Фотографка Ірина Кабиш розповіла, як зображає на фотографіях парадокси людства, яке здатне перетворювати глобальні трагедії на цифровий контент, а власну екзистенційну кризу — на віральні меми; а також чому любов до природи світла надихає і дає сили плекати нову реальність.
«Мені подобається міркувати про плин життя»
Війна демонструє нам, наскільки велику цінність має фотографія. За допомогою штучного інтелекту можна згенерувати будь-яке зображення, втілюючи на картинці зухвалі провокації та марення. Натомість документальна фотографія для мене сьогодні — це свідчення факту. Документальний фотограф ніби ставить свій підпис під подією — він був там і став її свідком.
Особисто я працюю з концептуальною, а не з документальною фотографією. Утім моя фотографія також торкається реальних тем, подій та процесів. Це також частина документування нашого сьогодення, його своєрідна інтерпретація, часто сатирична. Межі задає уява фотографа і його інструменти.
У концептуальній фотографії мене цікавить глобальна картина світу та що з нами відбувається сьогодні, вся іронія й драма, яку ми невпинно продукуємо як людство. Мої роботи про те, як ми естетизуємо власне зникнення і неспроможність вийти з замкненого кола: катастрофи скроляться, історія — меміфікується.
Мені подобається міркувати про плин життя, про виклики глобальні та локальні, соціальні й приватні, про поведінку й природу людини, бо, очевидно, нами споконвіку керують ті самі інстинкти. Про владу і тих, хто її тримає, — і про ціну їхніх рішень та наслідки.
Фотографія з’явилась у моєму житті під час епідемії коронавірусу. Той період, до речі, не такий вже й поганий, вимагав винахідливості, щоб заменеджерити труднощі, бо ж ніхто не знав, скільки ще триватиме пандемія. Мені не до вподоби марнувати час, хотілось підійти до такого випробування креативно. Мій коханий сказав, що я дуже гарно фотографую, я повірила. Придбала фотокамеру, досліджувала історію фотографії, зміцнювала надивленість і шукала власну візуальну мову.
Неофіту в новій галузі повинно дійсно пощастити. Значний поштовх мені дала Школа концептуальної та артфотографії MYPH, там я віднайшла ґрунт і базу, яка стосувалася не лише сучасної фотографії, але екосистеми і, звісно, нетворкінг. Фрактали нових знань невпинно виринали — залишалось лише обирати те, що найбільше імпонує мені. Я захоплююсь перетином логіки й мистецтва, моди й концептуальної фотографії, адже це дає значний простір для творення. Водночас мене приваблює документальна фотографія, гротеск, масштаб і, попри все, життєствердність. Серед тих, хто мав вплив на формування моєї оптики, відзначу Жозефа Ньєпса (Joseph Niépce), Софію Яблонську, Мартіна Парра (Martin Parr), Донну Троуп (Donna Trope), Олександр Глядєлов та, звісно, Сергія Мельниченка:)
Фотографія — не моя основна діяльність. Проте я можу завжди взяти фотоапарат і подивитися на будь-яку ситуацію через об’єктив. Тоді усе виглядає інакшим. Головне, щоб хотілося тягнутися до камери, а думці — конструювати.
«Ми, як людство, мусимо вирішити чимало проблем, але як?»
Я навчалась в Італії й повернулась в Україну перед початком повномасштабного російського вторгнення. Було відчуття, що як би ми не заперечували, але варто готуватися до війни. Але ж як підготуватися до війни? Наша нація, наша земля має величезну цінність для мене, і заради України я готова робити дуже багато. Коли повернулась в Україну, подумала, що це було дуже правильним рішенням — бути вдома, незважаючи на передчуття чогось страшного й очікування обіцяного хаосу.
Уже вдома я стала свідком розмови підприємців, які оцінювали готовність до наступних подій. Один з них виробник шоломів — з його слів, наша держава не робила жодних закупів, зокрема шоломів, декілька років поспіль. Подібна інформація приголомшує — я вирішила зняти проєкт про це… це передчуття війни. Тоді я вперше тримала в руках військові шоломи і відчула фатальність: ніколи б не хотілось їх навіть торкатися, не те що приміряти на себе, водночас це даність, про яку незабаром ми дізнаємося сповна. Було відчуття, що це точка переходу: одягнеш шолом — дійсність замкнеться, як механізм, а світ змінить правила.
Я запросила свою колегу і ми зробили проєкт Disturbing Beauty, який розлетівся світом. Одна із фотографій цього проєкту, де я приміряю шолом, стала афішею фестивалю Hors Pistes у Центрі Жоржа Помпіду в Парижі. Це не початок мого шляху як мисткині, але важливий момент. Переконана, що автору з винятковим талантом і видатним розумом не складно повсякчас оновлювати актуальність думки.
Наступний проєкт я зняла у Чорногорії у 2023 році — це був мій перший виїзд за кордон з початку повномасштабного вторгнення. Я завершувала навчання у Школі MYPH, потрібно було підготувати матеріал. Чорногорія на той момент рясніла «хорошими росіянами», і це було чимале випробування. Я не могла навіть на вулицю виходити. Потім я вирішила застосувати до цієї ситуації свої знання із концептуальної фотографії.
Спробувала застосувати метафору: взяла чорні сміттєві пакети й інтегрувала їх у довколишнє середовище. Створила легенду про появу першого пакета — і про те, як його сморід, розмноження та бездіяльність розрослися в алгоритми, що призвели до катастрофічних наслідків. Ми, як людство, маємо вирішити чимало проблем, але як?
«Згоряти в емпатії не ефективно»
Зараз я працюю над серією про симулякри, популізм і тиранію — перетворюю тиранів на ковбасу — звісно, у зображеннях. Довго не могла знайти візуальну мову, яка б дозволила говорити про симулякри через фотографію. Ковбаса — перероблений, синтетичний продукт — стала для мене влучною метафорою симулякру. Світ сповнений симулякрів. Спочатку ця історія була про лицемірство, дурисвітство, декоративність, маніфести другого ґатунку та одержимість бажанням обслуговувати власне его. А потім прицілила фокус на так звані «еліти» — і картина змінила масштаб.
«Обезголовлення» на фото чергового тирана чи популіста — це своєрідний мистецький перформативний акт: у результаті в них виявляється, скажімо, ковбасна шия. Загадковий збіг, але кілька тиранів померли або були травмовані під час роботи над цим проєктом. Звісно, кажу це з певною часткою іронії, адже сама смерть тиранів не гарантує перемоги. На місце одних приходять інші — чи хтось думає, що чиясь відсутність здатна повністю розв’язати всі проблеми? Тирани не виникають на порожньому місці — це також наслідок дій і бездіяльності багатьох людей.
Коли я працювала над проєктом Hypocrisy, у мені озвалася картина Ієроніма Босха «Сад земних насолод». Це щедре розмаїття деталей і форм наклалося на гостре відчуття крихкості миру, передчуття вибухів Третьої світової війни, а також на особисту травму й досвід болю. Миттєво уяву заполонили образи: яскраві вибухи симулякрів, і розірвана ковбаса спочиває в траві — та лише мухам до цього є діло.
Ми дуже травмовані. В усіх сенсах, у тому числі візуально. Адже до 2014 року ми не бачили зображень війни у такому гігантському обсязі.
Приміром, мій друг Геннадій Афанасьєв був фотографом і військовим. Йому довелось побувати у полоні і від нього я вперше почула реальні свідчення про тортури росіян. Я людина емпатійна, а про збочення росіян навіть слухати складно. З того часу я зробила висновок, що емпатія має бути ефективною. На жаль, Геннадій загинув у боротьбі проти російської навали. Утім, не можна дозволяти собі згоріти, в тому числі в емпатії. Варто робити зусилля, щоб бути «в повній комплектації» й залишатись ефективним у роботі.
Сьогодні повномасштабна російська війна проти України транслюється майже в прямому ефірі. Це перша настільки задокументована війна, яка породила безліч нових явищ. Мстислав Чернов фактично перевідкрив режисуру як акт свідчення.
«Мої проєкти про війну стосуються цивільного життя, у якому також багато випробувань»
Я досі намагаюся осягнути вплив війни на себе. Втім проаналізувати всі її стадії та глибину зараз видається неможливим — ми досі перебуваємо всередині цього процесу. За моїми відчуттями, це, на жаль, далеко не фінішна пряма. Мені часто повертається одне запитання: як це взагалі могло з нами статися як із людством? Ми були переконані, що у XXI столітті така масштабна й жорстока війна неможлива. Здається, саме в цій зухвалій впевненості й була наша помилка.
Під впливом війни з’явилися мої нові проєкти, і я продовжую рух задля підтримки України в міжнародному колі. За цих умов склалася співпраця з фотографом Емеріком Луіссе (Émeric Lhuisset), який прагнув переосмислити й відтворити в сучасному вигляді відому картину українського художника Іллі Рєпіна «Запорожці…». Запал французького фотографа здався мені доволі переконливим. Емерік Луіссе був одним із перших документалістів, хто приїхав знімати Революцію Гідності. Ми познайомилися в Центрі Помпіду в Парижі. У той час я співпрацювала з Територіальною обороною ЗСУ й розповіла полковнику ТРО про задум фотографа. Загалом проєкт отримав широку міжнародну медіапідтримку й посилив присутність українців в інформаційному просторі. Але найбільше захоплення викликали наші захисниці та захисники. Це люди сильної волі й сили духу.
В ролі запорожців були бійці 112 окремої бригади Територіальної оборони ЗСУ. Також фігурував морський піхотинець Роман Грибов — оборонець острова Зміїний та автор легендарної фрази на адресу російського корабля. Інтерпретація Емеріка Луіссе під назвою «Здалеку чую відповідь козаків» стала влучним свідченням одного з епізодів цієї війни.
Мої проєкти про війну стосуються цивільного життя, також сповненого випробувань. Мені видається нечесним епізодично приїжджати на фронт і знімати проєкт про військових. Наприклад, у мене є проєкт «Сюрреалістичне хюґе», який розповідає про те, як кияни намагаються зберегти здоровий глузд попри новини з фронту, звістки про загиблих друзів, постійні обстріли та вимкнення світла. Під час блекаутів я запрошувала своїх друзів на прогулянки, але замість домашніх улюбленців у нас були обігрівачі та генератори. У цей сюрреалістичний час такі абсурдні дії здатні розвеселити. Процес створення серії підбадьорював нас — попри темноту і холод ми навіть змогли розважитися й створити щось красиве. Покажіть мені, хто ще так вміє? Мене надихає наша стійкість і креативність.
Я б хотіла, аби нам не довелося ставати митцями, які свідчать війну. Мої знімки з військовими шоломами розлетілися світом. Проте я постійно думаю, як сильно хочеться це все скасувати, щоб війна ніколи не починалась. Однак нічого не повернеш. Мені допомагає справлятися з ситуацією фокус на гарних речах.
«Створення міфів — захопливе дійство, яке я сприймаю як конструювання та брендинг культури нації»
Мій проєкт «Міфологія апокаліпсиса» досі розвивається. Спершу я працювала з ідеєю гіпотетичної оргії на Щекавиці в Києві та ренесансною естетикою, нібито як під час споглядання ядерного гриба, але згодом відмовилась від цієї прив’язки. Роздуми про Doomsday Clock (годинник Судного дня — ред.) та сучасні зміни, зокрема появу штучного інтелекту, надихнули мене на діалог про радикальні перетворення. У серії є знімок із гротескним чоловіком-корупціонером, який ось-ось лусне. Певний образ надмірності, жадібності та системи, що руйнується під власною вагою. «Міфологію апокаліпсиса» можна довго розвивати — маємо неосяжні поля для тем.
Окрім всього, створення міфів — це також захопливе дійство, яке я сприймаю як конструювання та брендинг культури нації. Кожна нація має свої легенди, байки чи стереотипи. Утім з часом щось змінюється, й окремі стереотипи варто переглянути. Наша велика мета — це творення нових міфів про нас, наповнення простору сучасними історіями про українців. Ми зараз маємо унікальну можливість комунікувати зі світом, розповідати про себе, оскільки надто довго за нас це робили інші. Ми створюємо нову канву міфу й транслюємо її у світі. Я думаю, що з 2014 року у цьому в нас вже є великі досягнення.
«Складно говорити про сенси в роботі фотографа на тлі тотальної кривди»
Нам точно варто добре подумати, що робити далі. У нас серйозний та системний ворог, а чи системні у своїх діях ми, чи ми даємо реальну оцінку нашому ворогу? Чи ми не мінімізуємо небезпеку? Хочеться вірити, що всі наші зусилля зрештою дадуть гарний результат. Я не вірю, що у світі існує справедливість, якщо її не плекати своїми силами, дисципліною, інвестиціями, часом, розумом, логікою та вмотивованістю.
Складно говорити про сенси в роботі фотографа на тлі тотальної кривди, коли все ще триває війна. Сьогодні людство постало перед викликом. Утім у всьому є причинно-наслідковий зв’язок, про це не варто забувати. Є закони фізики, є правила співжиття, про які ми всі домовилися. Сьогодні ж, виявляється, правила не працюють, бо є окремі особи, які можуть їх ламати та змінювати.
Я не знаю, як говорити з людьми, які хочуть ігнорувати реальність, яким байдуже на те, що відбувається. Ця велика війна не мала б статися, ми отримали багато гарантій, коли відмовились від ядерної зброї. І? Ось така міфологія апокаліпсиса.
«Природа світла — це моє натхнення»
Один із проєктів, присвячених темі війни, — це Fruitfulness 4.5.0. Він про вплив війни на жінок і народжуваність. До 2022 року у світі ніколи не проводилося глобальних досліджень впливу війни на перинатальний період. У 2025 році медичні спостереження чітко показують, що в районах активних збройних конфліктів жінки стикаються зі значно вищим ризиком мертвонародження та викиднів, особливо в зонах інтенсивних бойових дій. Стрес, тривалі повітряні тривоги, відсутність діагностики й належного догляду. Руйнування медичної інфраструктури, пологових будинків та клінік. Жахливі новини, тиск невизначеності, вимушене переселення, недоїдання, психологічне та фізичне виснаження — усі ці фактори примножують ризик втрати вагітності. В Україні ці показники зросли: кількість викиднів збільшилася на 10–15%, а загальна ситуація майже вдвічі важча порівняно з довоєнною та регіональною статистикою.
Працюю також над проєктом Mother Land і дуже сподіваюсь, що зможу його реалізувати. Ідея — підсвітити-запалити меч скульптури Батьківщина-Мати у Києві. Дати їй Світловий меч Джедая, як у «Зоряних війнах», яким можна захиститися. Наша команда отримала дозвіл від мерії, та з певних причин, які часто виникають під час війни, ми ще в процесі. Проте чекаємо на день, коли це можна буде зробити.
Разом із перформансом Mother Land плануємо залити простір по коліна червоним світлом — створити своєрідну ватерлінію. Кожної хвилини туди падає нова крапля — хтось робить подвиги, зусилля, щоб решта людей могли жити далі.
Моя любов до світла допомагає продовжувати працювати далі, адже фотони або рухаються, або їх просто не існує.
Ірина Кабиш — полідисциплінарна художниця. Народилася в Києві 1992 року. Перетин логіки та мистецтва, глобалістики й сатири є центром її інтересів. Окреме місце в практиці займає дослідження природи світла як матеріалу й рушія творчого процесу. Маючи досвід художниці, винахідниці світлових середовищ і досвід у фешн-індустрії, вона формує роботу на межі візуального мистецтва й інженерного мислення. Фотографія стала ключовим інструментом її практики з 2020 року — після завершення навчання в Istituto Marangoni (Мілан), Kyiv Photography School та MYPH. Роботи Ірини були представлені на виставках в Україні, США, Франції, Данії, Грузії, Великій Британії, Норвегії, Італії, Німеччині, Угорщині, Південній Кореї та Австрії.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
