Зрештою головним питанням залишиться отаке: коли почнеться війна?
Я переживаю досі лише одну війну — але це ж лише сьогодні. Можливо, в далекому «завтра», яке ніколи не настає, якщо ми покинуті Богом, бо він закинув нас як чернетку у свою найвіддаленішу шухляду чи кишеню пальта і, можливо, забув, що вона дірява, — як писав поет Ігор Римарук у вірші A LA VILLON, прийде ще одна. Інша або та сама.
У світі точиться не один конфлікт. Існує карта, на якій можна стежити за інтенсивністю тієї чи іншої війни — звісно, у дуже різних проявах. Що ж, усі ми лежимо в одній кишені.
Ми навряд чи дізнаємося, коли відбулася перша війна. Єдиний факт про першу у світі війну — що вона відбулася.
Ярослав Грицак любить ілюструвати перехід від традиційного суспільства до модерного картиною польського художника Яна Матейка, яка висить у Львівській політехніці. Австрійський уряд замовив у нього полотно, що мало показати переваги модернізації. Залізниця буквально тягнеться через усю картину і є символом руху до тої самої повноправної модерності. По десяти роках я згадую цю картину і думаю: потяг усіх карколомних змін “задля блага” від самого початку рухається по рейках, прокладених катастрофами.
*
А перше фото з війни? Перша війна як війна на знімках — це Кримська, 1853–1858 років. Ці перші фотографії ніби як зробив Роджер Фентон. Звісно, якби люди навчилися знімати раніше, ми мали б ще більший архів. Та у фотографії все ж є сліпа зона — а отже, й війни, до яких ми залишаємося сліпими. Якщо нас уже не так вражають фото жахів війни (а це правда, пробачте), то як нам співпереживати війнам і людям, що залишилися в цій сліпій зоні?
Роджер Фентон народився в Лондоні у світі, який ще не знав фотографії. Подумати тільки: йому випав перший вихід війни зі сліпоти, ще й на наших теперішніх теренах — хай і досі окупованих. Правда, це вражає?
*
Коли війна починається з твоїм народженням, а потім знову наздоганяє тебе майже наприкінці — це рима. Важка, скоцюрблена рима. Окрім того, що вона завжди повертається, вона ще й повертається до тих самих людей.
До чого я це все веду, їй-богу. До того, що ця жінка на фотографії Романа Пилипія у своєму холодному домі (і не треба пояснювати обставин, правда?) бачила дві війни. Це настільки важливо, коли фотограф не просто знімає, а й запитує. Так ми знаємо, що і Друга світова була холодною.
Що ще пам’ятає ця жінка? Чи у 91 рік складно щось визбирувати в пам’яті. Утім, безпам’ятство після війни полегшує життя. А життя не хоче і не прагне бути простим — тож війна повертається до тебе. То чи можна уникнути війни?
Війна колись почалася. І якщо замислитися — чи є покоління, яке її не бачило? Існує безліч книжок про війну. Тож у певному сенсі війна завжди триває — навіть у мирний час.
*
Мауглі каже: ми з тобою однієї крові — ти і я. Я не певна. Але ми точно однієї війни — ти і я. Я дуже хотіла б, аби ця жінка пережила цю війну і не встигла на наступну. Отаке я думаю. Думаю так само і про свою бабусю. Вони вже майже на межі скінченного досвіду.
Я могла ніколи не дізнатися, що моя прабабуся Віра була єврейкою, якби не…
— Бабуню, чому ви мені ніколи не казали?
— Ти не питала.
Отака правда. Я не питала.
— Бабусю, якою була війна?
— Я народилася по ній. Мама Віра знала.
— І що вона казала?
— Я не питала.
Отаке життя у дірявій кишені Божого пальта. Тому так — добре, що, окрім цього фото, фотограф очевидно запитав у жінки про початки наприкінці.
До наступної війни. Щасливий і, мабуть, блаженний той, хто вірить у її скінченність. Утім, усе в світі буває востаннє. Тож можна припустити, що…
Фото: Роман Пилипій
Текст: Віра Курико
