зізнався, що на штурм міста кинули близько 500 військових РФ. У підсумку, отримавши жорстку відсіч від підрозділів 28-ї бригади, що якраз підійшли на допомогу, ворог почав відступати.
«Вперше я приїхав у Мар’їнку в липні 2015 року. На той момент там вже не велись активні бойові дії, але про них нагадували руйнування на околицях міста. Під час того бою я був ще у Києві. Саме завдяки грамотній роботі української артилерії по формуваннях, що наступали на місто, і стійкості нашої піхоти вдалося відбити штурм. Артилерія точно накрила район конюшень, де формувалися резерви штурмових груп колаборантів. Самовіддано діяла і піхота на позиціях. Але все це я вже дізнався з новин… Так сталося, що після важких боїв за донецький аеропорт і Дебальцеве мая увага була більше прикута до тих напрямків. Але саме штурм Мар'їнки у червні 2015 року і те, як українське військо його відбило, привернуло посилену увагу преси до цього напрямку. Саме вже після цього я став частіше їздити в Мар'їнку і Красногорівку, бо там, фактично, сформувалася потужна лінія оборони», — переповідає Анатолій Степанов про перший серйозний бій за місто та увагу медіа.
У бою загинуло п'ять українських військових, ще 35 бійців було поранено. Згідно з даними ООН, жертвами стали також дев'ятеро мирних жителів. Російська сторона офіційно засекретила інформацію про втрати Збройних сил РФ, щоб приховати участь російської армії в агресії. 8 червня ворожа диверсійно-розвідувальна група ще робила спроби штурмувати місто під прикриттям вогню, проте безрезультатно.
Про життя на межі
Після бою за Мар’їнку 3 червня активні бойові дії перейшли у фазу локальних сутичок. Війна обмежилася постійними обстрілами передової, блокпостів і КПВВ, а також діями диверсійних груп. Ціною цього протистояння стали поранені й загиблі, а також розбиті будинки, зупинені підприємства й знищена інфраструктура. Вісім років Мар'їнка та Красногорівка жили своє прифронтове життя поблизу лінії розмежування з окупованими територіями.
«Життя ніколи не зупинялися в цих прифронтових містечках. Околиці ближче до лінії фронту були серйозно побиті артилерією, але далі від них життя продовжувалося. Працювали магазини і люди продовжували своє життя. На жаль, обстріли не припинялися. Особливо вночі. Часто снаряди залітали й у будинки мешканців», — каже фотограф.
Мар’їнку від окупованого Донецька відділяли лише 30 кілометрів та однойменний КПВВ, через ці ворота на окуповану територію щодня проходили тисячі цивільних.
«Ніколи не забуду дня, коли артилерія зруйнувала багатоповерхівку на околиці Красногорівки. Люди виносили вцілілі речі зі згорілих квартир і перебували в шоці. А в самій Мар'їнці в той час працював пропускний пункт на окуповану територію. Люди стояли в чергах на перевірку, потерпали від спеки. Отаке дивне сусідство — артилерія по будинках і черги бажаючих потрапити в Донецьк…» — ділиться спогадами фотограф.
Росіяни методично руйнували інфраструктуру та будинки. Увесь цей час місто залишалося без газопостачання. Газорозподільна станція опинилася безпосередньо на лінії зіткнення, регулярні російські обстріли заважали українській стороні гарантувати безпеку та відновити подачу газу.
Анатолій Степанов бачив зруйнований російським артобстрілом дім у Мар'їнці, де проживала велика родина: дідусь, чоловік і дружина, донька й племінниця, а також двоє онуків — дворічний хлопчик і восьмирічна дівчинка. Дівчинку тоді поранило.
«Часто Мар'їнка потерпала від артилерії. 14 червня 2019 року приїхав до хлопців з 24 ОМБр, які завезли до району приватного сектору неподалік лінії фронту. Там повністю зруйнований будинок. В ньому була сім'я з дитиною. Дівчинка вижила, але потрапила у курахівську лікарню. А от її дідусеві не повезло. Його привалило стіною і він помер у лікарні», — ділиться фотограф моторошними подробицями життя у Мар'їнці.
Видання «Радіо Свобода» розповідало, що більшість місцевих чоловіків працювали на шахтах Вугледара, що за 30 км від Мар’їнки, або служили в армії, жінки переважно були працевлаштовані в держструктурах, також у місті функціонувало єдине агропідприємство. Попри складні умови, тут діяла дитячо-юнацька спортивна школа з різноманітними секціями. Через близькість до Донецька місцева телевежа транслювала російські канали, тому для доступу до української інформації мешканці використовували супутникові антени та інтернет.
Анатолій Степанов говорить, що до повномасштабного вторгнення централізованої евакуації з міста не спостерігав — люди виїжджали, коли обстрілом руйнувало їхні будинки.
«Люди могли жити собі у своєму будинку чи квартирі по сусідству з лінією фронту, а вночі прилітав снаряд і руйнував все. Міг і вбити… І тоді вже сім’я збирала речі і їхала зі своєї домівки. Були й такі, які чекали прихід “визволителів”, косо дивилися на солдатів і на кожний приліт казали, що то їх ЗСУ з лінії фронту обстрілюють…», — розповідає фотограф.
Про героїв цієї оборони
Анатолій Степанов почав їздити на позиції різних бригад, що тримали оборону на цьому напрямку, у 2016 році, працював у багатьох підрозділах, зокрема «бував у батальйоні «Донбас», 10 гірсько-штурмовій, 30 ОМБр, 28 ОМБр, 24 ОМБр». Фотограф каже, старався лишитися на передовій довше, щоб показати побут і роботу військових, жив по декілька діб на позиціях.
Окупувавши навколишні терикони ще у 2014-му, росіяни повністю проглядали та прострілювали голий степ довкола міста. Проте українські військові витискали максимум з інших сприятливих умов.
Про особливості війни поблизу Мар'їнки Анатолій Степанов розповідає:
«І основна війнонька починалася з настанням ночі. Розгоралися стрілкові бої. Артилерії чи танкових обстрілів було менше, але і тоді можна було відчути на собі їх дію. Багато працювали міномети. Сама Красногорівка була трохи вищою на місцевості, ніж позиції ворога, і це давало певну перевагу. Обороняти Мар'їнку допомагала річка. Там лінія фронту проходила за спорудами спортивного інтернату і шпиталю для ветеранів Другої світової. Хоч війна і була не тої інтенсивності, що зараз, але хлопці гинули на фронті й тоді».
Фотограф каже, оборона міста зводилася в основному до маскування від ворожих снайперів і технічних засобів спостереження:
«Саму логістику важко навіть порівняти з нинішньою. За наявності споруд можна було під'їхати буквально до декількох сотень метрів до лінії наших укріплень. Та і ходити по фронту можна було з меншим ризиком. Головне не опинитися в зоні прямої видимості противника. Ударних дронів не було. Навіть «мавіки» тільки почали з'являтися як розвідники. Велику роль тоді відігравали різноманітні камери, які встановлювали на підвищеннях, і прилади нічного бачення. Дуже розповсюджена тоді була робота снайперів, і солдати старалися спостерігати за противником не підіймаючи голови над укриттям. Використовували так звану трубу розвідника — такий мініперископ».
Анатолій Степанов під час роботи у підрозділах і на позиціях познайомився з прекрасними людьми, з яким й досі підтримує зв'язок, проте деяких хлопців, на жаль, вже немає в живих. Зокрема, фотограф згадує пресофіцера 80-ї ОДШБр капітана Юрія Лелявського та командира взводу 30-ї ОМБр Анатолія Сємєнєнка.
Родом зі Львова, Юрій Лелявський був професійним медійником і багато років працював на всеукраїнських телеканалах та у пресі. У 2014–2015 роках Юрій висвітлював війну в Криму й на Донбасі, через що двічі побував у полоні бойовиків у Слов'янську та на Луганщині. Мав низку нагород: орден «За заслуги» III ступеня (2015) й «Богдана Хмельницького» III ступеня (посмертно) та відзнаку «Почесний знак святого Юрія» (посмертно).
«У 2016-му у Красногорівці жив на позиціях 10-ї гірсько-штурмової. Тоді пресофіцером там був Юра Лелявський. З Юрою ми часто працювали разом. Вже бувши пресофіцером, він любив і повоювати. І загинув він у вересні 2022-го, бувши пресофіцером 80-ї ОДШБ», — згадує Степанов.
Анатолій Сємєнєнко — військовослужбовець з Одещини, капітан 30 ОМБр, нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня, орденом «За мужність» III ступеня та відзнакою «Козацький хрест» II ступеня.
«Саме в інтернаті у Мар'їнці познайомився з чудовою людиною — командиром взводу 30-ї ОМБр Толіком Сємєнєнком. Толік дуже любив футбол. А в спортзалі інтернату, де фактично вже була вогнева позиція, лежали футбольні м'ячі. Толік поспостерігав за противником через бійницю, потім спускався в зал і трохи буцав м'яча з солдатом свого взводу. Він завжди був душею свого підрозділу, завжди зі своїми підлеглими. Потім я жив в нього на позиціях під Золотим на Луганщині. Толік тоді вже командував ротою. Він і загинув як герой, повівши своїх солдатів в атаку під Бахмутом восени 2022-го», — пригадує Анатолій Степанов.
Про останні роки запеклої оборони
Напередодні повномасштабного вторгнення РФ, 17 лютого 2022 року, російські війська обстріляли Мар'їнку, тоді була поранена місцева мешканка. Активізувалася боротьба за прифронтові населені пункти.
Через масовані удари авіації, артилерії та використання заборонених фосфорних снарядів уже за кілька місяців Мар’їнка зазнала критичних руйнувань. Тільки так російській армії вдавалося просуватися. 3 листопада 2022 року із розбитого міста евакуювали все цивільне населення. Росіяни продовжували обстрілювати вже повністю спустошене місто, знищуючи все, що українські військові могли використати як укриття.
У жовтні 2023 року видання «Укрінформ» розповідало, як змінилася оборона Мар’їнки. Десантники 79-ї бригади сиділи у підвалах знищених будинків і тісних окопах під безперервними обстрілами. Росіяни штурмували українські позиції малими групами за підтримки танків, масово застосовували малі квадрокоптери, РЕБ, а також заборонені фосфорні снаряди й хімічний газ. Попри надважкі умови та люті морози, українські бійці за лічені секунди спалювали ворожу броню «джавелінами», успішно нищили розрахунки БПЛА противника та тримали периметр, часто доходило навіть до рукопашних сутичок.
Протягом останнього року боїв на Мар’їнському напрямку російське командування регулярно звітувало про повне взяття Мар'їнки та Красногорівки, однак бої за міста тривали.
У грудні 2023 року українські підрозділи змушені були остаточно відійти з Мар'їнки на нові оборонні рубежі. Красногорівку окупували у жовтні 2024 року, місто також зазнало значних руйнувань.
Про відрядження, під час якого зробив свій останній кадр на цьому відрізку фронту, Анатолій Степанов розповідає:
«Після початку повномасштабного вторгнення був лише раз у Красногорівці у січні 2023 року. На позиціях десантників 79-ї. Тоді було більш-менш спокійно там. Що цікаво — часто бував на цих позиціях ще за часів АТО — ООС. Але при виїзді вже біля Курахового був обстріл касетним «ураганом»».
Матеріал створено за підтримки програми Британської Ради «Гранти для розвитку креативної економіки»
Анатолій Степанов — український фотограф, народився і виріс у Києві, здобув освіту інженера. У 2004 році закінчив Школу фотографії Віктора Марущенка і з того часу працював професійним фотожурналістом у низці українських медіа та міжнародних агентств. Мав численні публікації в журналах National Geographic, Spiegel, Stern, Time та багатьох інших міжнародних виданнях, брав участь у міжнародних фотовиставках.
У листопаді 2017 року виступав з доповіддю про свою роботу на фронті під час презентації фотокниги RAW в Українському музеї у Нью-Йорку. Його проєкт «Незалежні», присвячений українській молоді, яка воює за свою країну, виставляється на онлайн-виставці в Українському національному музеї у Чикаго. Анатолій Степанов висвітлює російську агресію проти України з перших днів 2014 року та впродовж усіх цих років у співпраці з агентством France Press.
Соцмережі фотографа: Instagram, Facebook.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Яна Євменова
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
%20(750%20x%20360%20%D0%BF%D1%96%D0%BA%D1%81.)%20(2000%20x%20800%20%D0%BF%D1%96%D0%BA%D1%81.)%20(750%20x%20360%20%D0%BF%D1%96%D0%BA%D1%81.)%20(2).png)
