Коли я дивлюся на це фото, чую музику — культову музику. When the Saints Go Marching In — сакральний джазовий гімн. Найвідоміше виконання композиції записане 1938 року. Це зробив Луї Армстронг з оркестром.

Це пісня кінця, пісня апокаліптична. Кінець світу починається — й святі прямують до раю, а той, хто співає, видно, дивиться на них і хотів би піти серед них. Місяць наливається кров’ю, зорі сиплються, вершники — немилостиві, і монотонно звучить тривожна сурма, покликаючи на Страшний суд. У таку мить не завадить трошки джазу.

‍

‍

Коли дивлюся на це фото, у мені зринає та музика, але замість сурми собі уявляю — а за тим обов’язково почую — повітряну тривогу. Підозрюю: коли пролунає справжня тривожна сурма кінця, ми, звісно, прокинемося, перевернемося з боку на бік, просичимо обуренням, вирішуючи, чи вставати, а чи спати далі, аж поки не впаде десь поруч, а під будинком не заволають сигналізації автомобілів. Підозрюю: якби настав біблійний кінець світу, ми б і тоді вагалися: чи слід спускатися в укриття, чи можна перебути ще одну ніч?

Усе це фото творить єдиний воістину геніальний трюк зі світлом. На знімку стіна Михайлівського Золотоверхого в Києві й фреска, яку створив митець Володимир Пасивенко. За рік до того, як Луї Армстронг записав свою When the Saints Go Marching In, совєти підірвали головний храм монастиря. Через рік після того, як Армстронг записав When the Saints Go Marching In, народився художник, який розпише в майбутньому цю стіну. Через місяць після народження майбутнього автора цього зображення для більшості європейців почнеться Друга світова війна. Я пишу це без жодних підтекстів — просто жонглюю роками й тим, як фотограф Сергій Корований упіймав задум художника Володимира Пасивенка.

Святі йдуть — а може, тікають — у своїй невідворотній процесії, а я думаю: що, якби Страшний суд наклався на черговий день війни? Ми б, звісно, прокинулися, перевернулися з боку на бік, і, мабуть, запитали б себе, чи слід спускатися в укриття. Або, якби знали, то процитували б Йова: «Коли я лягаю спати, то кажу: коли встану?».

‍

‍

‍

Фото: Сергій Коровайний
Текст: Віра Курико