Дмитро Купріян — український фотограф, митець і військовослужбовець. Він фіксує не лише моменти війни, але також її наслідки для місць та людей. Сьогодні Дмитро Купріян розповідає про свою серію світлин, які він зробив двадцять років тому у місті Донецьк, — як фотографія допомагає зберігати пам’ять про території, які в нас намагаються забрати, якими були настрої в Донецьку після Помаранчевої революції та які питання можна поставити людям, що досі живуть там, і чи сьогодні можна знайти на них відповіді.
— Дмитре, ви називаєте себе «маніяком інформації», який зберігає все. Як це — через 20 років випадково відкрити папку зі світлинами з міста Донецьк?
— Я не шукав фотографії з Донецька спеціально — натрапив на них випадково, оскільки не сподівався побачити серію знімків саме в цій папці. Спочатку це була ностальгія, адже з того часу пройшло уже дуже багато років — ціле життя. Згадалися поїздки у ще мирний Донбас і робота в газеті «Пенсійний кур’єр». Незважаючи на дивну назву, працювати там було цікаво — ми багато їздили у відрядження по всій Україні. Двадцять років тому ще виходили друком газети і люди їх купували. Редакція була у старій будівлі в центрі біля «Арсеналу» і я навіть пам’ятаю номер маршрутки — 527-ма, якою їздив на роботу. Нещодавно шукав в інтернеті, що сталося з «Пенсійним кур’єром», — виявляється, газета досі існує, але в онлайн-форматі.
— 2006 рік в Україні був періодом відносної економічної стабільності, успішним виступом футбольної збірної на Чемпіонаті світу і надіями на чудове майбутнє. Яким цей період відчувався в Донецьку?
— Мені зараз складно згадати цей час. Проте чітко пам’ятаю, що у Донецьку було дуже дивне ставлення до решти України. Як на мене, схожі настрої можна зустріти ще на Закарпатті, де від місцевих можна почути запитання: «Ну що там у вас, в Україні?». В Донецьку все особливо загострилось після Помаранчевої революції, коли «їхній» Янукович програв на виборах. У 2006 році в Донецьку часто натрапляв на написи на стінах і парканах «Донецьким Київ не указ», «Донецька республіка» та інші.
Особисто в мене це був час становлення й розвитку у фотографії. Звісно, коли з позиції прожитих років і досвіду заглянути в минуле, одразу стає зрозуміло, що було правильним, а що робив не так. Пробував себе у репортажній фотографії — багато їздив, багато фотографував, знімав для журналів і газет, у тому числі й для «Пенсійного кур’єра». Пригадую, навіть працював у глянцевому журналі «Golden City», який продавали в аеропортах і готелях. Потім була робота в агенціях Укрінформ та УНІАН — своєрідний конвеєр, коли у тебе по три зйомки на день фактично без вихідних. Над власними проєктами почав працювати з 2009 року, тому світлини з Донецька — це радше серія світлин про минуле, яке в нас намагаються забрати.
— Ви багато знімаєте на плівку, ваші світлини переважно чорно-білі. На яку камеру ви фотографували у Донецьку 2006 року? Як це вплинуло на візуальну мову серії, адже ваші знімки з Донецька у холодних відтінках, майже монохромні.
— У мене була плівкова камера, проте у 2006 році я знімав на цифровий фотоапарат Nikon D100. Він був розфарбований у зелений камуфляж і саме через цей фотоапарат мене впізнавали колеги-фотографи. Звичайно, тоді я ще не мав жодного стосунку до армії — просто мені подобалась така камера.
Знімки з Донецька початково зняті у традиційній репортажній манері — кольорові та без фільтрів. Холодного, майже монохромного, тону я їм додав зараз — саме таким я відчуваю це місто тепер. Так склалось, що я не цікавився культурною складовою Донецька, відповідно — не бачив її і не зняв. Наприклад, зараз я живу у Сумах і знаю всі театри цього міста, виставкові галереї та розклад культурних подій. Так було і в Києві, і в Чернігові — містах, де мені довелося жити тривалий час. Донецьк так і залишився для мене сірою плямою, як і Луганськ — єдиний обласний центр України, в якому мені не довелось побувати.
Насправді я хотів зібрати серію знімків зі сходу, адже багато фотографував і в Маріуполі, і в Бердянську й інших містах. Проте поки зібрав серію з міста Донецьк.
— Що найбільше привертало вашу увагу в Донецьку як фотографа? Наскільки відкритими були люди на вулицях Донецька до незнайомої людини з камерою?
— Для газети «Пенсійний кур’єр» ми з журналістом цілеспрямовано їздили до людей — записували та знімали представників Пенсійного фонду та літніх людей, їздили на різні заводи й підприємства. Не скажу, що робили особливі зйомки — просто наповнювали газету відповідними матеріалами.
Після зйомок для газети я йшов фотографувати вулиці Донецька. Мені не особливо щось запам’яталося. Сфотографував з мосту тягач з вагонами, а коли дійшов до кінця моста, то мене затримали охоронці. Розпитували, для кого і чому я фотографував потяг. Просидів у них в сторожці хвилин п’ятнадцять, поки їхній керівник не дав команду мене відпустити. Звісно, сьогодні мости й залізниця — це стратегічно важливі об’єкти, у 2006 році все було, напевно, не так серйозно.
Я знімав терикони — мене вразило, що їх можна побачити прямо з Донецька. Наприклад, в Києві також є пагорби, проте вони мають інше походження, і я свого часу зняв багато панорам столиці. Терикони мені видалися справді красивими, цікавими й дивними конструкціями. Донецьк — дуже велике місто і не так легко дійти з одного його району в інший. Місто розділене водними артеріями, залізничними полотнами, різними трасами. Коли ми їздили на зйомки для газети, то я фотографував ту частину міста, де ми жили, — пригадую озеро та красивий міст із ліхтарями. Під час захоплення прокуратури мене намагались викинути з вікна «прості робітники Донбасу». У той час я працював у центрі міста і мені не хотілося залишати епіцентр подій.
— Ви згадуєте, що на світлинах 2006 року немає передчуття війни. Дивлячись на ті кадри зараз, чи бачите ви в них деталі, які тоді здавалися випадковими, а тепер виглядають як передвісники війни?
— Так, у той час не було тривожних ознак у місті. Хіба що написи на стіні про те, що «Донецьким Київ не указ» та «Донецька республіка». Я їх сфотографував. Пам’ятаю, була довга стометрова стіна, вся замальована графіті. Там було ще багато інших написів, проте передвісниками війни вони точно не були. У такому середовищі ми могли б ще жити дуже довго — українці дуже різні, навіть зараз.
У мене було багато відряджень — фактично кожного місяця я проводив декілька тижнів на сході України. Пригадую, коли ми приїжджали записувати історії людей, то завжди заходила мова про Помаранчеву революцію і місцеві чекали від нас виправдань за Майдан.
— Ви говорили, що порадили б собі у 2006 році більше вивчати й знімати культурне середовище Донецька. Про які незняті теми та кадри у Донецьку ви найбільше шкодуєте?
— У 2014 році, коли в місті вже відбувалось захоплення адміністрацій, я чекав, щоб зняти один кадр. На величезній будівлі обласної адміністрації у Донецьку висів тризуб. Я розумів, що рано чи пізно його почнуть збивати, і був поруч, щоб не пропустити цей момент. Поруч з обладміністрацією була піцерія «Челентано» і я ходив туди і обідати, і вечеряти. Я стомився чекати й пішов пити каву. У цей момент прочитав у новинах, що тризуб збили. Це було справді прикро.
Ще не зняв кадр з українським прапором, який кинули на землю під адміністрацією. Я підійшов до прапора, підняв його і поклав на підвіконня. Планував по нього прийти пізніше, але не склалось. Тоді до мене вже була нездорова увага — у мене забирали паспорт, намагались викинути з вікна. Пригадую, що я тоді кричав правоохоронцю, що я журналіст і тут перешкоджають моїй професійній діяльності. Проте міліції було явно не до мене.
— Ви вважаєте серію цих світлин цінною через те, що зафіксованого на ній місця більше не існує і все кардинально змінилося? Чому ви вирішили саме зараз поділитися цією зйомкою?
— Я переглядав архіви й натрапив на серію світлин з Донецька. Раніше, напевно, я б не звернув уваги на ці фотографії — вони б здались мені доволі банальними. Звичайні краєвиди міста і терикони. Зараз мені ці кадри видаються красивими й цікавими. До того ж я не впевнений, що у 2006 році було багато фотографій Донецька. Так, ці кадри цінні для мене тим, що міста Донецьк, яке я знаю, вже більше немає, а в сучасний Донецьк просто неможливо потрапити.
— У вас є мистецький проєкт «36 видів Говерли» — апеляція до знаменитого циклу гравюр японського майстра Кацусіки Хокусая «36 видів Фудзі». Якби ви створювали проєкт «36 видів Донецька», якою була б головна метафора цієї серії?
— Насправді такий цикл фотографій вже зроблений російським фотографом, який досліджував терикони на Уралі. Він переосмислював промислові пейзажі крізь призму гравюр Кацусіки Хокусая. Шкода, але ця тема вже зайнята.
— В описі до серії світлин з Донецька ви ставите дуже болючі питання: «Цікаво, як там зараз живуть люди, чи пам’ятають вони про нас? Чи хочуть вони повернути як було? Чи вважають, що все зробили правильно? Чи хочуть вони виправити помилку? Чи досі звинувачують нас?». Якби ви могли зараз зробити портрети людей в окупованому Донецьку, які б ви їм ставили запитання перед зйомкою?
— Якщо підійти до цього питання здалеку, то можна згадати слова Далай-лами XIV. Він говорив, що шлях до порозуміння пролягає через діалог, який має ґрунтуватись на спільних ідеях та цінностях, коли кожна зі сторін приймає переваги й недоліки іншої. З людьми, які, скажімо так, зараз населяють Донеччину, діалог, швидше за все, неможливий. Кожен з нас сьогодні рухається своєю дорогою і наші напрямки дуже різні. Наша розмова приведе до ще більших суперечок, а не до порозуміння. Сьогодні для мене це питання без відповіді.
Проте рано чи пізно ми маємо дійти до діалогу. Розмова спочатку буде дуже травматичною, буде багато криків і суперечок. Це нормально — посваритись, а потім помиритись. Це шлях до спілкування.
Дмитро Купріян — народився в Києві в 1982 році. Працював над темою катувань, знімаючи проєкт про насильство та його наслідки в українській міліції («Катовані»). Розвиваючи тему насильства у широкому сенсі, робить проєкти про війну в Україні («Осколки війни», «Банальність агресії» та «Коли закінчиться війна»). Пізніше перейшов до теми діалогу як засобу примирення і знімав відео, де пропагує його необхідність. У відео автор намагається показати, що єдиний спосіб розв'язання проблем і непорозумінь у суспільствах є діалог в усіх його проявах: вербальному, субвербальному, фізичному тощо. У 2015 році через агресію Росії проти України був призваний із запасу на військову службу, під час якої також знімав і працював над проєктами про війну. Надалі зосередився на темах людського середовища існування та самоідентифікації людини у суспільстві. Автор серії фотографій «36 видів гори Говерли», присвяченої гравюрам Кацусіки Хокусая. Зараз в лавах ЗСУ. Соцмережі фотографа: Інстаграм та Facebook.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
