Торік Мстислав Чернов став першим українцем, який отримав «Оскар» за документальне кіно — стрічку «20 днів у Маріуполі». Тепер він повертається з новою роботою — «2000 метрів до Андріївки». У цьому фільмі фронт постає не як абстрактна лінія на мапі, а як конкретна відстань у дві тисячі метрів — простір смерті й життя між українськими бійцями та російськими окупантами.
Нова стрічка переносить глядача в село Андріївка — крихітний населений пункт за десять кілометрів від Бахмута, де до початку повномасштабного вторгнення мешкало менше сотні людей. З просуванням фронту Андріївка перетворилася на ключову точку українського контрнаступу. Від позицій Третьої штурмової бригади її відділяє вузька зруйнована лісосмуга, всіяна мінами та людськими тілами. Її довжина — дві тисячі метрів. І саме ці два кілометри стали межею життя й смерті, яку військові відвойовують ціною численних втрат.
Чернов показує цю відстань не лише як географічну, а й як метафору вибору. Боєць із позивним Федя бере до рук зброю, а сам режисер — камеру.
Ще до виходу на екрани фільм отримав схвальні рецензії у Великій Британії. Times назвала його одним із найважливіших фільмів року, а The Guardian підкреслила: глядач під час перегляду опиняється в траншеях поруч із бійцями й не виходить із зали незмінним.
В Україні «2000 метрів до Андріївки» з’явиться у прокаті 28 серпня. Американські покази стартували 25 липня у Нью-Йорку в кінотеатрі Film Forum, а вже за тиждень фільм представили в Лос-Анджелесі, у Laemmle Monica. Після цього картина вийшла в національний прокат у США.
Стрічка «2000 метрів до Андріївки» викликала значний резонанс. У численних інтерв’ю Мстислав Чернов розповідав, чому серед сотень населених пунктів, де тривають бої, він обрав саме Андріївку; що переживав під час обстрілів на позиціях; де знаходить сили продовжувати знімати війну; а також — як його доньки перетворили «Оскар» і BAFTA на елемент домашньої гри.
За останні місяці режисер поділився цими історіями з багатьма українськими медіа. Нижче — ключові фрагменти з кількох розмов з ним.
У інтерв’ю «Українській правді» Мстислав Чернов згадує, що літо 2023-го стало переломним моментом для нього в особистому й професійному планах. З одного боку — шалений успіх «20 днів у Маріуполі» в американському прокаті, де фільм ішов поруч із головними блокбастерами року. З іншого — охоплений полум’ям фронт в Україні, куди він повертався буквально з червоних доріжок.
«Літо 2023 року, мабуть, одне з найважчих у моєму житті. Ми тільки почали показувати в американських кінотеатрах «20 днів у Маріуполі». Це найважливіший момент, коли виходить найбільше преси, і ти говориш не з фестивальною аудиторією, а з аудиторією широкою. Я пам'ятаю, як мені сказали, мовляв, не сумуй, якщо люди не прийдуть. Бо ж це був час, коли одночасно з нашим фільмом у прокат вийшли «Барбі» й «Оппенгаймер». Але зали все одно були повні — люди в той час багато ходили в кінотеатри. І мені було так цікаво дивитися, як посеред плакатів цих фільмів висів і наш. Тоді я багато говорив про Маріуполь, про кіно. Почалися червоні доріжки, інтерв'ю, коктейльні вечірки, де ти зустрічаєшся з кінокритиками, оскарівськими експертами і так далі. А разом з тим в Україні палав фронт».
Власне саме тоді, на тлі контрнаступу, у Мстислава Чернова з’явилася ідея нового фільму. Спершу він замислював широку панораму бойових дій, проте зустріч із підрозділом «Гідра» Третьої штурмової бригади та знайомство з бійцем Федею змінили плани режисера. Камера залишилася саме з ними — і цей вибір визначив увесь фільм.
«У нас було декілька підрозділів, з якими ми працювали на різних напрямках. Спочатку була ідея розповісти широку історію про весь контрнаступ. Але коли ми познайомилися з Федею і підрозділом «Гідра» 3-ї штурмової бригади, коли ми почали їх знімати, і я побачив перші кадри, вирішили сфокусуватися саме на цьому. На бої, де загинув Гагарін (позивний бійця 3-ї штурмової). Це головний момент фільму, така героїчна і дуже важка втрата. Ми просто дивилися кадри, коли тільки вийшли з бою, дивилися на мапу, і я бачив оцю посадку, яка веде до Андріївки. Тоді я зрозумів, що якщо ми зможемо розказати історію Андріївки, історію 3-ї штурмової, Феді та його підрозділу, то це буде символ усієї передової, символ всього контрнаступу, і цього буде достатньо для фільму».
Знімальна група працювала пліч-о-пліч із бійцями: встановлювали екшн-камери GoPro, знімали на командних спостережних пунктах, поруч із мінометниками та дроновими розрахунками.
«У ті дні, коли Федя ніс прапор, ми пішли разом із ним, сподіваючись, що в кінці нашого фільму буде звільнення Андріївки... Це документальне кіно, тому коли починаєш знімати, ніколи не знаєш, чи закінчиш фільм, чи взагалі будеш іще живий».
Контраст між фронтом і Голлівудом режисерові здавався неймовірним. Чернов пригадує, як повертався із запилених окопів на прем’єри в Лос-Анджелесі, де йому дорікали за відсутність костюма.
«Бої йдуть, а мені каже хтось із команди: «Ти чого не в костюмі?». А я у військовій куртці й штанах, на мені й досі цей пил з передової. У мене були зустрічі з представниками різних великих студій, і всі мене питали, коли зйомки закінчаться і чим закінчиться фільм. Але я розумів, що не маю відповіді на ці питання. Ми вирішили знімати, допоки зможемо знімати, і тільки після остаточного завершення зйомок знайшли студію, яка могла б стати офіційним виробником».
Окрема тема розмови — довіра між знімальною групою і військовими. Чернов наголошує: бійці свідомо взяли на себе відповідальність за його безпеку, але водночас чудово розуміли важливість фіксації подій. Адже без кадру — ніби й немає історії.
«Якби бригада і командири не погодились (взяти знімальну групу під свою відповідальність — ред.), це було б неможливо, це була б просто неповага. Але ми живемо в час, коли війна йде не тільки у фізичному, а й у медіапросторі. Це не значить, що журналісти є зброєю військових. Це означає, що військові розуміють: якщо вони підняли прапор над містом, чи над селом під час його звільнення, а фотографії чи відео цього моменту не буде, то про це ніхто не знатиме. Цього ніби й не сталося. Бо історія — це не те, що сталося, а те, що ми пам'ятаємо. Тому й всі розуміють — зняти момент підняття прапора настільки ж важливо, як і підняти сам прапор. Для мене честь, що мені дозволили це зняти. Але і росіяни це розуміли. І в цьому була проблема: ми ховалися, поки йшли до Андріївки, саме тому, що розуміли — якщо росіяни побачать прапор, якщо вони побачать журналістів, які їдуть з прапором, то ми будемо пріоритетною ціллю. Вони теж розуміють силу фотографії, репортажу чи кіно».
У розмові з BBC журналістка запитала Мстислава Чернова, чи було йому страшно братися за новий проєкт після гучного успіху «20 днів у Маріуполі». Адже після «Оскара», BAFTA і «Пулітцера» очікування від будь-якої його наступної роботи неминуче стали надзвичайно високими.
«Був страх зробити недостатньо, але це ніяк не пов’язано з очікуваннями. Просто ти розумієш, як багато було зроблено з «20 днів у Маріуполі», яку велику аудиторію знайшла ця стрічка і який вплив, сподіваюсь, позитивний, вона матиме на світ. І звичайно, беручись за нову роботу, хочеш, щоб вона так само знайшла свою аудиторію, так само мала значення як для України, так і для міжнародної аудиторії. Тому уважно шукаєш те, що важливо в сам момент зйомки: що важливо для тебе, що важливо у світі. Шукаєш якусь універсальну тему. Скажімо так: очікування, які з’являються після «Оскара», BAFTA і «Пулітцера», працюють навпаки: це все вже зроблено і можна про це не думати й взагалі займатися тільки кіно. «2000 метрів до Андріївки» були зроблені саме так».
На запитання журналістки про те, де тепер зберігається статуетка «Оскара», яку Мстислав Чернов отримав 2024 року, режисер з усмішкою відповів: «Мої доньки тепер з ним граються». І додав: «Ми дуже поважаємо такі нагороди, але ставитися занадто серйозно до матеріальних об’єктів не варто, треба пам’ятати, що і BAFTA, і «Оскар», і інші нагороди були отримані за фільм про трагедії людей, це пам’ять про людей, вона важливіша, ніж матеріальні нагороди».
Далі розмова торкнулася головної теми — нового фільму «2000 метрів до Андріївки», що документує епізод українського контрнаступу біля Бахмута. Його вже побачили у різних країнах світу, і журналістка поцікавилася, як реагує на стрічку міжнародна аудиторія.
«В різних країнах реагують по-різному. Цікаво, що в Америці ми показували цей фільм ще до перемоги Дональда Трампа у виборах. Тоді аудиторія менше думала про політику і більше — просто про персональні історії військових. Зараз, звичайно ж, цей фільм міжнародна аудиторія бачить також і в політичній перспективі. І це, з одного боку, добре.
Мені дуже хочеться, щоб люди, які постійно чують про Україну доволі абстрактну інформацію, відчули інше. Вони бачать, що політики зустрічаються, чують якусь статистику: кількість загиблих, кількість окупованих Росією територій… Але це все дуже абстрактні цифри. Якщо фільм дає достатньо контексту і політикам, і дипломатичному корпусу, і просто звичайній аудиторії, якщо він перетворює цю абстракцію на дуже конкретні обличчя реальних людей, очевидно, просто цивільних, які взяли зброю й пішли захищати свій дім, готові померти за українську землю, за свободу, і відверто про це кажуть, — то це працює. Це не радянський погляд на війну, де все героїчно й «усе добре». Це дуже реалістичний і чесний фільм. І мені хочеться, щоб ця чесність дійшла до міжнародної аудиторії.
Я бачу, як люди виходять із показів. Бачу, як дистанція між кінотеатром у Копенгагені, Лондоні, Парижі й Бахмутом — у дві чи три тисячі кілометрів — скорочується. І саме тому фільм має назву «2000 метрів до Андріївки». Це фільм про дистанції: не тільки до Андріївки, а й від Європи до нас, до українських військових. Бо насправді вони зараз захищають Європу від вторгнення Росії. Коли молода людина виходить після показу на фестивалі в Карлових Варах і розуміє, що він щойно побачив таких самих молодих людей, дуже близько до свого міста, і що він сам може опинитися на їхньому місці, якщо його країна нічого не зробить для допомоги Україні, — це працює».
Одна з ключових фраз фільму звучить як запитання: «Що, якщо це війна до кінця нашого життя?». Мстислав Чернов зауважує, що більшість глядачів сприймають, ніби ці слова належать військовим, та насправді це запитання у фільмі поставив він сам.
«Це питання без відповіді. Але мені стає спокійніше від того, що люди, в яких я це запитую, — і Федя, і його побратими, і інші військові на передовій — знають відповідь: «Ми продовжимо боротися». Але для мене це страх — я не хочу, щоб українські діти жили й втрачали своє дитинство і юність у війні. Не хочу, щоб їхні життя були деформовані війною.
Такий парадокс: війна — це найжахливіше, що може зробити людство, і водночас є розуміння, що за мир і свободу треба боротися, вони не бувають безкоштовними, у них є своя ціна. Оцей парадокс закладений в моєму запитанні».
Також у Чернова запитали, що він уявляє собі в день завершення війни.
«Я буду щасливий за своїх друзів. Я й тепер думаю не про свої відчуття, а про тих, хто зараз на передовій, — про військових, медиків, волонтерів, цивільних, які живуть у містах, частково окупованих Росією. Я знаю точно, що відчуватиму полегшення. Але це не таке полегшення «ой, я можу відпочити», а скоріш за все таке: «як це зняти, як це показати, як це зберегти». Тобто ще більше роботи. Але це буде відчуття полегшення за тих, хто залишився живий, що їхньому життю вже нічого не загрожує. Бо кожен день ти прокидаєшся і боїшся, що побачиш: когось із твоїх друзів уже немає в живих. Це мій головний страх».
Наостанок Мстислав Чернов розповів, що дає йому сили продовжувати документувати війну вже на четвертому році повномасштабного вторгнення:
«Мені здається, що в жодного з нас, якщо взяти нас окремо, не залишилося сил. Якщо кожного з нас залишити наодинці, ми впадемо. Але ми не падаємо завдяки людям поруч, які нас тримають. Ти спираєшся плечем на людину поруч із тобою — і йдеш вперед. Це не твої сили, це їхні сили: військових, медиків, волонтерів, цивільних, які допомагають армії, журналістів, документалістів, політиків, які виборюють мир на політичній арені. Все це підтримує тебе. Поодинці у нас немає шансів.
Я думаю, що той урок, який ми вивчили (сподіваюся, що вивчили) за останні пів року, полягає в тому, що якщо ми хочемо вижити й перемогти у цій війні, то можемо сподіватися лише на себе і на людину, яка поряд із нами. Ми не можемо покладатися на те, що нам допоможе Америка чи Європа. Ми їм вдячні, але виживання — в руках нашого, українського суспільства. Так само й моє виживання — у руках людей, поряд із якими я йду».
В інтерв’ю для Skvot Мстислав Чернов окремо зупинився на темі музики у фільмі «2000 метрів до Андріївки». Саундтрек до фільму написав Сем Слейтер — володар двох премій «Ґреммі», знаний за роботою над серіалом «Чорнобиль» та фільмом «Джокер». Слейтер давній друг Чернова, а його дружина — ісландська віолончелістка, яка також брала участь у записі музики до фільму. Мстислав Чернов поділився, що співпраця з композитором була найцікавішою частиною роботи над фільмом.
«Сем спеціалізується на створенні музики зі звуків із навколишньої дійсності. До прикладу, в «Чорнобилі» вони зробили музику зі звуків реактора. Коли я до нього прийшов, то сказав: «Сем давай ми зробимо музику, яка частково візьме на себе задачу по саунд-дизайну», бо саунд-дизайнера у нас не було. Так ми почали збирати звуки з поля бою. Звуки кулемета перетворилися на звуки барабанів, звуки радіо — на новий музичний інструмент, якого ще немає у світі. Разом із музичним продюсером вони навіть побудували абсолютно новий інструмент з унікальним звуком, якого раніше ніде не чули, називається кобофон».
Однак для створення унікального музичного супроводу композитору спочатку треба було дати чітке визначення жанру й дати орієнтири для настрою тієї чи іншої сцени фільму. Тут у Мстислава Чернова було своє бачення:
«Я сказав Сему: «20 днів у Маріуполі» — це фільм жахів, а «2000 метрів до Андріївки» — це war-drama, екшн-трилер, але такий, де не можна підказати, що буде далі. Потім Сем розпитував мене, що мають відчувати глядачі у різних сценах. Наприклад, у нас є сцена похорону — я не хотів, щоб на ній люди плакали. Коли я сам був там, на похованні Гагаріна, Кобзаря, то відчував злість і дисонанс. Треба було, щоб і глядач відчув те саме. Тому ніякого піаніно, ніякої гармонії — є віолончель, яка перебуває в дисонансі з голосом. Цей дисонанс важливий: віолончель і голосові зв’язки вібрують, створюючи напругу, а потім напруга поступово знімається. І лише в останній сцені з’являється гармонія. Це момент катарсису, єдиний момент, де можна плакати. Бо коли ти на полі бою, ти не плачеш».
Для Мстислава Чернова важливо повністю занурити глядача в досвід, з якого немає втечі:
«Головна задача фільму — взяти глядача і провести його через ці 2000 метрів так, щоб він не зміг піти. Бо коли ти чи військовий перебуваєте там, в цих обставинах, ви не можете сказати: «Все, я пішов, дякую». Ти залишаєшся. Ми хотіли, щоб глядач теж залишився».
Наприкінці розмови Мстислав Чернов поділився своїми планами на майбутнє. Він працює і над документальними, і над ігровими проєктами, але найбільша мрія — зробити фільм про кінець війни.
«У мене є мрія: зробити третій фільм — про закінчення війни. Я хочу, щоб фільм, який я зараз знімаю, був про кінець війни. Чи це справді буде так, ми побачимо, але моя мрія жива».
Прем’єра фільму за участю режисера Мстислава Чернова відбудеться 26 серпня о 20:00 у кінотеатрі «Оскар» (ТРЦ «Гулівер»). Після цього на глядачів чекатимуть спеціальні покази з обговоренням у Києві: 29 серпня о 19:00 в «MULTIPLEX Respublika Park», 30 серпня о 16:30 у «Планеті кіно» (ТРЦ River Mall) та 31 серпня о 16:45 у кінотеатрі «Жовтень». Завершиться серія зустрічей 1 вересня у Львові — о 19:00 в «Планеті кіно» (Forum Lviv), зал №1.
Детальніше на сайті Артхаус Трафік.
Мстислав Чернов — український фотограф, журналіст Associated Press, режисер, воєнний кореспондент, президент Української асоціації професійних фотографів, почесний член Українського ПЕН та письменник. Висвітлював Революцію Гідності, війну на сході України, наслідки збиття Boeing 777 Malaysia Airlines, сирійську громадянську війну, битви при Мосулі в Іраку, російське вторгнення в Україну 2022 року, включаючи блокаду Маріуполя. За цю роботу отримав нагороди Deutsche Welle Freedom of Speech Award, Премію імені Георгія Ґонґадзе, Knight International Journalism Awards, Biagio Agnes Award, Bayeux Calvados-Normandy Award, Elijah Parish Lovejoy Award, Free Media Awards. За підсумками 2022 року увійшов у рейтинги «Люди НВ 2022 у рік війни» і «14 пісень, фото та артоб'єктів, що стали символами українського спротиву» від «Forbes Україна», а відеоматеріали з Маріуполя стали основою фільму «20 днів у Маріуполі», який у 2024 році вперше в історії української кінематографії був нагороджений премією «Оскар».
Соціальні мережі фотографа: Facebook Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
.png)
