.png)
Валентин Кузан — фотограф-портретист, обіймав посаду фотокореспондента служби зв’язків з громадськістю 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. До повномасштабної російсько-української війни Валентин Кузан працював над масштабним проєктом Cultprocess — фотографував українських митців, а також знімав для експедиції Ukraїner портрети людей, які пережили Голодомор. Від початку російського вторгнення документує війну.
Сьогодні Валентин Кузан разом із колегою Сашею Масловим створив фотостудію «72», названу на честь бригади, у якій служив. Цей простір став не лише місцем зйомок, а й точкою сили для військових і цивільних, де портретування перетворюється на акт довіри й терапії. Валентин Кузан розповів про труднощі та виклики роботи фотостудії, про повернення до цивільного життя та чому фотографія сьогодні єднає війну, мистецтво й спільноту.
Сила фотографії
«Я досліджую людей через фотографію. Мені дуже цікава портретна фотографія. У 2013 році потрапив на зустріч з Олександром Глядєловим. Тоді зрозумів, що фотографія може бути мовою, якою можна говорити щось для себе важливе. Підсвічувати теми та людей, які, на мій погляд, цього потребують».
.jpg)
До повномасштабного російського вторгнення фотограф працював над масштабним проєктом про українських митців Cultprocess. «З 2014 року тривала війна і, як на мене, уже багато років, навіть багато сотень років РФ намагалася знищити або підім’яти під себе все українське. Так і зараз відбувається, — говорить Валентин Кузан. — Люди, які творять у нашій країні сенси, мені здалось, ще недостатньо отримують увагу суспільства. Наприклад, відкривав книжки своїх улюблених авторів і бачив, що їхні фотографії на зворотах гірші, ніж у тих людей, кого фотографував. Зрозумів, що потрошку лупатиму цю скалу».
З 2016 року Валентин Кузан знімав українських митців — тих, на чиїх творах можна зрозуміти, чим українці відрізняються від росіян, та дослідити свою українську ідентичність. У 2019 році Валентин Кузан фотографував Форум видавців у Львові, після якого всі українські автори почали масово постити у соцмережах свої портрети його авторства. «Я вкладав власні кошти у поїздки, адже фотографував творчих людей на їхньому робочому місці. Це була така перша перемога після зйомок на Форумі. Я побачив, що щось відбувається, що є увага», — говорить фотограф.
Валентин Кузан додає, що відомих письменників фотографували багато. Проте на момент початку його проєкту в Україні це було приблизно п’ятеро людей. Потім митці використовували портрети, зняті Валентином Кузаном, багато років, а дехто — навіть до цього часу. «Шість років на аватарці Лесика Панасюка, який теж зараз служить, була фотографія із Форуму видавців. Мені б хотілося, щоб в українських митців було стільки уваги, щоб вони не мали лише один кадр на шість років. Хоча, звісно, приємно, що цей кадр зробив я», — усміхається Валентин.
Почуття обов’язку
Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, Валентин Кузан переключився на зйомку війни. З самого початку він документував волонтерський рух. «Знімав у закарпатському місті Хуст протестантську церкву, у якій розмістили внутрішньо переміщені родини із тих частин України, де були бойові дії. Я заходив у церкву, а там, у тому числі й на хорах, розкладені матраци і живуть люди, — пригадує Валентин. — У моєму рідному селі на Закарпатті будинок культури перетворився на склад гуманітарки. Мені важливо було зробити ці кадри, залишити спогади для історії».
З червня 2022 року Валентин Кузан почав знімати безпосередньо військових і публікувати світлини у різних медіа, приміром, у The Ukrainians, Ukraїner, «Локальна історія», «Куншт» тощо. Фотографував українських бійців на передовій для соцмереж Управління стратегічних комунікацій Апарату головнокомандувача Збройних сил України; долучився до проєкту «Стилет чи стилос» онлайн видання Ukraїner і Центру досліджень визвольного руху про українських митців, інтелектуалів і людей різних професій, які долучилися до лав ЗСУ; працював над історіями про знищені окупантами наукові установи для журналу «Куншт».
«Пам’ятаю, приїхали в Харків знімати науковий інститут і піднялись на дах, щоб побачити одну зі зруйнованих будівель комплексу. Я фотографую, а на горизонті підіймається дим від чергового удару, — розповідає Валентин Кузан. — Це було моє перше знайомство із явищем, коли місто обстрілюють, а люди намагаються повернутися до звичного життя. Був сонячний вечір, ми проїжджали неподалік прильоту, а люди там ходять в магазин, гуляють з дітками, з немовлятами. Це був вражаючий досвід».
Під час роботи над проєктом «Підрозділи Перемоги» з виданням Ukraїner Валентин Кузан познайомився із багатьма пресслужбами. З часом дізнався, що є вакансія фотографа. «Вирішив, якщо вже знімати війну, то по-людськи, безпосередньо на місці», — пояснює Валентин.
Необхідність спілкування
До січня 2025 року Валентин Кузан обіймав посаду фотокореспондента служби зв’язків з громадськістю 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. «Я не випадково пішов саме в цю бригаду. Я знав, що вона відіграла важливу роль в обороні Києва. Це був такий суперчутливий момент, коли ми могли втратити державність. Проте у тому числі й завдяки 72-й бригаді, яка була кістяком оборони столиці, не втратили», — каже Валентин Кузан. Коли він пішов служити, поставив собі амбітну мету — зробити максимум портретів військових бригади, щоб зафіксувати історію війни в обличчях. Валентин не лише фотографував бійців, а й брав у них короткі інтерв’ю, щоб хоча б у загальних рисах розповісти про їхній бойовий та життєвий шляхи.
Після звільнення з війська Валентин Кузан продовжив фотографувати бійців, але вже у власній студії. Він отримав ветеранський грант і разом із фотографом Сашею Масловим створив фотостудію «72», названу на честь бригади. «Назва працює. Абсолютно незнайомий мені військовий побачив на гугл-картах напис «Студія 72». Зацікавився, знайшов інформацію, зрозумів — свої, — говорить Валентин Кузан. — Сфотографував військового з дружиною, записав його історію».
Валентин Кузан намагається фотографувати чинних військових та ветеранів на волонтерських засадах. У фотостудії також проходять ветеранські дні. «Ми запрошуємо фотографів, які люблять і вміють знімати портрети. Вони знімають ветеранів, які можуть приходити з рідними, друзями чи побратимами», — розповідає Валентин Кузан. Фотостудія стала місцем не лише для зйомок, але і для теплих зустрічей ветеранів, військових та спільноти українських фотографів.
Відчуття єдності
Хороший портрет потребує встановлення доброго контакту й довіри між фотографом та його моделлю. Валентин Кузан пригадує, що був доволі закритою дитиною. У процесі дорослішання довго йшов до того, щоб навчитися спілкуватися з людьми. Коли пішов на журналістику, то одна з причин була — навчитися цієї комунікації. Він з одногрупниками проводив опитування людей на вулиці, що було максимально некомфортно. Підробляв консультантом у супермаркеті, де постійно говорив з незнайомими людьми. Після років роботи фотографом-портретистом у Валентина Кузана з’явилися власні прийоми для спілкування.
«Важливо виявити живий інтерес до людини, з якою працюєш, даючи шанс на те, що у вас набагато більше спільного і що людина може набагато більше розповісти, ніж може здаватися на перший погляд, — ділиться Валентин. — Якщо поставити достатньо запитань, обов’язково виявиться щось цікаве в житті людини».
Валентин Кузан говорить, що найбільший бар’єр був на початку роботи з військовими. Він приїжджав до бійців, які з 2014 року вже по декілька ротацій пройшли, бачили страшні речі. Спочатку Валентин не мав відчуття базової рівності. Проте є фактор військової форми, який об’єднує і який добре працював у бригаді, де служив фотограф. У Валентина Кузана не було випадків, коли люди радикально відмовлялись фотографуватися чи з погордою ставилися до його роботи.
«Виявилося усе простіше, ніж я думав. Діє правило, якщо ти зі мною на одному боці й ти до мене прийшов, — ти мій гість. Військові пригощають цукерками, чаєм, показують подарунки від волонтерів, зав’язується розмова, — розповідає Валентин Кузан. — Найпрекрасніше у війську те, що поруч — всі свої. Усі мають схожий досвід».
Глибина пам’яті
«Для мене поняття «українська фотографія» сильно розкрилося зараз, із повномасштабкою. До того воно такого виразного обличчя не мало для мене, — говорить Валентин Кузан. — З початком російського вторгнення ми побачили, скільки людей знімає війну і як знімає війну: самовіддано, якісно, безкомпромісно, жертовно, і тоді відкрилася сила української фотоспільноти». Валентин додає, що з початком повномасштабної війни спільнота українських фотографів стала міцнішою, і сьогодні це середовище однодумців.
Для Валентина Кузана сьогодні українська фотографія пов’язана із повномасштабною війною. Проте він говорить і про важливість архівної української фотографії. Свого часу фотограф долучився до експедиції Ukraїner, де знімав портрети людей, які пережили Голодомор. «Ми тоді розпитували не лише очевидців, але і спілкувалися з місцевими краєзнавцями. Вони у музеях мають просто скарби української архівної фотографії. Цього матеріалу немає в загальному доступі. Ми намагались разом з Олею Ковальовою зрушити ситуацію, писали гранти на створення архівів, — пригадує Валентин. — Якщо зібрати архівні фотографії, систематизувати, то в нас постане дуже цікава картинка. Виявиться, що ми українську фотографію зовсім не знаємо».
Підтримка спільноти
Коли Валентин Кузан звільнився зі Збройних сил України, то скористався порадами, які чув від військових під час інтерв’ю з ними. Три поради адресувалися не конкретно фотографу, але він зрозумів, що вони працюють. Перше — це постійно бути при ділі, чимось активно займатись, щоб не закисати. Друге — це спорт. Чим більше роботи для тіла, тим мозку легше. Третє — це підтримка рідних, друзів та середовища.
«Коли перебуваєш у війську, ти завжди серед людей, ти завжди серед таких самих як і ти. Коли повертаєшся в цивільне життя — у цьому місці утворюється вакуум. Є близьке коло рідних і близьких людей, є ідентичність на рівні країни, а середньої ланки не вистачає, — пояснює Валентин Кузан. — Мені також цього не вистачало і я пішов на декілька подій для ветеранів. Виявилось, що це люди з такими ж проблемами й турботами, як і я. Там побачив підтримку, побув у середовищі, яке мені допомагає».
Підтримує також середовище професійних фотографів, спільнота людей, які документують війну. «В Олі Ковальової в сторіз кожного дня від початку повномасштабного вторгнення дайджест, що було у стрічці українських фотографів за добу. За три з половиною роки повномасштабної війни там можна було побачити стільки всього видатного та якісного, — говорить Валентин. — Найчастіше на цих кадрах різні жахливі події. Проте, якщо вже вони відбуваються, наша доля їх задокументувати. Я захоплююсь тим, що зараз роблять українські фотографи. Це також дає відчуття середовища та підтримки, усвідомлення, що ми робимо неоціненну роботу».
Валентин Кузан — народився у 1986 році в селі Довге на Закарпатті, де закінчив школу і музичну школу по класу гітари. Захопився фотографією, першу комерційну зйомку мав, коли вчився в десятому класі школи. 2003 року вступив до Ужгородського національного університету на філологічний факультет, відділення журналістики. За п'ять років вів прямі ефіри на телебаченні і радіо, проходив практику як фотокореспондент за програмою ОБСЄ, брав участь у фотосемінарі від Reuters, був співорганізатором літературних подій, концертів і двох мистецьких фестивалів, один із яких протривав 13 років. Як поет друкувався в альманахах, найцікавішим з яких був "Потяг 76" за редакторством Андруховича і Бойченка.
До повномасштабного вторгнення росіян він мав великий фотопроєкт Cultprocess, у рамках якого знімав українських митців, робив для Ukraїner портрети людей, які пережили Голодомор. Також Кузан займався портретною зйомкою на замовлення. Із початком вторгнення він почав знімати війну — був членом групи, яка фотографувала українських бійців на передовій для соцмереж Управління стратегічних комунікацій Апарату головнокомандувача Збройних сил України, долучився до проєкту «Стилет чи стилос» онлайн видання Ukraїner і Центру досліджень визвольного руху про українських митців, інтелектуалів і людей різних професій, які долучилися до лав ЗСУ, робив історії про знищені окупантами наукові установи для журналу «Куншт».
Соціальні мережі фотографа: Facebook, Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
