Проєкт Андрія Касянчука — це продовження практики його батька, який вів шкільний щоденник спостережень у 1989–1993 роках, невдовзі після аварії на Чорнобильській атомній станції. Андрій Касянчук веде хроніку сучасної катастрофи — екоциду внаслідок повномасштабної російсько-української війни. За допомогою цифрових медіа він збирає свідчення впливу війни на природу — від пожеж і забруднених річок до зникнення видів і трансформації ландшафту. Цифрове середовище стає полем сучасного спостереження, де дані, зображення та повідомлення з мережі набувають статусу документів часу.
«Створити проєкт у форматі щоденника мене надихнув записник батька, який у шкільні роки проводив спостереження за природою»
На початку повномасштабного російського вторгнення в Україну я поїхав у село в Київській області, де народився. Читав багато новин про війну, і мені почали траплятись фотографії, які фіксували загиблих дельфінів на березі моря. У якийсь момент їх стало настільки багато, що мені здалося, наче росіяни мають власні рахунки з цими тваринами. Я почав зберігати матеріали, які стосуються впливу війни на екологію нашої країни, і їх накопичилось дуже багато.
Створити проєкт у форматі щоденника мене надихнув записник батька, який у шкільні роки проводив спостереження за природою. Впродовж 1989–1993 років, невдовзі після Чорнобильської катастрофи, він фіксував найменші зміни у флорі та фауні своєї місцевості. Цей щоденник став архівом уважного співіснування людини та довкілля. Він проводив спостереження в тому самому селі, куди я потрапив на початку повномасштабної російсько-української війни.
Перші записи для мого щоденника я зробив у березні 2022 року. Вони стосувались забруднення нафтопродуктами акваторії Чорного й Азовського морів, загибелі величезної кількості риби, птахів та іншої фауни. Спочатку я робив нотатки не системно — записував власні думки чи документував події, які мене сильно вразили чи мали значний вплив на екологічну ситуацію в Україні. Потім почав шукати наукові статті про дослідження впливу війни на довкілля. Виявилось, що тема, на жаль, ще дуже мало вивчена.
Між записами батька й своїми я бачу багато паралелей. Він фіксував наслідки катастрофи на Чорнобильській атомній станції, натомість ми живемо у час ядерної загрози. Після аварії на ЧАЕС з’явилась зона відчуження, а сьогодні внаслідок ведення бойових дій, замінувань територій і застосування фосфорних бомб маємо випалені й непридатні для життя землі. Я багато про це роздумував, коли робив нотатки для щоденника.
Назва мого проєкту — «Природа “300”». По-перше, це сьогодні зрозумілий як для військових, так і для цивільних код. По-друге, у військового також може бути позивний Природа. Я вирішив поєднати ці два терміни, щоб вони відповідали нашому часу буквально та фігурально.
«Мені хотілось провести часові паралелі, порівняти, що описував батько багато років тому, і що в цей день спостерігав я»
Щоденник батька я знайшов ще задовго до початку повномасштабного російського вторгнення. У дитинстві я часто приїжджав у село. Мій батько за фахом біолог, тож у нас завжди вдома було багато спеціалізованої природничої літератури. На стелажі, який займає всю стіну кімнати, серед книг і журналів я знайшов нотатник батька — «Щоденник спостережень в природі». Я одразу зрозумів, що це дуже крута історія, яку потрібно показати іншим.
Я відсканував усі сторінки батькового щоденника. Публікував їх у своєму інстаграмі у ті самі дати, що й записи в нотатнику. Мені хотілось провести часові паралелі, порівняти, що описував батько багато років тому, і що в цей день спостерігав я. Тато описував погоду, зазначав, коли прилітали додому різні види перелітних птахів. Мені особисто було дуже цікаво читати його спостереження й роздивлятися замальовки у щоденнику. Декілька сторінок зі «Щоденника спостережень в природі» опублікувала незалежна українська онлайн-платформа про мистецтво By text.
Батько ріс у селі, був дуже близько до природи, і в його щоденнику є дуже багато цікавих та зворушливих записів. Наприклад, як вони з хлопцями йшли випасати корів і дорогою побачили, як зайцеві вдалось утекти від собаки. Заєць пробіг дуже близько біля них і зник у полі. Ще тато описує свої спостереження за косулею у лісі. Згадує про те, як знайшов дупло сови, зазирнув туди, але побачив лише пір’я — імовірно, сову з’їла куниця.
«Я вирішив використати для щоденника чорні сторінки»
Батько вів свої записи у звичайному зошиті у клітинку. Я вирішив використати для щоденника чорні сторінки, щоб візуально його відокремити від татового та підкреслити крихкість життя під час війни.
Фотографії для щоденника хотів друкувати старовинним методом із використанням дихромату амонію. Так свої роботи друкує український фотограф Валерій Ведута. Проте зрозумів, що це просто аналоговий метод, який ніяк не підкріплює ідею чи концепцію мого проєкту. Спробував роздрукувати декілька зображень, які знайшов для проєкту в інтернеті, — вони вийшли нечіткими і нагадували роботи абстракціоністів. Натомість мені потрібна була деталізація. Тому я остаточно відмовився від цієї ідеї та друкував скриншоти з відео, знімки з дронів чи телефона на звичайному принтері.
Водночас я хотів зберегти формат і зв’язок із батьковим «Щоденником спостережень в природі». Тато робив дуже багато замальовок від руки, і я також додав до своїх записів рисунки рослин, річкової сітки чи мін, які знаходили у Київській області. Паралельно я переглядав вже опубліковані щоденники різних авторів, щоб познайомитися з новою для мене формою поєднання зображень і тексту. Зрештою зупинився на близькій для мене лаконічній естетиці — я нічого не вклеював у зошит, не відривав і не м’яв сторінок, не робив громіздких вкладок, а зосередився на текстах, замальовках і надрукованих на принтері фотографіях.
Окрім зображень, знайдених в інтернеті, у щоденник увійшли мої фотографії, зроблені під час повномасштабної російсько-української війни. Я вирішив їх виділити кольором, на відміну від інших монохромних знімків. Пригадую, у березні я фотографував батька, який дивиться на небо. У той час над нашим селом пролітало багато літаків, ракети. Буквально за двадцять метрів від нашого будинку пролетіло дві ракети, і це було для всіх шоком. Згодом я повернувся до Києва і там почались обстріли об’єктів критичної інфраструктури. Я фотографував труби теплової станції, яку бачив далеко на горизонті, і дим над ними. Знімав також окопи, які сфотографувало дуже багато фотографів у київському парку «Кіото». Сьогодні це також історія, бо у парку засипали окопи та демонтували бліндажі. Узимку я фотографував генератори, оскільки це також один із чинників впливу на атмосферу, на забруднення повітря.
Декілька моїх фотографій також чорно-білі. Ці знімки я початково робив монохромними, тому витягати з них колір не було сенсу. Наприклад, я сфотографував крони дерев увечері, коли в лісі падав сніг. Зробив інверсію кольорів і гілки стали білими, а сніг — чорним, наче попіл.
«Наслідки війни в Україні зрештою стосуватимуться природи в усьому світі»
Проєкт «Природа “300”» — це доволі особиста історія для мене. Мій батько — викладач хімії та біології, тому у школі я цей предмет знав найкраще серед своїх однокласників. Мені цікаво було ходити з батьком околицями села, спостерігати за тваринами й птахами. Взаємодія людини та природи йде червоною ниткою крізь усе моє життя. У фотографіях я також часто роблю акцент на довкіллі, шукаю пов’язані з природою елементи.
Мені важливо розповісти про екологічні проблеми в Україні. Я розумію, що війна — перш за все величезна трагедія для людей. Проте наслідки впливу війни на природу будуть тривалими, і мені, як людині та митцю, важливо розповісти про цю тему. Наслідки війни в Україні зрештою стосуватимуться природи в усьому світі.
Коли шукав інформацію про вплив війни на природу, натрапив на дуже цікаву книгу з листів і вирізок із газет часів Першої світової війни, яку свого часу збирав британський військовий. Фактично в кожному з цих листів є згадки про те, як людина взаємодіяла з природою. Мене дуже здивував момент, коли військовий описує, що в дулах гармат птахи звили собі гнізда. Було багато описів, які актуальні навіть сьогодні, — розливи нафти та її вплив на флору й фауну моря, як відроджується навесні земля біля бліндажів. Один військовий описує, що мертва чорна земля з білими плямами снігу навесні знову заростає травою та квітами і нагадує сад. Ці описи були дуже поетичними. Один із таких листів військового я переписав собі у щоденник, щоб показати циклічність життя та війни.
Матеріал створено за підтримки програми Британської Ради «Гранти для розвитку креативної економіки»
Андрій Касянчук — український фотограф, живе і працює в Києві. Фотографією займається з дитинства; вирішальним етапом формування практики став курс художньої та концептуальної фотографії в Ігоря Чекачкова (2021), після якого зосередився на роботі з контекстом, часом і пам’яттю. У своїх серіях поєднує документальність і поетичність, розглядаючи фотографію як інструмент спостереження й роздумів.
Освіта: MYPH School of Conceptual & Art Photography (2025), Академія фотографії Ігоря Чекачкова (2021), Київський національний університет будівництва і архітектури, магістр (2019). Публікувався в SITUATIFE.COM, ZOOTMAGAZINE, LFMAGAZINE, FISHEYE MAGAZINE. Учасник виставкових проєктів в Україні та Європі, зокрема Rebirth. Tales of Ukrainian Renaissance (Париж, 2025), персональної виставки «12» (Київ, 2024), а також групових виставок DIA KINETS (2024–2025) і Life goes on (2022–2023). Роботи автора представлені в приватній колекції Музею сучасного українського мистецтва Корсаків.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
%20(750%20x%20360%20%D0%BF%D1%96%D0%BA%D1%81.)%20(2000%20x%20800%20%D0%BF%D1%96%D0%BA%D1%81.)%20(750%20x%20360%20%D0%BF%D1%96%D0%BA%D1%81.)%20(2).png)
