Український фотограф Анатолій Степанов фотографує російсько-українську війну з 2014 року. Він розповів про найбільші виклики для фотографа, який сьогодні документує життя та смерть на війні, про найважливіші для нього кадри, а також як не втратити себе у буднях фронту та зберегти повагу до болю інших.

‍

Межа фронту

«Фотографією займаюся вже понад двадцять років, і за цей час довелося знімати дуже різні події. Навіть уявити не міг, що фотографуватиму війну у своїй країні. Проте з 2014 року російсько-українська війна стала головною темою моїх світлин», — говорить Анатолій Степанов. Він зацікавився фотографією у 35 років і поступово втягнувся у цей процес.

У 2004 році Анатолій Степанов пішов у Школу фотографії Віктора Марущенка. «Навчання у Віктора Марущенка, який, на жаль, вже не з нами, відкрило мені нові горизонти у фотографії. Побачив, що довкола є багато цікавих і різних тем. Найбільше мене манила документалістика і репортерська робота, які, зрештою, часто перетинаються у багатьох аспектах», — пригадує Анатолій Степанов. Його випускною роботою у Школі Марущенка став проєкт про Помаранчеву революцію 2004 року. Потім Анатолій Степанов почав працювати для різних українських видань, налагодилась співпраця із фотоагенціями. «Мій шлях у фотографію був довгим, без особливих злетів — знаєте, це наче довго бити в те саме місце», — каже фотограф.

Російсько-українську війну Анатолій Степанов знімає з 2014 року. Ще до повномасштабного російського вторгнення фотограф часто працював на сході України, часто виїжджав до військових і проводив з ними декілька днів на позиціях. «Я намагався показати війну», — говорить фотограф. Йому вдавалося знімати і фотографії, і відеодокументалістику. Найбільше тоді співпрацював із медіа «Радіо Свобода», де постійно виходили його матеріали й був особистий блог.

‍

Місцеві мешканці спостерігають за проїздом українських десантників на техніці вулицями щойно звільненого Вуглегірська Донецької області. Серпень 2014. Фото Анатолія Степанова

‍

«Зараз перебувати на передовій практично неможливо. Не кажучи вже про піхоту, до якої дуже складно потрапити, — пояснює Степанов. — Навіть якщо хтось із військових командирів і візьме на себе відповідальність, буде дуже складно залишитися з хлопцями на декілька днів. Проте, повірте, я ще не зустрічав командирів, які б пустили фотожурналіста до піхоти в даний момент. Усе, що мені вдалося, — це прожити три доби із мінометником під Торецьком».

У Анатолія Степанова безліч кадрів із фронту і йому дуже складно виокремити один — найцінніший. Важливими є світлини людей, які загинули на фронті. «Кожна людина — це наче космос. У кожного є свої страхи, надії, любов, життєві принципи. Прекрасні люди загинули за нашу країну, і фотографії — це пам’ять про них», — ділиться фотограф.

На обкладинці фейсбуку в Анатолія фотографія, на якій бійці несуть на собі стрічку зі снарядами. «Я приїжджав до військових у Піски, селище недалеко від Донецького аеропорту, у серпні та вересні. Стрічка лежала на великій купі зібраної пшениці. Потім я приїхав туди у грудні, і мені чомусь здається, що ту саму стрічку хлопці підняли та понесли. Вони її вийняли із пшениці, — розповідає Анатолій Степанов. — Для мене цей кадр дуже символічний. Стрічка лежить на всіх солдатах і об’єднує, зліплює їх. Стрічка важка, її складно нести, як тягар війни, який несемо всі ми, який несе українська армія на своїх плечах».

‍

Бійці 93 ОМБр несуть снарядну стрічку до БМП-2 у селищі Піски неподалік донецького аеропорту. Фото Анатолія Степанова

‍

Етична межа

Робота на війні безумовно виснажлива. Анатолій Степанов говорить, що неможливо звикнути до таких зйомок.

«Емоції рухаються по синусоїді, періодичні спади й підйоми настрою неминучі. Коли стає дуже важко, розумію, що потрібно зупинитися на деякий час — відпочити, поїхати на природу, в ліс, на річку, погуляти з собакою. Я привіз із фронту вівчарку — це була любов з першого погляду. Проте втома та пережиті моменти все одно накопичуються і я вже не той, ким був раніше. Війна змінює назавжди, — говорить фотограф. — Я просто схиляю капелюха перед українськими військовими, які вже три з половиною роки на передовій. Війна сильно виснажує, знищує людину не лише фізично, але і психологічно».

‍

Анатолій Степанов розповідає, що на початку 2023 року агенції рекомендували не показувати смерть напряму, оскільки люди не готові дивитися на такі фотографії. «Люди у світі розніжені нормальним життям, і наша кривава війна, на мою думку, їх просто втомила, — каже Анатолій Степанов. — Проте сильні фотографії редакції люблять і не відмовляються їх публікувати. Навіть кадри, де є мертві тіла».

У січні 2023 року Анатолій Степанов працював разом з оператором французької інформаційної агенції Франс Прес Арманом Солдіном. Вони були на позиціях недалеко від Сіверська, де пройшли потужні бої у жовтні – листопаді 2022 року. «На позиціях лежали понівечені трупи — собаки та лисиці виїли плоть, птахи виклювали очі. Я знімав усе так, як було. Натомість Арман намагався зняти дуже делікатно — через пачку цигарок в кишені, через обрамлення руки. Увечері він отримав дзвінок від редакції, що надто багато смерті, що ці кадри не можна показувати», — пригадує фотограф. Арман Солдін загинув 9 травня 2023 року поблизу міста Часів Яр Донецької області. Анатолій Степанов говорить, що Арман Солдін був одним із найкращих у професії.

Анатолій Степанов продовжує їздити на фронт і документувати війну. «Перебуваю у Києві, а потім розумію, що треба їхати на передову. Мене туди тягне. Не скажу, що це наркотик — радше залежність. Хто спробував, той добре розуміє про що мова, — каже Степанов. — На відміну від військових, які знаходяться там увесь час, можу обирати, коли їхати. Готуюсь морально, потім домовляюсь про зйомки, збираю речі, засоби захисту, аптечку і їду на війну». Анатолій Степанов говорить, головне намалювати для себе план — куди і як далеко хочеться потрапити.

‍

Біля межі життя

Анатолій Степанов зняв проєкт «Незалежні» — це серія портретів українських військових, які народилися у вже незалежній Україні. «Ідея виникла поволі: я їздив на фронт і почав замислюватися, що на фронті багато людей, які народилися після 1991 року, у незалежній Україні. Вони воюють за ту країну, у якій народилися», — розповідає Анатолій Степанов. Він знімав їхні портрети і записував відео, на яких хлопці й дівчата пояснювали свою мотивацію йти на війну. Над проєктом фотограф працював майже три роки. «Зустрів на передовій військову Ірину. Вона закінчила Львівський університет, філологічний факультет, і пішла в піхоту. Я з нею був на позиціях, вона співала пісні на камеру, розповідала, чому їй важливо бути на фронті. Після цього інтерв’ю зрозумів, що маю готовий проєкт», — пригадує фотограф.

‍

Анатолій Степанов

‍

Зараз Анатолій Степанов їздить на війну, висвітлює щоденне життя військових. «Прагну показати увесь жах війни, хочу потрапити у Покровськ, Мирноград — міста, відрізані від нормального життя. Там у повітрі постійно висить тривога, — каже Анатолій Степанов. — Знімаю артилерію, намагаюсь ближче до піхоти потрапити. Піхота — це сіль землі, зараз вона найбільше працює і найбільше потерпає. У деяких бригадах піхоти не залишилося зовсім».

За час документування війни в Анатолія Степанова було декілька моментів, після яких можна святкувати другий день народження. Вперше таке трапилось 23 листопада 2014 року, коли Анатолій потрапив під вогневий залп. «Я пішов гуляти містом, коли працювала артилерія. Такого робити не можна — це аксіома. Отримав дуже яскравий досвід: у місце, де був, прилетіло штук вісім снарядів. Лежав на землі, мене підкидувало і було враження, що перебуваю всередині церковного дзвону, по якому хтось лупить кувалдою. На щастя, все обійшлося», — пригадує фотограф.

«10 травня 2017 року я з військовими потрапив під танковий обстріл. Танк почав працювати по нашій позиції, а потім переніс вогонь трішки вглиб. Тоді здавалося, що це вже кінець. Снаряди розривались за десять-двадцять метрів від нас. Вирішив, що збожеволію, якщо не почну знімати відео. Фотографії у той момент не мали сенсу, на них було б видно тільки зіщулених людей в окопі. Відео вийшло у виданні Der Spiegel і було дуже потужним, адже передавало відчуття піхотинця, коли по ньому працює танк».

‍

Поза межами болю

Фотографіями, що містять чутливий контент, після трьох років повномасштабної війни, уже складно когось вразити. Проте не знімати ситуацію в Україні також неможливо. Закордонні ЗМІ зараз найбільше цікавить мирне населення, що живе біля лінії фронту, — це болюча тема у всьому світі. Анатолій Степанов 8 квітня 2022 року приїхав на вокзал міста Краматорськ через 15 хвилин після ракетного обстрілу. «Важливо показувати біль війни, інакше не буде свідчень. У Краматорську я побачив криваве місиво з людей. Намагався усе сфотографувати. Зрозумів, коли знімаєш такі речі вперше — реагуєш спокійніше. Наступного разу приходить розуміння, що не все можна фотографувати. Якщо натиснув на спуск камери, то не все можна одразу показувати. Я для себе вирішив фотографувати все, але не все публікувати», — говорить фотограф.

‍

Український солдат Василь з позивним «Лєший», батько дев`яти дітей, на фото він щойно вийшов з бою під Попасною, Луганскої області, позує для портрета, 8 березня 2022. Напередодні, Василь, дізнався, що один з його синів, який теж був солдатом, пропав безвісти.

‍

Анатолій Степанов говорить, що зараз йому складно фотографувати евакуацію поранених. Важливо знімати обережно, щоб не травмувати родичів людей на зображеннях. «Коли потрапляєш у стабпункт, бачиш жахливі рани солдатів, бачиш межу болю. У людей, які там працюють, уже стерлися всі рамки сприйняття. Вони це бачать кожен день і спокійно реагують. Люди, для яких я це знімаю, навряд захочуть дивитися. Зроблю знімки, але кому я їх показуватиму?» — підсумовує Анатолій Степанов.

Фотографам, які тільки починають працювати із темою війни, Анатолій Степанов радить усе робити поступово. Важливо мати всі необхідні документи, акредитацію, їздити спершу із досвідченішими колегами, переймати їхній досвід. Анатолій Степанов наголошує, що без супроводу військових зараз не можна потрапити у місця, де особливо небезпечно. Військові, якщо беруть із собою журналістів, беруть на себе відповідальність за їхні життя, намагаються максимально убезпечити та показати свою роботу. Вони знають, якими шляхами пройти найкраще і в який час доби це зробити.

«Зараз не варто приїжджати на війну як гонзо-фотограф, бо одразу потрапиш у якусь зарубу. Такі виїзди на 90 відсотків завершуються дуже погано, — говорить Анатолій Степанов. — Навіть не кажу про передову, бо небезпечно вже на відстані 7–10 кілометрів від лінії фронту. Небо там дзвенить».

‍

Анатолій Степанов — український фотограф, народився і виріс у Києві, здобув освіту інженера. У 2004 році закінчив Школу фотографії Віктора Марущенка і з того часу працював професійним фотожурналістом у низці українських медіа та міжнародних агентств. Мав численні публікації в журналах National Geographic, Spiegel, Stern, Time та багатьох інших міжнародних виданнях, брав участь у міжнародних фотовиставках.

У листопаді 2017 року виступав з доповіддю про свою роботу на фронті під час презентації фотокниги RAW в Українському музеї у Нью-Йорку. Його проєкт «Незалежні», присвячений українській молоді, яка воює за свою країну, виставляється на онлайн-виставці в Українському національному музеї у Чикаго. Анатолій Степанов висвітлює російську агресію проти України з перших днів 2014 року та впродовж усіх цих років у співпраці з агентством France Press. Соцмережі фотографа: Instagram, Facebook.  

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар