Журналіст і фотограф Суспільне Новини Іван Антипенко впродовж року знімав дівочу футбольну команду дитячо-юнацької спортивної школи «Кристал» із міста Херсон. У фокусі — історія про те, як юні спортсменки продовжують займатися улюбленою справою навіть під час війни.
Іван Антипенко розповів, як познайомився з учасницями команди «Кристал», у яких містах йому доводилось їх фотографувати та чому футбол допомагає дівчатам і їхнім родинам зберігати людяність та віру в майбутнє.
Дівчата і футбол
У 2024 році в Херсоні я став свідком сюрреалістичної картини: на спортивному майданчику тренувалась дівоча футбольна команда, а здалеку було чутно вибухи — працювала артилерія. Дрони вже літали прибережною частиною Херсона і потрапляли глибше у місто. Я побачив цих дівчат із команди «Кристал», які попри усі загрози грали у футбол, та вирішив розповісти про них більше у фотоісторії.
Я познайомився з тренером команди В’ячеславом Ролем, якого дівчата називають просто — Анатолійович. Тренер строгий, стежить за дисципліною, проте футболістки точно знають, що В’ячеслав Анатолійович — добрий. Після перемоги він веде усю команду в Макдональдз і купує їм усе, що вони захочуть.
Я підтримував зв’язок із В’ячеславом Ролем, за можливості фотографував тренування, проте активно працювати над фотоісторією почав у 2025 році. Я знімав домашні тренування та матчі на турнірі в Одесі, спілкувався з дівчатами та їхніми родинами, їздив до них у Миколаїв, Фастів, Львів, Буськ і, звісно, Херсон.
Незважаючи на те що багато учасниць команди вже не живе у рідному Херсоні, вони з гордістю одягають футболку команди «Кристал» і виступають за неї на матчах. Мені було важливо сфотографувати дівчат у неформальній обстановці, у них вдома, розповісти про підтримку батьків захоплення своїх доньок, показати, що навіть попри небезпеку вони везуть їх на змагання. Боротьба «Кристалу» за перемогу у матчах турніру в Одесі стала тлом, на яке я «нанизував» історії дівчат із команди.
В Одесі я познайомився з усіма учасниками «Кристалу» та їхніми сім’ями. Для роботи над проєктом вирішив знімати дівчат зі старшої групи, адже вони можуть трохи глибше розповісти про своє захоплення та умови, в яких їм доводиться жити. Тренер мене познайомив з усіма в команді. Я розповів про своє захоплення футболом, адже дивлюсь матчі та вболіваю за команди ще з дитинства, і про майбутній фотопроєкт. Окрім того, я сам родом із Херсона, тож нам з дівчатами та їхніми родинами було легко знайти спільну мову. Мені було дуже важливо побудувати довірливі стосунки із батьками футболісток. До проєкту увійшли історії семи дівчат з «Кристалу».
Футбол і війна
Сьогодні в Україні ми всі живемо в дуже різних вимірах. Для команди «Кристал» суперники — не лише інші команди, але й умови, в яких вони живуть і тренуються. Проїхати трасою з Херсона до Миколаєва на змагання — це вже боротьба. Зібратися на тренування після нальоту керованих авіабомб — це зусилля та сміливість. Команді кожен день доводиться робити складний вибір, щоб дотримуватися звичайної для інших рутини тренування.
Мені було важливо поспілкуватися з учасницями команди, подивитись, як проходять їхні звичайні дні та дні змагань. На той момент їм було по 13–14 років. Ми з ними разом гуляли, пили чай, обідали та просто розмовляли на дуже різні теми. Наприклад, в Херсоні я ходив з дівчатами Аміною та Настею до їхньої школи, яку розбомбили росіяни. Будівля школи була практично повністю знищена авіабомбою. До речі, у цю школу свого часу ходив і я — навчався один семестр в одинадцятому класі.
До Наталі та її батьків я приїжджав у Фастів. Ми разом поїхали в Київ, де до нас приєдналася Уляна — дівчина, яка живе з родиною у Херсоні. Я хотів, щоб у проєкті було більше дівчат, які зараз живуть у Херсоні, адже «Кристал» — це команда цього міста.
З Євою, яка зараз живе з батьками у Львові, ми разом їздили на матч у невеличке містечко Буськ на заході України. До речі, коли я нещодавно був у Львові, то батьки Єви запросили мене в гості. Ми продовжуємо спілкуватися з багатьма дівчатами та їхніми сім’ями і після зйомок проєкту. Коли приїжджаю в Херсон, намагаюся обов’язково сходити до них на тренування.
Я запитував у дівчат, коли вони вирішили займатись футболом і чи їх підтримали батьки. Цікавився, як до них ставляться хлопці-футболісти, бо дівчатам часто доводиться з ними тренуватися: у дівочій команді часто не вистачає гравців. Я хотів розвінчати стереотипи про те, що футбол — це не жіночий вид спорту, і показати, що наші дівчата досягають все більше і більше успіхів у ньому.
Побут і війна
До фотопроєкту про дівочу футбольну команду «Кристал» я також написав текст. Важливо пояснити глядачам контекст і розповісти історії дівчат. У проєкт я включив знімки, де є маркери війни — декілька локацій міста Херсон зі зруйнованими будівлями, сліди від обстрілів на футбольному полі. Утім на фотографіях багато сонця та світла — історія не лише про війну, але й про молодість та надію. Дівчата часто усміхаються і сподіваються досягти успіху в спорті і в житті загалом.
Для мене важлива світлина, на якій дівчата обіймаються перед грою. Цей жест — про підтримку та єдність команди. Мені подобається фотографія, де Настя тримає медаль і щиро сміється. Кадр, який вирішив обов’язково додати до серії, — де Аміна накручує плойкою волосся перед грою, адже на турнірі потрібно бути у всеозброєнні. Можливо, він стереотипний щодо дівчат, але в ньому багато ніжності та щирості.
Коли розпочалась повномасштабна російсько-українська війна, дівчатам було лише по 10–11 років. Багато хто вже не пам’ятає деталей першого дня російського вторгнення. Наприклад, Аміна, яка досі живе у Херсоні, сказала, що їй трішки було страшно спочатку, а потім уже не так. Вона додала, що з дитинства любить феєрверки та салюти. Ми з колегами дискутували, чи варто залишити слова Аміни у матеріалі, бо для багатьох це може стати тригером. Утім, це слова Аміни, і вона має право так говорити — це її спосіб порятунку від звуків обстрілів, які вона чує у рідному Херсоні щодня.
Війна і дім
Війна, звісно, вплинула на дівчат, змінила їх. Хоча вони часто усміхаються, в їхніх очах я бачу тугу — вони сумують за нормальним життям. Дівчата хочуть просто ходити на тренування, а не ховатись за деревами від дронів, вони хочуть гуляти з друзями допізна, а не бігти о четвертій годині дня на останній автобус, бо пізніше транспорт у Херсоні вже не ходить. А ще в цьому місті не працюють кінотеатри, культурні центри чи театри — усе його життя відбувається в укриттях. Дівчата спортивні, активні — вони хочуть ходити на тренування, а не ховатись у підвалах від чергових обстрілів.
Водночас ті дівчата, які з батьками живуть у відносно безпечних містах України, дуже сумують за своїми друзями й колегами по команді, які залишились у Херсоні. Дівчата листуються та спілкуються у соціальних мережах, проте дуже хочуть повернутися додому, хоча розуміють, що це зараз дуже небезпечно. Коли я зустрічався з учасницями команди «Кристал», які зараз живуть не в Херсоні, усі наші розмови врешті-решт зводилися до спогадів про рідне місто.
Я помітив, що під час тренувань чи перед матчами дівчата не говорять про війну чи обстріли. Лише коли ми їхали з одеського турніру в Херсон, усі активно моніторили ситуацію в місті, зідзвонювалися з батьками й запитували, наскільки безпечно їхати. Як зауважив тренер команди «Кристал» В’ячеслав Роль, футбол — це також спосіб відсторонитися від подій у місті та не думати про війну.
Попри постійні обстріли Херсона, дистанцію та все пережите, дівчата залишаються командою «Кристал» — міцною та цілісною. У фотопроєкті я прагнув зафіксувати ці відчуття близькості та взаємопідтримки, які дівчата так дбайливо бережуть в умовах війни.
Іван Антипенко — український журналіст, фотограф Суспільне Новини, який висвітлює російсько-українську війну.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
