Слов'янськ, Краматорськ, Дружківка і Костянтинівка — міста, що входять до єдиної Краматорсько-Костянтинівської агломерації, мають важливе стратегічне значення й становлять основу української оборони на Донеччині у російсько-українській війні. Водночас одну з ключових позицій у літньому наступі російської армії займає місто Костянтинівка. Українська асоціація професійних фотографів аналізує наративи та фейки, які ширила ворожа пропаганда у Костянтинівці з початку війни 2014 року: від «основної бази проросійських ополченців» до «воріт в останню непідконтрольну Росії агломерацію на Донбасі».
2014 рік. «База проросійських ополченців на сході України».
Навесні 2014 року кремлівські спецслужби розпочали збройну агресію проти України. У квітні того ж року російські гібридні формування зайшли в міста на сході України й проголосили їх територією «ДНР».
28 квітня у Костянтинівці сепаратисти захопили міськвиконком і відділ міліції, через два тижні після того, як «зелені чоловічки» (невідомі озброєні люди в камуфляжі — авт.) з'явилися у Слов'янську.
Тоді РФ відмовлялась підтверджувати свою присутність у війні. Натомість російська пропаганда формувала картинку громадянської війни, що розпочалася на сході України. «Після революції у Києві, підігріті ситуацією з Кримом, агресивною риторикою Києва та під впливом антибандерівської пропаганди мешканці Донбасу взялися за зброю», — писало пропагандистське видання «Газета.ру».
Слов’янський сценарій повторився і в Костянтинівці: у кінці квітня група невідомих озброєних осіб захопила відділок міліції та будівлю міської адміністрації у місті. Пропаганда їх називала «ополченцями», «спільнотою людей, котрі за відокремлення від України готові принести в жертву свої та чужі життя» («Газета.ру»).
«Костянтинівка — місто в Донецькій області з населенням майже 80 тис. людей, що знаходиться приблизно на півдорозі між Донецьком та Слов'янськом, стало основною базою проросійських ополченців на південному сході України» («Газета.ру»).
Російські так звані «воєнкори» підтверджували — «ополченці» настроєні серйозно: «озброєні до зубів», захоплені ними будівлі «солідно укріплені колючками, бетонними блоками, мішками та “їжаками”». Захоплення урядових будівель пояснювали «необхідним заходом перед запланованим на 11 травня референдумом» на зразок того, що пройшов у Криму («Газета.ру»).
Російські медіа поширювали наративи, які романтизували події та створювали псевдореальність на сході України для росіян і проросійськи налаштованих місцевих мешканців.
Костянтинівка в російських ЗМІ виглядала як сповнена надії й бажання федералізації. Мовляв, це читалось в очах мешканців міста й на стінах будинків — написані крейдою та балончиком лозунги «НАТО стоп», «Донбасс, вставай» та заклики «повторить подвиг дедов». Історичні паралелі з більшовиками та «Великою Вітчизняною» мали, вочевидь, налаштовувати російське населення, що попереду їх чекає священна війна. «Газета.ру» повідомляла, нібито «багато ополченців щиро порівнюють себе з червоногвардійцями на війні з фашистами: за плечима берданка, як він (сепаратист — авт.) пояснює, бити фашистів».
Фотограф-документаліст Анатолій Степанов, який на власні очі бачив сепаратистські виступи в українських містах на сході та півдні, розповідав, що проросійські протести були більше схожі на заколоти. Як висловився фотограф, «всяка шваль, відверті наркомани, взяли автомати, вийшли на блокпости й почали встановлювати свої правила». Проте Анатолій Степанов зауважив, що крім цих людей, були також навчені й добре організовані чужинці в камуфляжі — вони ж російські спецпризначенці, яких росіяни видавали за місцевих активістів і добровольців.
13 квітня 2014 року українська влада оголосила про початок широкомасштабної антитерористичної операції (АТО) зі звільнення окупованих росіянами міст на Донеччині. Однак швидкого звільнення вийшло — облога тривала два з половиною місяці. Українським захисникам вдалося закріпитись на горі Карачун, що під Слов'янськом — одним з чотирьох міст Краматорсько-Костянтинівської агломерації.
Гора мала стратегічне значення, адже давала можливість контролювати саме місто Слов'янськ і логістичні шляхи. Також на Карачуні розташовувалася телевежа — за неї точилися кровопролитні бої.
«Поряд з Костянтинівкою гора Карачун, там телевежа, пояснює мені співрозмовник. Ілліч заповідав починати з телефона й телеграфа, тут революціонери починають з неї, щоб транслювати російські канали і блокувати українські.
«2–3 травня завдали удару ракетами по військових української армії, ті тільки трупи встигли виносити. Ну а сьогодні життя в місті не змінилось, більшість жителів підтримують ДНР, їх все дістало, і владу в Києві не визнають. ДНР роздає зброю: прийди, покажи документи й після перевірки візьми»» («Газета.ру»).
Одним з трагічних епізодів у битві за Карачун стало збиття гелікоптера й загибель українських військових.
«29 травня 2014 року російські війська збили український гелікоптер Мі-8. Того дня близько опівдня генерал на гвинтокрилі доставив боєприпаси та продукти на блок-пост на Карачуні й полетів далі. Борт, що повертався з завдання в зоні бойових дій, збили російські бойовики з переносного зенітно-ракетного комплексу. В авіатрощі Мі-8 загинули 11 бійців спецпідрозділу МВС і гвардійців та генерал-майор Сергій Кульчицький. Він став першим за всю історію незалежності України генералом, який загинув під час виконання службових обов'язків. На честь екіпажу біля гори Карачун на трасі між Краматорськом і Слов’янськом відкрили меморіал», — згадує аварію фотожурналіст Олександр Клименко в матеріалі Української асоціації професійних фотографів. За словами Олександра, він уже тоді зрозумів, що «це ніяке не АТО, це справжня війна, люди воювали й були обстріли, сліди від мін і куль». Фотожурналіст тричі літав з бортом Мі-8, щоб доставити військову допомогу, їжу та воду оборонцям Карачуна.
У травні-червні українські військові звільнили низку населених пунктів, розбили укріпрайони бойовиків. 5 липня 2014 року в захоплені міста, в тому числі й у Костянтинівку, увійшли українські угруповання, а бойовики втекли в Донецьк.
Не отримавши бажаного ефекту, пропаганда почала нагнітати й залякувати: «після відступу загонів Стрєлкова (російський ФСБівець, ватажок бойовиків «ДНР» — авт.) зі Слов'янська та Краматорська на початку липня міста повернулися під контроль офіційного Києва. На цьому фоні майбутнє регіону все важче уявити в мирному світлі» («Газета.ру»).
2015–2022 роки. «Найстрашніший симптом Костянтинівки»
У містах, що залишалися під контролем України до повномасштабного вторгнення, росіяни намагалися розхитувати ситуацію та розділяти українців. Для цього вони використовували обстріли, місцевих колаборантів і будь-які події, де можна було б апелювати до емоцій.
У Костянтинівці, зокрема, сепаратисти скористалися трагедією, що сталася навесні 2015 року за участі українських військових. Тоді 8-річна дівчинка загинула під колесами військової машини, ще одну дитину й жінку госпіталізували з травмами.
«Найважливішою подією останніх днів в Україні стала трагедія у Костянтинівці, де п'яний «воїн АТО» намотав на гусениці МТЛБ восьмирічну дівчинку Поліну, намотавши на свої траки одночасно і залишки української державності» («Украина.ру»).
Генштаб визнав, що військовослужбовець був у нетверезому стані. Було відкрито кримінальне провадження.
Проросійські сили роздмухували невдоволення у місті, налаштовуючи місцевих проти українських військовослужбовців. Російські медіа писали, що в Костянтинівці почався «штурм армійських казарм голими руками та з коктейлями Молотова». Пропаганда називала це «костянтинівський бунт» («Украина.ру»).
«Мешканці на мітингу вимагають вивести армію України з Костянтинівки» («Газета.ру»).
Вдень відразу після смертельного ДТП міліція була бездіяльною, щоправда, вночі їй вдалося вмовити протестувальників розійтися по домівках.
Агентура Кремля продовжувала розпалювати ворожнечу в українських містах на сході, вішаючи ярлики та ставлячи діагнози. «Украина.ру» називала ситуацію, що склалася в місті, «найстрашнішим симптомом Костянтинівки», коли «місцеві стають терористами й сепарами по факту протесту; «безхазяйної» зброї гуляє більше, ніж треба; п’яних зі зброєю багато; втрачати пересічному українцю скоро буде нічого».
Навесні 2015 року, аналізуючи трагедію в Костянтинівці та реакцію української влади на події на Донеччині загалом, українське видання «Детектор медіа» прийшло до висновку, що багаторічний інформаційний вакуум в регіоні сприяв поширенню російських наративів: «Ще півроку тому ми вважали, що сепаратизм на Донбасі є результатом російської пропаганди під час та після Майдану — «фашисти», «хунта», «переслідують за російську мову», «ходять зі свастиками». Й що, тільки-но донбасівці побачать, що це не так, як уся напруженість розвіється, мов дим. Не сталося: навіть на більш ніж півроку назад визволеній території дуже значна частина жителів — проти України. Що це означає? Що насправді готувала нинішні події Росія давно, фундаментально й наполегливо. Постмайданна пропаганда — це було натискання на курок давно вже націленої зброї. І, як підсумок, антиукраїнська налаштованість багатьох донбасівців є глибинною, а не поверховою».
Фотограф-документаліст Анатолій Степанов теж вважає, що інформаційна війна почалася набагато раніше подій 2014–2015 років, і багато в чому їй сприяла неправильна позиція української влади: «[...] Те, що відбулося, було сплановано задовго до квітня 2014 року. Це була спецоперація — чітко прописана, розрахована. Росія робила це не вперше. Все відбувалося за відпрацьованою схемою — як під кальку. Мабуть, тоді треба було діяти дуже жорстко, просто з першого дня — «валити їх», — ділиться фотограф з УАПФ. — А Донбас — це окрема історія. Цей регіон роками був під інформаційним впливом Росії. Там працювало російське телебачення, людей обробляли роками, і зрештою створили для росіян благодатний ґрунт. По суті, це на совісті «Партії регіонів». Вони зробили з Донбасу свою «вотчину». І в результаті саме там усе й сталося, бо більше ніде в Україні такого не було — тільки там».
Росія не збиралась відступати від своїх планів. Пропагандистське видання «Украина.ру» передбачало, що буде ще багато подібних стихійних подій, які спричинить нинішня українська влада, й «ерозія громадянської війни» розростатиметься.
РФ готувалася до повномасштабного вторгнення й була впевнена у швидкій перемозі: «громадянська війна не здатна обмежитися тільки прописаними в тих же Мінських домовленостях окремими районами Луганської та Донецької областей», — писала «Украина.ру».
2022–2024 роки. «Промислова Костянтинівка з гарнізоном ЗСУ у місті».
На початку повномасштабного вторгнення росіяни вже намагалися прорватися до Костянтинівки через Лиман та Ізюм, але успішна контрнаступальна операція ЗСУ восени 2022 року не дозволила окупаційним планам здійснитися.
За війною Костянтинівка спостерігала з відносного тилу — руйнована російськими обстрілами, проте вільна завдяки старанням українських військових. З наближенням лінії фронту місто змінювало вигляд, набуваючи шрамів війни.
Костянтинівка — прифронтове місто, логістичний і залізничний вузол — військова ціль для терористичних ударів російської армії. На самому початку повномасштабного вторгнення залізницею проводилась евакуація населення регіону, а згодом станція перестала працювати. У лютому 2024 року російські ракети зруйнували залізничний вокзал у Костянтинівці.
«Законними» військовими цілями росіяни часто виправдовують свої терористичні удари по цивільній інфраструктурі та непропорційні атаки (невелика ймовірна військова вигода порівняно з великою кількістю жертв серед цивільних).
9 серпня виповнюється рік від російського обстрілу супермаркету в Костянтинівці, де на момент удару перебувало до півсотні цивільних людей. 14 з них загинуло, 44 поранено.
Ворог вдарив ракетою Х-38, внаслідок чого згоріло понад тисячу квадратних метрів торгівельних рядів, також було зруйновано відділення «Нової пошти», пошкоджено приватні будинки, магазини, автомийку. Росіяни тоді назвали супермаркет «військовою ціллю», перекладаючи всю відповідальність на супротивника.
«Нічого не змінюється: «детонація продуктів» та «цивільний РЕБ».
У Костянтинівці сьогодні прилетіло по гіпермаркету, котрий використовувався ЗСУ як склад боєприпасів, — пише Военкор Котенок. Бандерівські пабліки, звичайно, поширюють «приліт по цивільному об'єкту».
Очевидно, на думку бандерівського агітпропу, цивільні авто обов'язково їздять із ЗСУшними хрестами та станціями РЕБ на дахах.
А горять в супермаркеті виключно газовані напої та куряче філе».
Американська медіакомпанія CNN розповідала про цей терористичний удар у матеріалі про спецоперацію ЗСУ на Курщині, яка розпочалася за декілька днів до обстрілу гіпермаркету в Костянтинівці.
«Москва відповідає вогнем. У п'ятницю місцеві чиновники повідомили, що в результаті однієї з найсмертоносніших атак за останні тижні щонайменше 14 людей загинули та 43 отримали поранення внаслідок російського удару по супермаркету в Костянтинівці, місті поблизу лінії фронту на сході Донецької області.
Хоча Москві не потрібен привід для атак на цивільні райони в Україні, такі удари зазвичай відбуваються після невдач або приниження на полі бою», — пише CNN.
2025 рік. «Ворота в останню непідконтрольну Росії агломерацію на Донбасі»
Літо 2025 року. Війна підступає до Костянтинівки. Ціною неймовірних зусиль українських оборонців тримаються Торецьк та Часів Яр. Це міста на висотах, тому утримувати їх стратегічно важливо для оборони Костянтинівки. Тримається і Покровськ. На цьому напрямку, за даними Генштабу ЗСУ, відбувається найбільше бойових зіткнень.
Костянтинівка — містечко на берегах річки Кривий Торець зі славною промисловою історією за радянських часів перетворилось на місто на межі гуманітарної катастрофи, заклякле від постійної тривоги, обплутане оптоволокном від російських дронів.
Ось яким побачив фотодокументаліст Костянтин Ліберов місто цього літа: «Якщо заїхати сьогодні в Костянтинівку, то, на перший погляд, все не так і погано. Але лише на перший погляд. Місто повністю контролюється ворожими фпв на оптоволокні. Нитки — повсюди. Наче відносно ціле місто, з якого висмоктали життя, привид. Лише час від часу по розбитих дорогах на максимальній швидкості пролітають пікапи, з вікон та багажників яких висовуються хлопці з зарядженими дробовиками, направленими в небо».
Російські пропагандистські «воєнкори» потирають руки: бої за контроль над прилеглими до Костянтинівки районами необхідні для встановлення вогневого контролю і знищення української логістики. В перспективі це може призвести до часткового оточення міста з трьох сторін.
«Костянтинівка, де до початку конфлікту проживало близько 67 350 людей, формує основу цього виступу та слугує своєрідними воротами в останню велику агломерацію регіону, непідконтрольну Росії, — Слов’янськ, Краматорськ і Дружківку» («Лента.ру»).
Саме захоплення міста Костянтинівка може стати головною ціллю літньої воєнної кампанії Кремля.
«Взяття Костянтинівки розвалить всю українську оборону на Донбасі, — Зимовський» (медіаконсультант, військовий експерт — авт.).
Загалом виразники кремлівської пропаганди мають різні очікування від літньої кампанії на Донеччині: від песимістичних до майже святкових.
«У нас є всі підстави думати, що в ході літньої кампанії цілі СВО — демілітаризація України та звільнення територій — можуть бути частково досягнуті», — заявив експерт» («Украина.ру»).
Кремлівська теза про «звільнення усього Донбасу» є ключовою для виправдання неспровокованого вторгнення РФ. 30 червня керівник окупаційної влади Леонід Пасічник запевнив, що територія так званої «Луганської народної республіки» повністю звільнена.
Як розповів «Детектор медіа», слова Пасічника не були підкріплені коментарями Міноборони РФ, а його повідомлення про «повне звільнення» Луганщини було висміяне російськими воєнними пропагандистами, які вказали на фейкову «перемогу».
Пропаганда всіляко намагається спростувати очевидний факт небажання Росії закінчувати війну попри розпочаті перемовини. Кажуть, «готовність до мирного процесу продемонстрували достатньо», тепер «намагаються погіршити положення Києва на майбутніх перемовинах через позбавлення її можливості оборонятися на зручних рубежах та утримувати логістичні шляхи» (телеграм-канал Юлії Вітязєвої).
«Фейк: Бої за Часів Яр демонструють, що Росія не збирається завершувати конфлікт, а саме місто повністю втратило своє стратегічне значення, стверджують у Forbes».
Насправді ж Forbes у своїй статті за 4 липня 2024 рік цитує генерала австралійської армії у відставці Міка Раяна, який оцінив успіхи Росії на цьому відтинку фронту. Він каже, росіяни змогли досягти певного прогресу в наступі на Часів Яр, однак їхні втрати сягають 99 тисяч солдатів. Відтоді минув рік.
Саме тому, для пропагандистів важливо хоч якось виправдати ці шалені втрати: «київський режим» перетворив Часів Яр на укріплену фортецю на височині посеред степу на місцевості з розгалуженням річок. Саме це, мовляв, і дозволило ЗСУ використовувати Часів Яр для захисту Костянтинівки — важливого логістичного вузла, через котрий йдуть дороги на Покровськ, Краматорськ і Слов'янськ. Але запевняють: «епічна битва за Часів Яр, що прикривало промислову Костянтинівку, з гарнізоном ЗСУ закінчується» (телеграм-канал «Война против фейков»).
Під Торецьком, що на 20 км південніше від Костянтинівки, росіяни також мали катастрофічні втрати — 70 тисяч, з них — 20 тисяч убитими, як розповів в ефірі «Громадського радіо» пресофіцер 100 окремої механізованої бригади Сергій Хомінський.
РФ провела зиму 2024–2025, покращуючи взаємодію ракетних і дронових ударів та мобілізуючи військо для піхотних штурмів. Окрім того, на напрямки Часів Яр і Покровськ РФ перекинула елітні війська. Через відсутність успіхів на часовоярському напрямку РФ була змушена залучити до штурмів окремий президентський полк ФСБ, повідомляло Суспільне Донбас із посиланням на речника 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила.
Пропагандистське видання «Царьград» пророкує падіння іншого міста-фортеці, що на захід від Костянтинівки, — Покровська. Пропагандисти цікавляться, які напрямки будуть залишати українські оборонці: «Успіх цієї операції може призвести до падіння міста без його лобового штурму. ЗСУ, так би мовити, зіштовхнуться з дилемою чи залишати міста, чи прикрити Покровський напрямок, бо звідти недалеко до Павлограда, важливого центру оборонної промисловості України» («Царьград»).
На напрямку Костянтинівка — Покровськ українським військовим протистоїть новий російський підрозділ «Рубікон», що був перекинутий з Курського напрямку. Добре забезпечений, підпорядкований безпосередньо міністерству оборони РФ, «Рубікон» використовує експериментальні типи дронів, що значно ускладнило роботу ЗСУ.
Костянтин Ліберов у Костянтинівці провів час з підрозділом оптоволоконників 28 бригади, щоб розібратися, як працюють FPV-дрони на оптоволокні. Каже, в ЗСУ не багато бригад і підрозділів, які застосовують цю технологію у боях через дороге й дефіцитне оптоволокно та час, який потрібен на навчання. Технологія дуже проста і водночас смертоносна.
«Дрон на оптоволокні неможливо знешкодити РЕБом. Єдиний варіант — збити його пострілом у повітрі, коли він вже бачить тебе та летить на тебе. Тобто час йде на лічені секунди. І дуже часто ця боротьба марна».
Видання Texty.org переповідає, що літня наступальна кампанія подається російським солдатам як «останній ривок» і націлена на злам морального духу українців. Вкупі з постійними терористичними обстрілами України Кремль намагається нав'язати думку про неминучу поразку українців у війні.
У таких складних умовах найбільш дієвим видається допомагати українській армії і вчасно розпізнавати російську пропаганду в потоці медіаповідомлень про російсько-українську війну. Українська асоціація професійних фотографів і надалі допомагатиме у цьому своїм читачам, розвінчуючи ворожі фейки, ІПСО й викриваючи пропагандистські наративи.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Яна Євменова
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
.png)
