Фотографка Марина Бродовська розповіла, чому вернакулярна фотографія іноді є найкращим способом показати проблеми сьогодення, та як придумати візуальну історію про життя під час повномасштабного вторгнення, щоб вона була зрозуміла іноземцям без досвіду війни.
«Фотографія може бути не лише документуванням, а й рефлексією»
У дитинстві я хотіла бути художницею, планувала навчатись дизайну. У старших класах мама записала мене на уроки малювання. Мені не пощастило з учителем — на заняттях було дуже нудно. Я хотіла творити, а не малювати прісні натюрморти. Тож вирішила, що живопис — це взагалі нецікаво і я ніколи не буду цим займатись. Утім потяг до творчості залишився.
Люблю світлини, які зробила у підлітковому віці, — зберігаю їх у сімейному альбомі. Я з невеличкого містечка Південноукраїнськ Миколаївської області — там дуже мальовничі краєвиди, протікає річка Південний Буг. Мені подобалось ходити на річку, фотографувати природу. Досі, коли приїжджаю додому, люблю там знімати.
Мій перший фотоапарат — звичайна «мильничка». Мені дуже сподобалось фотографувати, мене захопила простота, на перший погляд, цього процесу. Тоді я подумала, що це зовсім не скучно — легко та творчо. Серйозно почала займатись фотографією в університеті. Я вступила на спеціальність «туризм» і після року навчання усвідомила, що зовсім не хочу бути географом. Почала шукати фотокурси і натрапила на Школу фотографії Віктора Марущенка. З того часу фотографія завжди зі мною.
Школу фотографії Віктора Марущенка обрала інтуїтивно. Мені просто дуже хотілось навчитися фотографувати. Однак Віктор Марущенко майже не розповідав про технічну сторону зйомки, але показував дуже багато світлин різних жанрів і напрямів. Хоч він був документальним фотографом, та значну увагу приділяв і артфотографії. У його фотошколі я вперше побачила світлини, наприклад, Гельмута Ньютона (Helmut Newton) чи Вольфганга Тільманса (Wolfgang Tillmans).
Віктор Марущенко говорив, що варто знімати соціально важливі проєкти. Почала шукати такі теми для зйомки й нічого не знайшла. У 22 роки мені було складно працювати над серйозними історіями. Водночас у фотошколі зрозуміла, що фотографія може бути не лише документуванням, а й рефлексією. Зараз чітко розумію, що моя сила в артфотографії, де можу використовувати різні візуальні підходи.
«Ми отримуємо подвійну дозу війни»
Для фотографа важлива надивленість, і не лише світлин інших авторів, але й візуального мистецтва загалом. Я також сценаристка, дивлюсь багато фільмів, і переконана, що вони мають вплив на мене як на візуального митця. Мені подобається багато картин — як експериментальні документальні, так і авторські ігрові стрічки, проте зараз хочу згадати фінського режисера Акі Каурісмякі (Aki Kaurismäki). У його фільмах відчувається повага, доброта і любов до людей. Він знімає щемкі та вразливі історії.
Наша реальність зараз дуже травматична і важка, ми перебуваємо всередині війни, яка досі продовжується. Відчуваю по собі, що дуже потрібні надія та вміння знаходити радість у простих речах. Зараз бачимо багато документальних світлин і фільмів про російсько-українську війну. Вони дуже важливі, проте, переглядаючи їх, ми отримуємо подвійну дозу війни і, відповідно, травми. Тому для нас, тих, хто проходження травматичного досвіду, щоб функціонувати нормально, важлива терапія і відновлення. Мистецтво, у всіх його формах має такі властивості. Для мене сьогодні – це фільми Каурісмякі, Йоахіма Трієра, а також сучасне та класичне візуальне мистецтво. Фільми, які знімає Акі Каурісмякі, та красиве візуальне мистецтво нас виривають на декілька годин з реальності, дають час трішки затягнутись нашим ранам.
Звісно, з початком повномасштабного російського вторгнення усі мої проєкти пов’язані з темою війни – перші тижні життя у Києві, досвід вимушеної еміграції, відчуття втрати дому та безпеки. До 2022 року творчість для мене була більше саморефлексією, натомість сьогодні відчуваю потребу створення соціальних проектів.
«В мене також є такий друг»
Один із моїх перших проєктів та однойменна книга «Моя дорога Віра» досі важливі для мене. Це проєкт про жіночу дружбу та про те, як вона змінюється із часом та відстанню. Зараз працюю над ідеєю фільму, бо ця історія ще розвивається. Я дуже хотіла зробити фотокнигу про подругу Віру, з якою дружили ще з часів університету.
Після закінчення вишу вона емігрувала у США і наша тісна дружба змінилася. Ми жили в гуртожитку в одній кімнаті і Віра була для мене частиною родини, ми разом провели багато часу і пройшли через перші травми дорослішання.
Подруга поїхала, але ми хотіли втримати дружні теплі стосунки, які завжди були між нами. Спочатку ми активно спілкувались, потім почали спостерігати, як проходить наше життя, у соцмережах одна одної. Я дуже хотіла зробити фотопроєкт про Віру — українку, яка виїхала у Сполучені Штати та стала там військовою. Коли подруга приїхала на деякий час в Чернігів, вирішила зробити їй красиві постановочні портрети у формі та в цивільному одязі. Результат мене розчарував — ці світлини вийшли взагалі не про Віру. І я інтуїтивно занурилась у архівні фотографії, де багато нашого студентського життя. Так почала вибудовувати нашу історію, яка базується на вернакулярній фотографії та спогадах. Мені дуже подобається естетика архівної фотографії, яка фактурна, щира, справжня та досконала у своїй неідеальності.
Найкращою формою для втілення проєкту про Віру одразу бачила книгу. Коли тільки почала розробляти ідею історії, пішла на книжкове ревю у Києві. Спілкування з менторами нагадувало швидкі побачення — сідаєш за стіл та декілька хвилин спілкуєшся з людиною. Дуже підкупило, що усі фотографи, послухавши ідею фотокниги, одразу казали: «У мене також є такий друг». Зрозуміла, що варто зробити книгу, адже вона знаходить відгук у людей, адже це історія не лише про Віру, але і про дружбу.
Наступною фотокнигою став проєкт «Ким ти хочеш стати, коли виростеш». Як і історія про Віру, він також базується на вернакулярній фотографії. Я спиралась на власний досвід ,який робить проект максимально чесним. Запитання «Ким ти хочеш стати, коли виростеш?» кожен з нас дуже часто чує у дитинстві. На нього інколи доволі складно знайти відповідь і у дорослому віці. Я зрозуміла, що завжди собі його задаватиму. Фотопроєкт — це спроба розібратись у собі, згадати дитинство та пов’язані із ним речі, приміром ялинкові прикраси, жувальні гумки чи порцелянові рибки. Я використовувала фотографії, колажі, архівні фото і в мене вийшла доволі ностальгійна історія, яка також знайшла відгук у багатьох людей.
Щодо мене, то справді відчула себе на своєму місці після закінчення Школи фотографії Віктора Марущенка. Ми зробили виставку і я побачила свої роботи у галереї. Мені дуже сподобалося це відчуття. Звісно, потім було багато сумнівів, пошуків «нормальної» роботи та натхнення. Утім зрозуміла, що не стану щасливішою, якщо перестану фотографувати, радше буде навпаки.
«Я жартую, отже я існую»
Я до останнього не вірила, що може розпочатись повномасштабне російське вторгнення — у мене не було тривожної валізки, запасу продуктів, потужних павербанків чи плану дій. Я подзвонила подрузі і вона сказала, що потрібно йти в безпечне місце. Таким місцем для нас став морг лікарні, у якій працювала мама подруги. «Сюди ніхто не приходить за власним бажанням. Ніхто не буде обстрілювати лікарню, а тим більше – морг», — сказала мені подруга і це твердження тоді звучало доволі логічно. Ми були у київській лікарні «Охматдит», яку сильно обстріляли у 2024 році.
Перші дні повномасштабної війни нагадували страшний сон і дуже хотілось нарешті прокинутись. Відчуття сюрреалізму посилювало перебування в морзі — поруч з мертвими людьми у підвалі я почувала себе безпечніше, ніж із живими на вулицях. Мене вразили лікарі, які попри все, приходили на роботу — дуже спокійно виконували свої завдання і навіть жартували, і дуже прикольно жартували. Я подумала, що варто брати з них приклад і навчитися ставитись до ситуації з певною долею іронії. Так виник мій фотопроєкт про морг — «Я жартую, отже я існую».
У перші дні повномасштабного російського вторгнення я навіть щось фотографувала у морзі на мобільний телефон. Коли опинилась закордоном, вирішила зберегти ці спогади про перебування у лікарні. Я була насправді дуже вдячна працівникам лікарні та моргу за відчуття безпеки під час війни. Візуального матеріалу насправді було дуже мало, але з часом зрозуміла, що він і не дуже потрібен. Мені було важливо передати враження та емоції, тож я написала текст та зробила з моїх спогадів такі казкові колажі. Я дуже довго не могла переглядати цей проект, бо, насправді, зовсім не хотіла повертатись думками у той страшний час.
Проєкт про морг був представлений на багатьох фотовиставках, зокрема в Італії та Франції. Я зрозуміла, що насправді знайшла правильний підхід — зробити з гумором про серйозне. Бо навіть на третій рік війни європейці, які вже не особливо цікавляться нашими новинами, дивились його із великим інтересом. Гумор приваблює людей. Важливо нагадувати, постійно нагадувати про російсько-українську війну світові. Ми як митці можемо це робити. Ми мусимо кожного разу винаходити нову мову, щоб нас зрозуміли та почули.
«Дім є, а відчуття безпеки, навіть вдома, немає»
Поїхала з Києва через тиждень після початку повномасштабної війни. Прямо з моргу. Я зупинялась у друзів та знайомих з Європи, брала участь у творчих резиденціях і фіксувала цей досвід подорожей для себе. Люди впускали мене у свій дім, ділились таким інтимним простором як спальні кімнати і для мене це було великим виявом доброти. Я зупинялась у дуже різних просторах. Наприклад, ночувала в нідерландському місті Горст у художній галереї, де було відкриття моєї виставки. Зранку склала матрац, а ввечері прийшли красиво одягнені люди. Я думала, а що ж вони всі роблять у моїй спальні. Був зовсім сюрреалістичний досвід — ночівля у гостьовому домі Інгмара Бергмана на острові Фаро на узбережжі Балтійського моря. Ми дивились на холодну красу північного моря, а у новинах почали з’являтись перші світлини зі звільненої Бучі. Було дуже важко.
Я передивилась фотографії і знайшла майже всі спальні місця, у яких довелось зупинитися. Вирішила і надалі фотографувати різні кімнати і дуже сподівалась, що зможу завершити цей проект світлиною з ліжком у домі моїх батьків, у містечку Південноукраїнськ. Зрештою, мені вдалось зробити таку фотографію, але усвідомила, що більше не почуваю себе вдома в безпеці.
Фотопроєкт «Я мандрую уві сні» — це історії про маленькі острівці спокою. У ліжку ти залишаєшся сам на сам із собою, відчуваєш себе надійно захищеним від всього світу. Усе змінилось з початком повномасштабної війни, адже у нас в країні немає абсолютно безпечних місць. Дім є, а відчуття безпеки, навіть вдома, немає. Тому я вирішила продовжувати фотографувати спальні місця, допоки у мене знову не з’явиться відчуття безпеки — у подорожах, відрядженнях та у київському метро під час повітряних тривог. Цей проєкт, на жаль, може тривати все життя.
Під час повномасштабної війни зробила декілька постерів, у тому числі до фільмів українських документалістів. Якщо мені відгукується тема фільму, я можу її переосмислити і зробити колаж. Наприклад, до фільму Ольги Черних «Фото на пам’ять» про сім’ю із Донецька, а саме про три покоління жінок родини — бабусю, маму і доньку. Нещодавно готувала постер до фільму Світлани Рудюк «Обережно: діти». Кіно про те, які діти пережили повномасштабне вторгнення та як вони справляються із такими страшними речами як втрата близьких чи набута інвалідність. Режисерка дуже хотіла, щоб постер фільму був більше про надію, адже дітям властивий оптимізм та бажання рухатись вперед.
Зараз працюю над проєктом про ядерне роззброєння України. Під час повномасштабної російсько-української війни тема колишнього ядерного потенціалу України знову стала актуальною. Проект також базуватиметься на вернакулярній та архівній фотографії, на власних та колективних спогадах. Недалеко від мого рідного міста Південноукраїнськ було багато шахт з ракетами, але про це ніхто не говорив. Я фотографую ландшафти, де раніше були ракетні бази, а тепер — поля з соняшниками, переосмислюю доступні мені фотографічні та відео архіви. Поки бачу цей проект як виставковий, проте з часом, можливо, зроблю фотокнигу.
«Не уявляю, якби я з усім впоралася без фотографії»
Особисто я стала за час війни більш вразливою та чутливою — можу легко розплакатись, проте, не коли дивлюсь на біль чи горе, а коли бачу щось прекрасне. Фотографія дає мені можливість одразу відрефлексувати, перетравити та пережити різний досвід. Те, що можна було б згадувати та аналізувати роками, перетворюється у фотопроєкт. Ти бачиш результат, можеш відпустити проблеми і рухатись далі. Особисто я почала набагато більше працювати під час повномасштабної війни і фотографія стала моєю основною діяльністю. Чесно кажучи, навіть не уявляю, якби я з усім впоралася без фотографії.
Фотографи, які документують події в Україні під час війни, роблять дуже важливу роботу. Без моїх рефлексій світ, мабуть, би обійшовся, але я не можу обійтись. Я давно зрозуміла, що без мистецтва моє життя не буде кращим. Фотографія — це частина мого життя. Радію, коли моє візуальне мистецтво, яке базується на власному досвіді, зможе знайти відгук у інших людей. Іноді я відчуваю що це потрібно не тільки мені. Коли бачу відгук тих, хто має схожий травматичний досвід. Іноземці, примірявши на себе наші переживання, зможуть краще нас зрозуміти та бути більш емпатійними. Це дуже важливо, адже, коли зникає емпатія, з’являються неприязнь, ненависть та страх.
Марина Бродовська – українська художниця і фотографка, чия творчість досліджує теми ідентичності, та пам’яті. Народилась у Миколаєві, нині мешкає в Києві. Вона використовує візуальне оповідання, щоб осмислити особистий досвід у ширшому контексті суспільних і культурних трансформацій.
Займатися фотографією почала у 2008 році після закінчення Школи фотографії Віктора Марущенка. Навчалась в фотошколі Bird in Flight та на курсі фотографії Романа Пятковки. У 2019 році отримала ступінь магістра культурології та артменеджменту в Київському університеті імені Драгоманова.
Марина видала дві фотокниги. Фотокнига «Моя дорога Вірa», самвидав 2020 року, увійшла до шортлисту премій Aperture Photobook Awards, Kassel Dummy Awards та IPA. Фотографічні проєкти Марини представлені в публікаціях "Photo Evidence", "Gente di Fotografia", "Open Eye", "Camera Austria", "Bird in Flight Magazine", "Untitled", "5,6" та інших.
Бродовська бере участь в українських і міжнародних виставках з 2008 року, її роботи зберігаються у публічних і приватних колекціях.
Соціальні мережі фотографки: Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
