Нова учасниця Української асоціації професійних фотографів Кристина Пашкіна, документальна фотографка з Харкова, розповідає про свій шлях у фотографії, виклики війни та нові творчі проєкти, що відображають життя українців у непрості часи. Як змінилась її робота і вона сама під час повномасштабного вторгнення, і чому важливо продовжувати розповідати історії через фотографії?
Дитинство і початок творчого шляху
Кристина розповідає, що її любов до фотографії почалася ще в дитинстві. Перша пам'ятна зйомка відбулася, коли їй було лише шість років:
«Я дуже чітко пам'ятаю, як я фотографувала свого батька. Це була перша така фотографія, і вона досі залишається мені дуже дорогою. Потім мені дали фотоапарат і чорно-білу плівку: сказали, от тобі фотоапарат, вперед, знімеш — проявимо й подивимось, що там вийшло».
Однак професійне захоплення фотографією прийшло значно пізніше, під час навчання в університеті.
«Коли я була в університеті, мені було 18, і я подумала: «Чому б не спробувати знову навчитися знімати?». Потроху я знову почала входити в цю сферу. А вже з 2010 року я повністю занурилася в фотографію. З того часу почалося моє «фотожиття», з'явилися фотопроєкти, і ми навіть створили свою спільноту», — ділиться вона.
Важливі проєкти до вторгнення
До російського вторгнення Кристина активно займалася документальною та репортажною фотографією, розповідаючи історії Харкова через об'єктив. Вона згадує:
«Десь із 2014 року я почала працювати для харківських ЗМІ, а також для загальноукраїнських видань. Я займалась репортажною зйомкою, але платили за неї дуже мало, тож я поступово перейшла до комерційної зйомки, хоча власні творчі проєкти завжди залишались важливими для мене».
Одним із таких проєктів став проєкт, який Кристина знімала буквально напередодні вторгнення.
«У січні 2022 року я зробила невеличкий проєкт «Демони повстають, коли я здаюся», який дуже відгукується мені й зараз. Це була гра зі світлом і кольорами, з такими фіолетово-синіми відтінками. Коли я дивлюсь на ці кадри, здається, що вже тоді відчувалася якась напруга, задуха. Це була ніби рефлексія на події, які ще не сталися, але вже наближалися», — зазначає фотографка.
Війна як новий етап у творчості
До початку війни Кристина думала, що її шлях у репортажній фотографії завершився. Але з вторгненням усе змінилося.
«Чи думала я, що колись повернусь до репортажної зйомки? Ні! А хотіла? — Так! Я почала працювати фоторепортеркою десь у 2013 році. Але то були забавки. Тоді я дуже заздрила тим, хто фільмував події під час Революції Гідності. Я теж хотіла, але було замало досвіду, замало духу. Мені постійно здавалося, що я проґавила момент, щоб вирости професійно. Протягом наступних років я вважала, що нічого справді суттєвого я так і не знімала. Це мерехтіло в мені, як привид втрачених можливостей».
Фотографка звертає увагу на зневажливе ставлення до репортажної фотографії в комерційному середовищі:
«Нерідко до репортажної зйомки на теренах комерції ставляться як до найпростішого жанру, з яким впорається будь-хто з «айфоном». Але я завжди щиро любила репортажний жанр і мріяла колись отримати шанс, зняти щось істотне».
З початком повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року Кристина вирішила, що її обов'язок — зафіксувати те, що відбувається навколо.
«24 лютого я зрозуміла, що буду знімати все. Я носила камеру з собою всюди, бо усвідомлювала, що живу в дуже важливий момент історії, і моя єдина зброя — це фотоапарат. Я не знала, що вийде з цих кадрів, але відчувала, що повинна продовжувати знімати», — згадує вона.
Врешті Кристина зрозуміла, що робить те, що має:
«Кажуть, що коли робиш те, що любиш, то згодом опиняєшся там, де повинен. За два місяці мої фото Харкова були в більшій кількості країн, ніж я. Я знімала репортажі про життя лікарів у перинатальному центрі, життя людей у метро, життя волонтерів, своє життя. Тоді вперше за довгий час мене осяяло відчуття, що я там, де маю бути, й що моя робота чогось вартує».
Її фотографії швидко почали привертати увагу не тільки в Україні, а й за кордоном. З часом роботи Кристини публікували в японських, польських і французьких медіа. Крім того, її фотографії брали участь у виставках, зокрема у Вільнюсі, де за допомогою знімків збирали гроші для Харкова.
Проєкти під час війни
Сьогодні Кристина працює над декількома документальними проєктами. Один із них — «Родини війни», що розповідає про сім'ї, які залишилися в Харкові під час війни.
«Я знімала багато родин за час вторгнення, і на певному етапі почала помічати схожі моменти у візуальному представленні цих історій. Хочу дослідити ці досвіди, які, хоча й різні, але мають багато спільного», — пояснює вона.
Фотопроєкт про пошук ідентичності «Овіяна розрізненими повітряними потоками»
Ще один проєкт — «Овіяна розрізненими повітряними потоками» — пов'язаний із мамою фотографки:
«Це про пошук і повернення української ідентичності. Моя мама народилася в Харкові, а потім її з батьками відправили в Якутськ. Зараз вона вивчає українську мову, ми їздили в місто у Полтавській області, звідки родом її бабуся. Ця історія дуже особиста, але таких, як вона, багато».
Проєкт «Овіяна розрізненими повітряними потоками» присвячений дослідженню ідентичності українців у прикордонних регіонах, де вплив сусідніх країн, зокрема Росії, відчувається особливо гостро. Фотографка прагне показати, що українці та росіяни — це різні народи, а історія з’єднаних родин, особливо на прикордонні, була штучно створена.
«Мій проєкт має на меті показати, як українці повертають свою вкрадену ідентичність, а світ повинен почути наші голоси», — пояснює Кристина.
Проєкт заснований на дослідженні сімейних архівів і власної родинної історії, що є відображенням колективної колоніальної травми, яка довгий час замовчувалась. Кристина через свої фотографії показує шлях до віднайдення власної національної ідентичності, який можуть пройти й інші українці.
Переосмислення шляху: від кризи до нового рівня
За пів року до повномасштабного вторгнення Кристина Пашкіна опинилася за крок до того, щоб покинути фотографію. Вона згадує, як йшла розпеченими вулицями Одеси й думала про те, щоб відмовитися від творчості та піти працювати в офіс.
«Я була на емоційному й ментальному дні, навіть відправляла резюме в різні компанії. Озираючись назад, я радію, що ця ідея не втілилася в життя», — зізнається фотографка.
Тоді вона відчувала, що наближається до важливого етапу зростання, але ще знімала, як раніше.
«Наш розум випереджає дії, і в цей момент легко здатися. Але якщо не зупинятися, можна вийти на новий рівень», — пояснює Кристина.
Сьогодні вона працює з ЮНІСЕФ і її фотографії публікують на міжнародних платформах, а майже три роки тому Кристина ще сумнівалася у своїх здібностях.
Кризу того часу вона вважає шляхом до зростання:
«Я втратила свій внутрішній голос, знімала тільки те, що замовляли, і майже не приділяла уваги творчим зйомкам. Але велика робота над собою допомогла розправити крила і повернути впевненість у власному баченні».
Натхнення і сила працювати далі
Робота з документальними проєктами під час війни, за словами фотографки, — це моральний і фізичний виклик.
«Іноді буває так важко, що після зйомок ти повертаєшся додому і просто падаєш. Особливо важко працювати з історіями дітей, які постраждали від війни. Але я ніколи не думала, що хочу відійти від цієї справи. Це важливо, і я маю це робити», — ділиться Кристина своїми переживаннями.
Одним із джерел натхнення для неї є думка про те, що її роботи можуть впливати на світ:
«Кожен знімок може допомогти привернути увагу до війни в Україні, наприклад, через виставки за кордоном. Нещодавно була виставка в Угорщині, де мої фотографії об'єднали з малюнками дітей, і я відчуваю, що це мій внесок».
Історії, що запам'яталися
Одна з важливих для Кристини подій — це зйомка в метро Харкова на початку вторгнення.
«Я дуже хотіла зняти, як там живуть люди. Але було складно отримати дозвіл на зйомку. Коли мені нарешті дозволили, я була надзвичайно щаслива. Цей проєкт залишився для мене дуже особливим», — розповідає вона.
Особливо зворушливою стала історія про фотографію, яка опинилася на обкладинці журналу TIME.
«Це був портрет головної лікарки харківського перинатального центру. Я знімала її для сторінок у соцмережах Девіда Бекхема для збору коштів на допомогу Україні. А потім побачила її портрет на обкладинці поряд із Володимиром Зеленським, — згадує Кристина. — Це була дуже щемка історія, і коли я дізналася, що моє фото вибрали для обкладинки TIME, я просто плакала».
Кристина Пашкіна продовжує працювати над своїми проєктами, використовуючи фотографію як інструмент для фіксування історій життя, надії та боротьби українців. Її роботи виставляються по всьому світу, привертаючи увагу до війни в Україні та долі людей, які залишилися в країні.
«Моє завдання — показати, що навіть у найважчі моменти життя триває. Мої фотографії — це про життя, яке не зупиняється, попри все», — підсумовує Кристина.
Кристина Пашкіна — незалежна фотографка, викладачка та дослідниця фотографії. У професії вже 14 років. Знімає документальні історії, соціальні проєкти на підтримку жінок та ЛГБТІК+ спільноти, репортажі, творчі зйомки; співпрацює з міжнародними організаціями, такими як ЮНІСЕФ та ООН ФАО. Кристина публікувалася в журналі TIME, Forbs та інших іноземних локальних ЗМІ. Викладає у двох вишах курси з фотографії власної розробки та займаюся менторством молодих фотографів.
Соцмережі фотографки.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
