.png)
Зберегти спадщину, підтримати авторів та показати світові правду про війну крізь об'єктив найкращих фотографів. Куратори Олег Соснов і Тетяна Лисун розповідають, як у їхньому домі опинився культовий знімок Олександра Глядєлова з проєкту «І побачив я», чому вони інвестують у роботи друзів-фотографів та як їхня діяльність допомагає українському мистецтву звучати гучніше на міжнародній арені.
Олег Соснов — куратор сучасного мистецтва, колекціонер і менеджер культурних проєктів, майже 15 років працює у Французькому інституті в Україні та відповідає там за мистецькі проєкти. Тетяна Лисун — мистецтвознавиця, кураторка, арткритикиня й дослідниця фотографії, яка також є засновницею ГО Cultbureau.
— Коли та з чого почалося ваше захоплення саме фотографією? Який знімок чи серія знімків стали початком вашої колекції?
Олег Соснов: У січні 2014 року я організував невелику та спонтанну виставку фотографій Максима Дондюка, присвячених подіям Революції Гідності. Виставка із назвою «Культура конфронтації» відбувалась у київській галереї «Партком» на вулиці Рейтарській. Влітку того ж року я допомагав Максиму Дондюку подавати його кандидатуру на Міжнародний конкурс та фестиваль фотожурналістики в Перпіньяні, на якому він отримав почесну відзнаку імені Ремі Ошлік за свою серію з Революції Гідності. На знак подяки він подарував мені серію своїх робіт великого формату з Майдану. Це була перша велика добірка світлин, яка опинилася в моїй колекції, хоча на той момент я ще не усвідомлював себе колекціонером та й не розумів цінності цих фотографій.
Я незалежний куратор, проте здебільшого працюю із Французьким інститутом при Посольстві Франції в Україні — координую культурно-мистецькі проєкти. Свого часу мав честь співпрацювати з визначним французьким фотографом агенції Magnum Photos Антуаном д’Агатою, після кількох спільних проєктів у моїй колекції опинилися також і кілька його робіт.
У 2012 році я познайомився з українським фотографом Олександром Глядєловим, а у 2019-му ми зробили першу спільну виставку. Я став куратором його виставки «Карусель», яка відбулась у київській галереї «МАЯК». Експозиція складалася зі світлин, що поєднували різні періоди творчості Олександра, зокрема серії з 1990-х років. Виставка порушувала гострі соціальні теми: революції, початок війни, дитячі інтернати, в’язниці та долі людей на маргінесі суспільства. За виставковий проєкт «Карусель» Олександр Глядєлов отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка у 2020 році. З того часу Олександр довіряв мені курувати ще кілька своїх виставок в Україні та за її межами. Минулого року ми разом Тетяною Лисун виступили кураторами масштабної ретроспективи фотографій Олександра Глядєлова «І побачив я», яка відбулась у Національному центрі «Український Дім» у Києві.
Мабуть, з моменту знайомства з Олександром Глядєловим я почав більше цікавитись фотографією і в моїй колекції почали з’являтись світлини різних авторів. З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну, у своїх проєктах я повністю сконцентрувався саме на документальній фотографії. Однак не можна сказати, що я колекціонер фотографій в широкому сенсі, так склалося, що здебільшого колекціоную роботи своїх друзів — Максима Дондюка, Влада Краснощока, Олександра Глядєлова, Олександра Чекменьова, Вікторії Івлєвої та Антуана д’Агати.
Єдиним фотографом, роботи якого ми придбали під час повномасштабного вторгнення і які не пов’язані з війною, став Олександр Чекменьов — ми придбали його серію, присвячену шахтарям Донбасу. Зараз Донбас став майже сакральною темою в документальній фотографії.
З 2022 року документальна фотографія стала «королевою жанру». Наша реальність під час війни разюча, захоплива, контрастна і пронизлива, тому документальна фотографія для мене сьогодні цікавіша ніж інші мистецькі медіа. Останнім часом ми з Тетяною Лисун зосередились на колекціонуванні документальних світлин, зроблених в Україні. За вдалим збігом обставин, автори, які подобаються мені, імпонують також і їй. Зараз у нашій з Тетяною колекції багато мистецьких робіт і фотографія займає у ній велику, проте все ще не основну частину.
— Як ви визначаєте головну концепцію своєї колекції сьогодні? Як ви вирішуєте, які фотографії будуть у збірці?
Олег Соснов: Спочатку фотографії потрапляли у колекцію як подарунки від митців на знак вдячності. Я, наприклад, міг допомагати їм з проведенням виставок, продажем робіт, розв’язанню якихось організаційних питань. У мене немає профільної мистецької освіти, на відміну від Тетяни, і мої мистецькі надбання, мабуть, більше базувались на емоційній складовій. Я більше відчуваю мистецтво серцем, ніж розумом.
Тетяна Лисун: Здебільшого наш вибір робіт до колекції — інтуїтивний, який базується на надивленості, візуальному досвіді. Часто, коли ми з Олегом обговорюємо чиюсь роботу й бачимо цікавий твір то жартома (а може й ні) кажемо: «Це музей». Придбання роботи до колекції — це емоційне рішення, яке водночас спирається на наш досвід.
Ми з Олегом Сосновим втілюємо в життя візуальні проєкти — це наша основна діяльність. Ми займаємось не лише фотографією, а працюємо загалом із сучасним українським мистецтвом. Зрештою, для нас усе це — безперервна практична робота, пошук та навчання. На відміну від багатьох колекціонерів, які працюють у не дотичних до мистецтва сферах, наше захоплення безпосередньо пов’язане із нашою роботою.
Олег Соснов: Фотографії, які є у нашій колекції, — це переважно роботи наших друзів, яких ми намагаємося підтримати фінансово, в міру наших можливостей. Утім трапляється, що фотографи просто дарують нам свої роботи, або роблять значні знижки. Вони знають, що у нас велика і доволі якісна колекція, — там є не лише фотографії, але й інші твори сучасного мистецтва. Ми купуємо роботи не для того, щоб потім їх дорожче перепродати. Ми розбудовуємо колекцію, цінність якої зростає з кожним новим твором, і мені здається, що митцям теж приємно бути частиною цього зібрання. Принаймні хочеться на це сподіватися.
— Яка у вас була найцікавіша чи найскладніша історія придбання роботи у колекцію?
Олег Соснов: Найважливіша для нас історія пов’язана з іконографічним знімком Олександра Глядєлова, на якій зображений хлопчик з пташкою на голові. Це дуже відома фотографія і ми неймовірно щасливі, що вона прикрашає нашу колекцію. Олександр надрукував її власноруч у великому форматі й подарував нам після організації масштабної експозиції його робіт в Українському домі. Це дуже знакова робота, популярна і її тираж зменшується. Завдяки проєкту «І побачив я», ця світлина опинилася у нас вдома.
— Поділіться, будь ласка, чи ведете для себе каталог робіт збірки, чи систематизуєте роботи у колекції? Яку роль для вас грає тиражність і наявність підпису автора?
Тетяна Лисун: Наша спільна історія почалася з того, що Олег шукав людину, яка могла б впорядкувати його колекцію. Я взяла на себе це зобов’язання. Ми систематизували роботи і створили електронний каталог для збірки, де міститься основна інформація про роботи. В описі фотографій, власне, зазначено їхній тираж, розмір та інколи — за яких обставин вони опинилися в нашій колекції.
Олег Соснов: Наявність тиражу та підпису, звісно, визначають автентичність і цінність роботи. Оскільки ми перебуваємо у сфері колекціонування, хочеться мати ексклюзивні речі, і тут без порядку не обійтись. Проте, якщо фотографія не має визначеного тиражу, підпису автора також достатньо.
Тетяна Лисун: Тираж і підпис фотографії — це більше інституційна історія. Така світлина уже не просто зображення, яке комусь подобається чи привертає увагу, вона стає вбудованою в систему вивчення й аналізу. Звісно, збираючи колекцію, ми також прагнемо її систематизувати. Ми з Олегом мріємо про музей сучасного мистецтва в Україні. Якщо він колись виникне, то наша колекція зможе стати його частиною. Тому для нашої колекції важливими є автентичність і зрозумілий провенанс кожної фотографії, які гарантують незаперечність авторства. Попри те, що на практиці авторизовані сертифікати та чітка історія походження творів є рідкістю.
Олег Соснов: На жаль, у нас в Україні немає офіційної інституції, яка б системно займалася фотографією. Є багато окремих ініціатив, наприклад Музей харківської школи фотографії, фонди якого зараз вимушено знаходяться за кордоном. Тому важливо, щоб у нашій збірці були оригінальні твори — підписані та пронумеровані. З часом такі роботи набувають історичної цінності й у нас формується власний архів із предметів сучасного мистецтва. Ми не купуємо світлини через треті руки, а робимо це безпосередньо у фотографів. Приміром, перші роботи Влада Краснощока я придбав у нього в Харкові, коли був там з іноземними журналістами у липні 2022 року, на початку повномасштабного російського вторгнення. Сьогодні Україна переживає важливий історичний період, і він закарбований у документальних фотографіях. Нам важливо, щоб ці фотографії були також і в нашій колекції.
— На вашу думку, колекціонування фотографії в Україні — це більше пристрасть чи продумане меценатство та збереження спадщини?
Олег Соснов: Безумовно, кожен колекціонер — людина завзята або навіть азартна, яка в першу чергу збирає цікаві для себе роботи. Звісно, є колекціонери, які розглядають мистецькі роботи як інвестицію і потім продають їх на аукціонах. Такі люди купуватимуть безпрограшні, на їхній погляд, варіанти — наприклад, роботи Івана Марчука чи Анатолія Криволапа, сподіваючись, що їх вартість з часом лише зростатиме. Митці наведені як приклад, а не в ролі авторитетів сучасного мистецтва. Проте наш з Тетяною принцип колекціонування базується на пристрасті та власному творчому пошуку. Ми не просто збираємо фотографії заради колекції — частина робіт висить у нас вдома і ми споглядаємо їх кожен день.
Звісно, коли починаєш працювати чи товаришувати з митцями, які тобі імпонують як люди та художники, то природно хочеться їх підтримати. Іноді, бувають моменти, коли їм потрібна фінансова допомога, вони можуть запропонувати нам свої роботи — в такі моменти ми не можемо відмовити. Буває й інакше: ми просто знаємо, що митці у скруті, тому купуємо їхні твори на ту суму, яку можемо собі дозволити на цей момент. Ми колекціонуємо предмети мистецтва, зокрема фотографії, та фокусуємося здебільшого на надрукованих вручну чорно-білих відбитках. Виняток — світлини Максима Дондюка й Антуана д’Агати, які працюють здебільшого з цифрою.
Тетяна Лисун: Окрім перерахованих вище причин колекціонування — інтересу, приватного меценатства й збереження спадщини, ми дуже хочемо, щоб фотографія розвивалася. Фотографу Олександру Глядєлову за останній рік ми організували близько 15 виставок в Україні й за кордоном. Для нас ця діяльність є не тільки розвитком фотографічної екосистеми в Україні, а й спосіб розповідати про Україну за кордоном.
Робота Олега у Французькому інституті пов’язана з постійним спілкуванням з іноземцями, яким ми показуємо українську фотографію. Приємно, що європейці, які відзначаються значною надивленістю, вбачають цінність української фотографії та розуміють її світовий рівень. Окрім того, до нас додому з приватними візитами приходить багато людей, у тому числі посли різних країн, яким ми можемо показати роботи з нашої колекції — наприклад, Майдан в серії фотографій Максима Дондюка, шахтарів з Донбасу на знімках Олександра Глядєлова, події повномасштабного російського вторгнення на світлинах Владислава Краснощока. Кожна фотографія містить дату та місце. Українська фотографія не тільки предмет мистецтва, але і частина контрпропаганди: вона є документом із відповідним впливом на іноземців. В контексті війни, колекція документальних фотографій має також чітку ідеологічну спрямованість.
Як на мене, колекціонування — це своєрідна мова. Коли ми показуємо наші роботи людям, які цікавляться мистецтвом, ми наче переходимо на спільну мову, яка нас об’єднує. Тому колекціонування — це також особливий спосіб комунікації з іншими людьми.
— Як у вашій колекції співвідноситься українське та закордонне мистецтво?
Олег Соснов: 90% нашої колекції, можливо, і більше — це роботи українських авторів. З самого початку мене, а потім і нас з Тетяною більше цікавило українське мистецтво та його просування за кордоном. Особливо зараз, у час війни, коли митці гинуть, музеї грабують, архіви вивозять, а пам’ятки нищать, потрібно купувати, збирати й підтримувати своє.
— Чи купуєте ви роботи noname-авторів, якщо робота має художню цінність?
Олег Соснов: Напевно у багатьох колекціонерів є роботи художників, які мали потенціал, але з часом «зійшли з траси». Займатись мистецтвом, особливо зараз в Україні, — це доволі складний шлях. Звісно, коли я починав збирати мистецьку колекцію, у мене були роботи noname-авторів, а впродовж останніх семи-восьми років ми намагаємося не поповнювати нашу збірку випадковими роботами.
Головне для нас — це відчуття синергії та спорідненості з творчістю автора. Якщо ми відчуваємо, що світогляд художника чи художниці збігається з нашим уявленням про світ, то згодом виявляється, що цей зв'язок працює і на індивідуальному, особистісному рівні. Регалії та статус автора теж можуть нашаровуватися, але для нас це вторинне. Ми не купуємо роботи митців і не товаришуємо з ними лише тому, що вони відомі митці. Головний критерій відбору — це наш смак.
Якщо художник, роботи якого ми купуємо, отримує широке визнання, ми дуже радіємо за нього особисто. Але якщо на даному етапі це ще не так, автор і його творчість усе одно не втрачають для нас своєї цінності. Нам важливо, що у нас з автором спільні погляди й цінності, а також схоже бачення і сприйняття того, що ми переживаємо разом. Проте автори можуть зафіксувати й задокументувати реальність через свій талант, а ми — ні, тому ми втілюємо це у вигляді колекції.
Тетяна Лисун: Якщо Олегу подобається автор, він зазвичай намагається підтримати його не лише придбанням робіт, а й допомогою у розвитку кар’єри. Я більше займалася груповими виставками, а Олег часто робив саме персональні виставки для авторів, зокрема для багатьох молодих митців на початку їхнього шляху. Наприклад, він організував одну з перших виставку Максима Дондюка в Києві, а також зробив велику серію виставок для Олександра Глядєлова.
Олег Соснов: Виставка «І побачив я» в Українському домі привернула велику увагу до робіт Олександра Глядєлова і до документальної фотографії. Хочеться сподіватися, що це також був доволі відчутний імпульс для колекціонування і загалом для всієї фотографічної спільноти. Тому ми намагаємося діяти системно: купуємо роботи, організовуємо виставки в Україні й за кордоном, допомагаємо з’являтися профільним книгам і статтям, особливо в європейських ЗМІ. Це системна робота, спрямована на просування української фотографії як всередині країни, так і за її межами.
— Зважаючи на ваш досвід роботи з масштабними архівами, які головні виклики стоять перед збереженням фізичних відбитків і негативів в умовах війни й нестабільності?
Тетяна Лисун: Відповідь, на жаль, очевидна — може статись приліт, через який все може просто згоріти. Приміром, Олександру Глядєлову ми замовили вогнетривку шафу. Поки ми вже понад півтора місяця чекаємо на її доставку в Україну, за 500 метрів від будинку Олександра стався приліт. Раніше наша колекція зберігалася у подруги вдома на лівому березі, але зараз ми її перевезли ближче до центру. Нам дуже хочеться зберегти оригінальні роботи митців, наприклад, маємо вінтажні відбитки Олександра Глядєлова з 90-х років минулого століття. Проте нещодавно за 500 метрів уже від нашого будинку також був приліт. За можливості ми б сховали нашу мистецьку колекцію у підвал-бункер із відповідними умовами температури та вологості, але наразі такої можливості у нас немає.
Також я б звернула увагу не лише на збереження колекції під час війни, а й на збереження загалом. Не лише приліт може зруйнувати фотографії. Наприклад, через гіркий досвід ми тепер знаємо, що матеріали, в які оформлюються чи зберігаються роботи, мусять мати спеціальний хімічний склад, інакше вони можуть змінити колір фотографії чи взагалі її зіпсувати. Потрібно враховувати багато нюансів.
У Європі культура колекціонування та музейного збереження розвинена на іншому рівні: там можна просто прийти в один спеціалізований магазин і придбати все необхідне. Нам же доводиться вибудовувати складні логістичні шляхи та замовляти необхідні матеріали з-за кордону.
— Чи плануєте ви створити приватний музей, передати в державні фонди чи масштабно оцифрувати вашу збірку для відкритого доступу?
Олег Соснов: Поки у найближчих планах — зробити весною виставку, на якій будуть представлені роботи з нашої колекції, у тому числі й фотографії. Також ми б хотіли зробити друкований каталог, в якому буде представлена частина колекції. Якщо доля дасть нам відповідний ресурс, ми зробимо фонд або центр сучасного українського мистецтва, щоб нашу колекцію могли побачити усі охочі.
Тетяна Лисун: Мені імпонує мрія про те, що в Україні колись буде музей сучасного мистецтва і ми зможемо передати туди в користування нашу колекцію. Важливо, щоб ці роботи були в публічному доступі, зокрема для колег-митців. Також має залишатись можливість за потреби продати окрему роботу, щоб забезпечити життя собі чи найближчим людям. Я б хотіла залишити цю колекцію державі та народу України, щоб вона працювала для суспільства та відображала історичні перипетії, які переживає наша країна.
Коли Олег говорив, я подумала про людей, які працюють у музеях і мають справу з приватними колекціями. Було б чудово, якби дослідники та музейники розуміли, що кожна приватна колекція — це досить інтимна річ. По суті, колекція є проєктом однієї людини або родини, який відображає різні аспекти їхньої особистості. Важливо розуміти, що колекція — це цілісний організм. Навіть якщо речі в ній здаються дуже різноманітними, в уяві самого колекціонера це завжди якась єдина історія. Тому до вивчення колекцій надзвичайно цікаво підходити саме з такого погляду.
Олег Соснов: Колекція — це проєкт довжиною в життя. Я почав збирати колекцію, коли мені було 25 років — доволі молодий вік для колекціонування. Звісно, колекція цікава саме постаттю колекціонера, його смаком і поглядами — без особистості автора вона просто не існувала б. Кожна така збірка відображає індивідуальність людини або людей, які її зібрали.
А якщо відійти від постаті колекціонера, то колекція сучасного мистецтва відображає багатошаровість історії країни, в якій вона збиралася. Наприклад, якщо мова йде про воєнну та післявоєнну Європу, то можна згадати, як за безцінь викуповувалися або просто експропріювалися твори у єврейських родин, потім знову їм поверталися, а на цьому тлі формувалися колекції знаних світових музеїв. Або візьмемо Музей Феш на Корсиці, який є класичним прикладом того, як приватна колекція однієї амбітної людини — кардинала Жозефа Феша, зібрана у період великих політичних та економічних криз, зрештою сформувала національне надбання цілого регіону, хоча її частина теж була згодом розпродана. Кардинал Феш, дядько Наполеона Бонапарта, користуючись своїм положенням масово скуповував твори мистецтва у розорених родин і під час розпродажів майна у період політичних зсувів кінця XVIII — початку XIX століття. На жаль, маємо й власні доволі прикрі приклади формування і втрат українських колекцій.
За кожною колекцією проглядається дуже строката історія країни: естетична, інтелектуальна, філософська, політична, економічна та культурна. Коли людина оглядає державне або приватне зібрання мистецтва, на кожну його окрему роботу чи фотографію, вона отримує значно більше інформації, ніж із сухих історичних довідок чи сторінок Вікіпедії. Тож маємо писати власну історію, підтримувати українських митців і збирати їхні твори. Теперішні колекції мають бути відкритими для людей в майбутньому, адже мистецтво, особливо візуальне, — це особливий, позачасовий спосіб передати інформацію та досвід крізь покоління.
Олег Соснов — куратор візуальних і культурно-мистецьких проєктів, колекціонер сучасного мистецтва та фотографії. Працює у Французькому інституті в Україні, з 2012 року курує мистецькі проєкти фестивалю «Французька весна в Україні». Співзасновник галереї «Маяк», автор і куратор проєктів у галерейному та публічному просторі, зокрема виставок Олександра Глядєлова «Карусель», «Прощання слов’янки» та «І побачив я».
Тетяна Лисун — мистецтвознавиця, кураторка, менеджерка культурних проєктів і авторка текстів. Працює із сучасним мистецтвом та фотографією, темами пам’яті, війни й суспільних трансформацій. Співзасновниця ГО Cultbureau, співкураторка проєктів «Ти як?» та «І побачив я. Виставка Олександра Глядєлова», а також виставок українського мистецтва в Україні та за кордоном.
Над матеріалом працювали:
Інтерв’юерка: Катя Москалюк
Більдредакторка: Маруся Маруженко
Літературна редакторка: Юлія Футей
.png)
