Роман Закревський — український фотограф і відеооператор, у своїх роботах поєднує репортажну точність з авторським баченням, зосередженим на емоціях і внутрішньому стані. Сьогодні він служить у 12-й бригаді спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України. Його чорно-білі світлини — це усі відтінки війни, де інколи в людини не залишається вибору, на білій чи темній стороні залишатися, а також про намагання зберегти світло в інших та в собі.
— Розкажи, будь ласка, чому й коли ти захопився фотографією?
— У мого тата був фотоапарат «Зеніт». Ця штука мене цікавила як механічний предмет — залізний, важкий, щось показує та прикольно клацає. Одного разу з другом купили плівку, почали знімати, проявили та роздрукували фотографії. Потім купили ще одну плівку і все — процес затягнув.
Коли почав займатись фотографією, хтось сказав, що я добре відчуваю кольори. Подумав тоді, що можна продовжувати знімати. Насправді я дуже люблю фотографувати людей. Мені часто траплялись люди, які вважали себе нефотогенічними чи такими, що не вміють позувати перед камерою. Мені було важливо зробити такий кадр, щоб змінити їхню думку про себе. Мені загалом цікаво знімати людей: що вони роблять з собою, що вони роблять зі світом, що створюють навколо себе та як наділяють духом якісь предмети.
Я знімав дуже багато. Мене цікавило, чому ж я у видошукач бачив одну картинку, а виходила зовсім інша. Мені подобалося створювати нову реальність, фіксувати моменти, повз які раніше просто проходив, формувати свою філософію кадру.
Пригадую фотографію з цікавим світлом, яку зняв біля будинку. Я часто купував на барахолці за десять копійок журнали «Радянське фото». Там були контрастні чорно-білі світлини, які мені завжди подобались. І ця фотографія була схожа на ті, що бачив у журналах. Коли пішов на свою першу офіційну роботу, не сильно нею переймався, бо знав, що займатимусь фотографією. Я просто не можу не фотографувати.
Процес зйомки — це наче підключаєшся до 220 вольтів і відчуваєш, що довкола відбувається краса. Усе починається зі світла, яке акцентує на окремих лініях, фігурах і деталях. А далі — практика, багато практики. Кайфове відчуття, коли відзняв плівку, проявив, отримав скани й переглядаєш отриманий результат.
— Пригадай, будь ласка, перші дні повномасштабної російсько-української війни. Де ти був у той час, що знімав?
— Я працював на Суспільному медіа, влаштовувався туди на роботу двічі. Першого разу протримався два роки й звільнився із думкою бути фрилансером. Згодом я став сімейною людиною, яка потребувала постійного доходу, тож знову прийшов на Суспільне 14 лютого 2022 року. Десять днів працював у звичному режимі, а потім розпочалась повномасштабна війна.
До повномасштабного російського вторгнення багато фотографував рідне місто Чернігів, фіксував різні зміни. Пригадую, напередодні 24 лютого 2022 року допізна дивився архівні кадри, розмірковував, що виставлю у соцмережі. Зранку пішов гуляти з собакою, хотів взяти каву у супермаркеті й побачив там величезні черги. Прийшов на роботу і мене одразу відправили знімати блокпост на в’їзд у Чернігів. Коли повернувся додому — зібрав речі і ми переїхали в підвал лікарні. Там прожили з дружиною і донькою три тижні, а потім я відправив дівчат на захід України.
Досі, коли згадую ті часи, мене всього трясе. Мені хотілося знімати все, що відбувалося довкола: вибухи, вирви від снарядів, стрілянину. Знімати кадри, які я бачив до цього у воєнних фотографів. Натомість не особливо вдавалося ходити далеко від лікарні, і я фотографував людей там. Мені було важливо знати, що мої близькі люди у безпеці, і все, що я міг на той момент — це турбуватися про них і фотографувати.
Трішки їздив по Чернігову, але без якогось екстриму. Я фіксував деталі, по яких було зрозуміло, що йде війна, — наприклад, стара аптечка на підлозі, люди у підвалі, маленька дитина на руках у дружини. Зняв наслідки прильоту на одну з вулиць у Чернігові. Я не знав, що буде з цими фотографіями далі, збережуться вони чи ні, але не знімати я не міг. Вирішив для себе, що фотографую на майбутнє, для вічності. Мені було важливо фіксувати, що відбувається з моїм домом і зі мною. Якщо це важливо для мене, то обов’язково знайдеться хтось, для кого ці кадри також будуть важливими.
— Коли ти долучився до лав ЗСУ? Наскільки змінився твій погляд на фотографію під час служби та війни?
— Після початку повномасштабного російського вторгнення завжди брав із собою камеру — фотографував усе, що маркувало війну в Чернігові. Пригадую, хотів сфотографувати військового з протезом, який живе у сусідньому під’їзді. Проте досі не наважився до нього підійти. Зняв тоді багато плівок, можливо з часом зроблю з них цілісний матеріал.
Згодом мені написав друг, з яким ми знімали документальні фільми про наслідки війни у Чернігові. Він розповів про вакансію оператора для ЗСУ і я вирішив спробувати — зробив резюме, пройшов співбесіду і мене прийняли. Я завжди мріяв знімати війну. Проте уявляв, що їздитиму світом, фотографуватиму в інших країнах, гарячих точках. Трапилось так, що війна сама прийшла в наш дім. Розумів, що в будь-якому випадку доведеться воювати, проте зараз я маю можливість займатись улюбленою справою в лавах Збройних сил. Для мене головне, що тут ставляться одне до одного по справжньому, з відкритим серцем і з допомогою.
And here we are — я роблю красиві фото та відео, якщо потрібно, знімаю фото на документи, нагородження, інтерв’ю, роботу хлопців на позиціях. Я знову почав знімати на плівку. Дуже люблю знімати на чорно-білу плівку. Як на мене, колір відволікає, додає знімкам глянцю. Натомість чорно-білі кадри мають у собі цей «raw» — «сирий» формат, мають душу. Прийшов у ЗСУ, щоб робити портрети, бо тут багато народу і всі класні. Знову віддаю людям фотографії, щоб показати, які вони красиві.
Звісно, впродовж першого року для мене все було максимально дивно та страшно. Я потрапив у незвичні умови, але, якщо іншим нормально, то тобі також може бути ОК. Намагався нікому не заважати, виконувати свої обов’язки й допомагати іншим. Війна наче зриває всі маски і відкриває справжню правду про людей. Для себе зрозумів, що, попри все, робитиму по-справжньому і на повну, буду жити зараз, в цьому моменті.
Пригадую, ще у Чернігові повертався з роботи й побачив красивий півмісяць біля дзвіниці. Вирішив, що зроблю цей кадр завтра, адже повертатимусь зі зміни у той самий час. Проте наступного дня цього кадру вже не було. Зрозумів, що нічого не повторюється. Навіть, якщо зараз вкотре їду знімати роботу артилерії, отримую нові кадри — там будуть інші люди, інше світло. Це як вправа, яку повторюєш багато разів і доводиш рухи до досконалості. Я завжди фотографував, і тут також маю цю можливість — для мене це головне. Фотографія — це щит і меч, які несу.
Для мене важливо бути чесним з людьми тут. Якщо ти добре поставився до людини, зробив їй хороший портрет, то це не лише плюс до карми, але і побудова нормальних стосунків з людьми. Тому що наступний військовий, з яким спілкуватимешся, сприйматиме тебе через досвід свого побратима. Хороший знімок впливає на стан людини, якій ти віддаєш гарний результат у вигляді якісного портрета. Хороший знімок впливає і на мій стан, коли відчуваю, що працюю не даремно.
— Який сенс ти бачиш у фотографіях під час війни? Чому важливо документувати події в Україні?
— Я починав із плівкової фотографії. Просто завжди фотографував. Знімав навіть тоді, коли в мене була плівка, але не було грошей, щоб її проявити. Потім у мене з’явилася цифрова камера, але подібного відчуття від зображення я не отримував, не міг досягти відповідної якості на постобробці. У ЗСУ з’явилась можливість знову працювати з плівкою. Купив середньоформатну плівкову камеру. Я відчуваю, що мої плівкові фотографії потрібні.
Принаймні мені б хотілось думати, що мої плівкові чорно-білі фотографії потрібні. Зараз з’явився тренд, що фотографії загиблих людей публікують у соцмережах чорно-білими. Розумію, що це спосіб показати людям, які живуть у звичайних умовах, втрати на війні. Проте я цього не сприймаю. Не перестану через це знімати чорно-білу фотографію.
Коли виставляю чорно-білі портрети військових у соцмережах, усі думають, що ці люди загинули. Мені видається, що це також через страх смерті. Усі ж бояться померти і багато хто ховається від цього досвіду, не хоче сприймати втрати. Мені хочеться думати, що я вже прийняв факт існування смерті і не думаю про неї взагалі. Перший рік було страшно, там, де я зараз, уже не страшно.
Я знімаю багатьох під час роботи, а потім, в якийсь момент, прошу зупинитися для портрета. Мені хочеться робити плівкові фото усім, кого зустрічаю. Я не маю на меті спіймати суперсвітло чи зробити ідеальну композицію. Якщо з’являється можливість сфотографувати людину і вона погодиться, — я зроблю портрет.
Відчуваю, що постійний стрес впливає на мене зсередини. Багато речей не дозволяю собі проявляти чи переживати, а вони відбуваються десь всередині. Проте, коли бачиш, що така сама людина, як ти, в окопі чи бліндажі, почуває себе нормально, ти не дозволяєш собі розкисати. Просто працюєш над собою.
Тут немає сенсу постійно думати про смерть чи про небезпеку. Світ не крутиться навколо тебе. Психологічно важко, але я порівнюю ситуацію з літаками. Катастрофа трапляється один раз на мільйон польотів. Все інше залежить від тебе — від твоєї усвідомленості та відповідальності, від карми й від побратимів поряд.
— Які теми у твоєму фокусі зараз? Як тобі вдається зберігати своє бачення світу в умовах війни?
— У мене є проєкт, який складається із чорно-білих портретів на чорному тлі. Людина приходить, ми розмовляємо і я її фотографую. Перші кадри виходять не дуже добрі. Потім через розмову, через спокій, відбувається магія — людина перестає хвилюватися, знаходить для себе комфортну позу. Немає нічого зайвого — все красиво і в гармонії.
Я зрозумів, що спочатку є світло, і потрібно йти за ним. Потім вже колір, форма, думка та ідея. В принципі, світла достатньо. Світла вистачить на всіх. Відомі тези — світло всередині та світло ззовні. Світло очей, світло сонця, світло усмішки, світло зустрічі. Світло моменту розуміння, що ти живий, що в тебе є дім, що є куди повертатися.
Є деякі речі, в які я намагаюся себе не впускати. З одного боку це дуже безвідповідально, коли є якийсь фільтр. Наприклад, як із «чорнухою», яку перестав колись фотографувати. Оскільки темрява несе за собою темряву. Зрозумів, що не стільки вихоплював «чорнуху» навколо, скільки помічав її у собі — знаходив темні сторони, які паплюжать людину, знімав не добро і красу, а зло та ницість, щось, що не створює, а руйнує. Виходила отрута у красивій обгортці.
Я не думаю про війну, я поважаю війну. Я поважаю її як особистість і приймаю усі її прояви, в яких беру участь. Я приймаю все, що зі мною трапиться, і я довіряю цьому процесу. У мене немає ніяких претензій до ситуації, натомість є тільки до себе.
На нашому каналі є одне відео, про яке хочу розповісти. Це мала бути спокійна зйомка про те, як хлопці облаштовують свої позиції. Раптом почався штурм сусідньої позиції, і в цей момент я відчував себе дуже спокійним, як ніколи доти. Хлопці займались своєю справою, а я їх знімав. Я ні про що не думав, я просто був там.
Я не дозволяю собі відчувати злість стосовно інших. Не заглиблююсь в уявне відчуття якоїсь правоти чи знання. Я не приймаю жорстокість. Звісно, неможливо заперечити страх, біль, смерть, складно постійно робити щось всупереч, а не тому, що така природа речей. Я думав, що мене знудить, коли побачу, приміром, відірвану ногу. У той момент я не те щоб нічого не відчував, я просто перебував за камерою і мені було цікаво, що відбувається довкола. Потрібно бути професіоналом, щоб все було різко, правильно по експозиції та з нормальною композицією, але не втратити відчуття людяності. Це складно.
У складні моменти під час зйомок відбувається максимальна концентрація і вихід за грані форми. Ти бачиш понівечене тіло, але розумієш, що інші борються за життя цієї людини. Це не про кров і тіло, це про дух. Потрібно це передати й зафіксувати за допомогою камери. У той момент немає нічого хорошого чи поганого, є дія, є момент українського одухотворення. Цей досвід потрібно пройти з гідністю, щоб не було соромно перед собою.
Намагаюсь тихо кричати, що всі красиві, що все нормально, що є життя. Фотографія — це спосіб донести свою точку зору на певні моменти, передати своє бачення, шматочок своєї реальності іншим, щоб вони також її відчули. Якщо я відчуваю щось у цей момент і мені це подобається, десь може бути людина, яка також це відчує. Кайфово ділитися такими моментами. У мене є щось, чого в інших немає, і я можу цим поділитися. Від цього іншій людині може стати краще.
— Розкажи, будь ласка, про знакові для тебе фотографії, які зробив впродовж останніх років?
— На першій шпальті видання The New York Times була моя фотографія обстріляного будинку в Чернігові. Я відчував весь дуалізм цієї ситуації: з одного боку, збулась моя мрія сфотографувати війну та опублікувати фотографію у топовому медіа, а з іншого — війна не за тисячу кілометрів, а за сто метрів від власного дому. Пам’ятною є для мене світлина із першого виїзду з піхотою — з першого погляду не одразу зрозуміло, що це окоп і спина військового, усе рване та водночас дуже кольорове. Ця фотографія наче пісня з альбому, яка тобі спочатку не подобається і ти її постійно пропускаєш, а проходить час — і слухаєш її нескінченно. Окремий блок світлин — це фотографії тих, кого я сфотографував, і кого вже немає серед живих. Можливо, фотографії запам’ятовуються, якщо вони зроблені чесно.
Наприклад, якщо взяти усі класні фотографії Анрі Картьє-Брессона, прийнявши той факт, що кожен кадр — це лише доля секунди, то вийде разом хвилини три. А він фотографував усе своє життя. З часом усе зайве кудись дівається, залишається головне. У цьому плані фотографія має дуже сильне значення. Уявіть, в одну п’ятисоту секунди можна вкласти досвід цього життя. Хтось може побачити фотографію і розгледіти у ній глибший контекст, вийти за грані форми й змінити своє життя.
Моє велика мета — зробити портрети усім військовим в «Азові», а потім показати ці світлини на виставці. Мої фотографії — про перехід людини під час війни від цивільного сприйняття дійсності, від нерозуміння всього, що відбувається довкола, у стан військового.
Я тримаюсь за образ світлого майбутнього. Радше так: це як стакан з водою, який тобі потрібно пронести через натовп. Чим більше ти збережеш у ньому води, тим краще інша людина втамує нею спрагу. Якщо постійно контролюватимеш те, що відбувається навколо, у тебе будуть труситися руки і ти розіллєш більшу частину води. Якщо знайти внутрішній спокій, відчути потік, який тебе несе, вірогідність принести більше води зросте. Як це зробити, я не знаю, але доводиться по ходу розбиратися. Незалежно від того, що буде відбуватися, я триматиму в собі цей світлий образ майбутнього, відчуття того, в якій країні я хотів би жити, зразок того, якби люди мали одне до одного ставитися. Я хочу це показувати на власному прикладі. Ця думка допомагає мені не те щоб не звертати уваги на події довкола, а просто йти крізь війну.
Роман Закревський — український фотограф і відеооператор, відомий своїм глибоко чутливим підходом до зображення людини.
Народився в Чернігові, фотографією займається з 2005 року. У своїх роботах поєднує репортажну точність з авторським баченням, зосередженим на емоціях і внутрішньому стані.
До війни Роман переважно працював у кольорі — саме так він бачив і передавав цивільне життя. Перехід до чорно-білого формату став для нього природною зміною вже під час служби на фронті: лише на другий рік перебування в лавах війська він почав знімати на чорно-білу плівку. Війна в кольорі, за його словами, сприймається неприродно, викликає дисонанс — натомість чорно-біле зображення дозволяє сфокусуватись на головному.
Він переконаний, що очі — найсильніший інструмент передачі почуттів, а справжність кадру починається там, де людина перестає «грати» перед камерою.
Виставкову діяльність веде з 2006 року. Його роботи експонувалися в Україні (Київ, Львів, Чернігів, Донецьк, Острог) та за кордоном, зокрема в Австрії. Протягом останніх років працював відеооператором на телеканалі Суспільне Чернігів, а також знімав документальні та ігрові фільми.
Його фотографії публікувалися в українських медіа (The Ukrainians, The Reporters, «Локальні історії») та міжнародних виданнях, зокрема The New York Times та Wyborcza.pl. Закревський продовжує працювати на перетині мистецтва і журналістики, фіксуючи важливі миті з життя країни та її людей з максимальною емпатією і щирістю. Нині проходить службу у складі 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України.
Соціальні мережі фотографа: Facebook, Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
