Світло живе довше від того, чия рука запалила його в темряві‍

Коли вперше побачила цей знімок фотографки Карини Пілюгіної, згадала слова популяризатора космічної науки Карла Сагана про те, що астрофізика вчить смиренності не гірше, ніж релігія. Тож усе чомусь вчить, хіба ні? От війна нас вчить… а от і не знаю, чому вона нас вчить, і які загалом у війни учительські можливості.

‍

Фото Карини Пілюгіної

‍

Здавалося би, космос і його дослідження — це про велич розуму, адже щоби зрозуміти його, щоби відірватися від Землі, злетіти й приземлитися на іншій планеті, потрібна чимала інтелектуальна потуга. А зосередженість на відкриттях, здавалося би, мала б робити світ загалом миролюбнішим, згуртованішим. Утім, кілька речей, які стосуються космосу, таки підривають юнацьке уявлення про позаземні світи як спільну людську мрію й повертають на Землю — таку, яка вже є, і яка, як казав той самий Саган, наш єдиний дім.

Багато космічних програм постали завдяки спійманим і прощеним нацистським ученим. Людина, яка створила ракету «Сатурн V», що доправила людей на Місяць, керувала виробництвом балістичної ракети у концтаборі руками поневолених людей. Конкретно цей перший крок на Місяць — вибачте за каламбур — одною ногою спирається на декілька тисяч убитих людей за кілька десятків років до цього. Цікаво, чи знав про це Карл Саган, нащадок євреїв з Галичини, що покинули Європу до війни Думаю, знав. Не може людина стільки всього знати, а цього — ні. Усі все знають, усі вміють заплющувати очі.

Наука, гадала в юності, вчить нас бути громадянином світу, а з роками усвідомила, що наука власне і створила все те, чим послуговуються у війнах. Тож дорослішаю й плутаюся між усвідомленням мізерності Землі на тлі безмежжя космосу й усвідомленням, що коли на тебе нападають на Землі, маєш з ворогом зустрічатися сам на сам. Дехто мріє колонізувати Марс у той самий час, коли безжально підіграє людям, які можуть знищити Землю.

‍

***

‍

Це не перші часи, коли тривають чи от-от розпочнуться страшні війни, а людство все ще думає про інші планети, буцім усе гаразд на нашій.

Географ Володимир Ґеринович видав 1914 року книжечку про Марс у Вінніпегу. Автор вірить у життя на Марсі і починає з простого: «Ріжні бувають становиска Марса до Землі; раз є він ближче неї, а раз дальше».
Звідти й відповідь, чому одного дня Марс — яскрава зоря в небі, а не бліда цятка, яку лишив кінчик голки, змочений у фарбу.

Марс менший од Землі. «Через се й тягар Марса є менший, чим тягар Землі». А як щодо тягаря морального? Про це ні слова.

Супутники Фобос і Деймос страшенно маленькі. Такої місячної ночі, як у нас, констатує географ, не побачиш на Марсі. Тож чим не привід не покидати Землю?

Століттями тому автор вважав, що марсіани вже мусили облишити суперечки й віддатися науці. А ми сьогодні, через століття, вже знаємо, що вміє наука.

Чого ж вони до нас ще не прийшли досі, питає себе автор у рік Першої світової. Бо, можливо, «кожде тіло небесне є замкнене для себе, та не пустить зі своєї поверхні нікого зі свойого творива».

‍

***

‍

Людство спромоглося відправити космічний корабель за межі Сонячної системи — «Вояджер-1» і «Вояджер-2». Тобто не людство, а певна група людей, захоплена своєю справою.

Миролюбні «Вояджери», яким пощастило покинути межі нашої Сонячної системи, відправили в тривалу подорож 1977 року — саме в час, коли в Україні тривають репресії проти дисидентів, і після фіктивного суду над Левком Лук’яненком — людиною, яка згодом напише Акт проголошення української незалежності, — совєтська влада знову відправить його до таборів. Зараз два «Вояджери» віддалилися від нас на 25 мільярдів кілометрів. Сподіваюся, це безпечна відстань.

Мідна пластинка на кораблі водночас несе перед собою привітання 55 мовами світу. Можливо, переклад не дуже точний, але звучить це так: хай усе буде дуже добре; ми прийшли з миром до тих, хто є нашими друзями; привіт нашим друзям з переддня, ми в цьому світі відправляємо вам наші добрі побажання; до зустрічі наступного разу; привіт вам, ким би ви не були, у нас є добра воля до вас, і ми несемо мир через увесь космічний простір; ласкаво просимо до нас, коли матимете час; Бог дасть вам мир; прибувайте до нас, якщо матимете час; мир вам.

Стільки любові та миру ми, здається, здатні відправити в незвіданий простір до когось, про кого ще гадки не маємо.

Якщо вам цікаво, то українською привітання теж є: «Пересилаємо привіт із нашого світу, бажаємо щастя, здоров’я і многая літа». Але моє улюблене звучить раджастханською: «Вітання всім. Ми щасливі тут, а ви щасливі там» — приблизно так. А після — арабською: «Хай час збере нас».

‍

***

‍

Зоряне небо — мій улюблений пейзаж, який підтверджує крихкість минулого і своєчасність того, що приходить до нас згодом. Зірки, які ми бачимо, можуть уже й не існувати, а втім ми все ще бачимо їхнє світло.

Надумана мною красива обнадійлива думка із безкінечних меж: світло живе довше від того, чия рука запалила його в темряві.

‍

‍

Текст: Віра Курико
Фото: Карина Пілюгіна

‍