«Несуть світло» — один із проєктів, відібраних у межах третьої щорічної програми мікрогрантової підтримки українських документалістів, яку реалізує UAPP. Мета програми — підтримати авторів, що продовжують фіксувати досвід країни, яка протистоїть агресії, та створюють візуальні свідчення подій, що визначають історію сучасної України. Програму реалізовано за підтримки Посольства Королівства Нідерландів в Україні.
«Несуть світло» — документальний фотопроєкт Тараса Федоренка про те, як традиція вертепування змінюється під час повномасштабної війни.
Вертеп — це традиційний український пересувний театр, де актори в костюмах колядують і показують виставу про народження Ісуса Христа, яка символізує боротьбу добра зі злом.
«В дитинстві я ходив колядувати, аби трошки підзаробити, і якихось глибших сенсів тоді в цьому не було, моя сім’я не була дуже релігійною. Сьогодні ж війна, з її страхом, болем і постійною присутністю втрати, здавалася простором, у якому взагалі подібні традиції недоречні та неактуальні».
Зима 2026-го видалась найважчою і найскладнішою зимою для українців — масовані обстріли росіян, відключення тепла і світла. Вертеп, народжений у доелектричні часи, знову стає тим, чим був колись: рухомим театром, що несе людям тепло, світло і віру в перемогу добра.
«Ми несли світло буквально, одягнені в яскраві кольорові костюми, оздоблені гірляндами й маленькими зірочками — і разом з тим запалювали очі й душі людей теплом. У блекаутних холодних містах це ставало справжнім осередком тепла і світла».
Але для традиції життєво необхідна циклічність. У січні 2025 року команда відправилась Харківщиною та Донеччиною, приїздила до Краматорська та Слов’янська. Проте наразі, через безпекову ситуацію і загрозу FPV-дронів у 2026 році, вертеп сконцентрувався виключно на Харківщині.
Фотопроєкт показує, як війна фізично розриває зв’язок між культурою і людьми, позбавляючи традицію її головної ознаки – регулярного повторення.
«Коли ти не можеш поїхати туди, де був рік тому, ти відчуваєш втрату, ти бачиш сум друга, мати якого зустрічала вас там вдома, ти вже і сам наче втрачаєш частину дому. Тепер цей спогад лишився на фотографіях».
«Тому повернення в ті самі міста, куди ще можна було дістатися, стало особливим. Ізюм у 2025-му і завішаний антидроновими сітками Ізюм у 2026-му – це наче два різних виміри, але традиція зшиває їх докупи.»
«Проте тепер починаєш справді цінувати, коли бачиш знову тих самих людей, що й рік тому, і коли вони тебе впізнають і кажуть, що чекали.”
«Коли ми приїздили в деокуповані міста, громади поблизу фронту, військові шпиталі, дитячі заклади – то виразніше я відчував, що вертепування набуває для мене особливого змісту. На тлі темряви, болю і смерті сама поява життя – гучного, світлого, молодого – діяла як ін’єкція віри у можливість майбутнього».
««Несуть світло» – це спостереження за тим, як давній ритуал адаптується до реальності війни і як через нього проявляється просте, але принципове відчуття: життя триває навіть там, де все довкола намагається його зламати.»
«Я хочу продовжити зйомки проєкту і вже відчуваю відповідальність за щорічне повторення цієї традиції. Що більший з'являється опір, то сильніше бажання боротись і документувати новітню історію вертепу».
Тарас Федоренко — документальний фотограф і режисер. Висвітлює російсько-українську війну з 2022 року. Автор серій про затоплений Херсон після підриву Каховської ГЕС, обстріл дитячої лікарні ОХМАТДИТ та репортажу з табору для військовополонених.
У 2023–2025 роках працював у «Слідство.Інфо», де створив низку фронтових репортажів із Харківщини, Донеччини та Херсонщини. У 2025 році, в рамках співпраці з Українською асоціацією професійних фотографів (UAPP) як режисер і оператор створив серію документальних фільмів «На лінії кадру» про військових фотографів.
Мав персональну фотовиставку у Штутґарті; його роботи експонувалися в Квебеку та Брюсселі. У своїй практиці досліджує життя під час війни та пошук нормальності в ненормальних умовах, віддаючи перевагу ширококутній зйомці, що дозволяє бути «всередині» подій.
