Український документальний фотограф В’ячеслав Ратинський розповів про важливі кадри, зняті під час Революції Гідності, про роль фотографа у зоні бойових дій, а також про тишу, втому та сон людей на війні.
ПРО МАЙДАН І ТОЧКУ ФОРМУВАННЯ
Що для тебе означає день Революції Гідності зараз?
Я ніколи не переживав таких емоцій до Революції Гідності і, напевно, ніколи не відчую у майбутньому. Для мене це було вперше, як і для багатьох людей, які були там. Коли відбувались події на Майдані, розумів, що твориться історія.
Мені було 23 роки і я щойно переїхав з рідного міста Житомир в Київ. На той момент ще не мав у Києві друзів та знайомих. З колегами-фотографами познайомився уже на Майдані. Я ще не дуже добре знав місцевість і просто не розумів, куди краще тікати від «Беркута» і на яку сторону Майдану краще не ходити. До того ж, у перші дні Революції падав дуже сильний дощ.
Революція Гідності починалася із танців і спочатку нагадувала протести у Білорусі у 2020 році. Було багато музики, співів, квітів та прапорів. Потім все дуже стрімко почало змінюватись. На моїх фотографій ще є цілий пам’ятник Леніну, який потім демонтували протестувальники. Я не встиг відзняти цей момент, бо перебував у іншій частині Майдану.
Біля Офісу Президента всюди набудували барикади. Протестувальники були без шоломів і взагалі без будь-якого захисту, лише один чоловік підготувався – одягнув окуляри. Спочатку це були буквально голі руки. На фотографії від 11 грудня видно, що на барикаді вулиці Грушевського люди почали вже одягати шоломи. Кожне зіткнення приводило до ще більшої кількості людей на Майдані. Що було далі – ми усі знаємо.
Пригадуєш кадр, який став для тебе не найгучнішим, а найважливішим особисто?
Кадр із щитом, на якому написано «Захист вільних сердець», я спочатку навіть не помічав. Коли разом із фоторедактором видання Reporters Данилом Павловим робили добірку світлин, він сказав: «О, а покажи цю картинку». Він додав знімку контрасту і фотографія стала виглядати цікавою. Я замислився, чому ж раніше не звертав на неї уваги. По перше, у той момент напис мені видавався занадто пафосним. Це зараз, коли пройшов час, ці слова виглядають дуже доречними. По друге, композиція мені видавалась не ідеальною, проваленою, заважав стовпчик. Сьогодні цей стовпчик – це плюс, принаймні він свідчить про те, що знімок не згенерований штучним інтелектом.
Чи погоджуєшся з думкою, що Майдан сформував нове покоління українських документалістів? Відчуваєш свою причетність до нього?
Навряд можна сказати, що Майдан сформував окреме покоління фотографів-документалістів. Думаю, що багато людей, серед яких і я, знімаючи Майдан зрозуміли, що фотографувати та документувати – важливо. І важливо не лише для тебе особисто, але і для людей навколо. Тоді, як і після 2022 року, була прикута велика увага до подій в Україні. До нас приїжджало дуже багато легенларних фотографів, які навіть проводили майстер-класи, наприклад, відомий американський фотожурналіст та воєнний фотограф Стенлі Грін. Ситуація під час Революції Гідності була наче хоррор, якого ніхто не міг собі уявити. В цей момент багато хто зрозумів, що документувати важливо і цим потрібно займатися.
Водночас, Майдан фотографувало і класно фотографувало багато людей. Мені завжди здавалось, що хтось робив знімки, набагато кращі за мої. Тому у той час майже нічого не показував, не публікував – кадри здавались нецікавими та непотрібними.
З часом деякі фотографи Майдану перейшли у відео-формати, хтось взагалі почав знімати комерцію або зовсім пішов з професії чи виїхав з країни. Мені видається, що зараз, потенційно, також можуть відбуватися схожі речі. Частина фотографів може зникнути з поля зору, коли події в Україні перестануть бути актуальними. Напевно- це нормально, але стає сумно, коли люди з гарним потенціалом, йдуть з професії.
Як за ці дванадцять років змінилось твоє бачення: що саме варто знімати в Україні, і як саме це робити?
Звісно, змінилося – пройшло багато років, відбулись різні події, я здобув досвід роботи у фотографії. Почав бачити та підходити до зйомки інакше, краще розуміти процеси, у тому числі і через життєвий досвід.
Утім, які і дванадцять років тому, я зацікавлений, в першу чергу, у тому, щоб працювати в Україні і працювати над темами, важливими для України. Мені видається, що в Україні буде просто неоране поле історій, які потрібно буде досліджувати та показувати після війни. Історій буде ще більше, головне – не втратити мотивацію.
Чи бачиш зв’язок між Майданом і війною? Чи є фотографія для тебе мостом між цими історичними фазами?
Для мене зв’язок між Майданом та війною безумовний. Звісно, не в тому сенсі, який поширюють російські пропагандисти, що, мовляв, дострибались на Майдані до війни. Натомість говорю, що через протест на Майдані та слабкість держави у той час, Путін захопив Крим та розпочав бойові дії на Донбасі. Це очевидні речі, які не потрібно пояснювати. Безперечно, це все частини одного ланцюжка та історичного процесу, у якому ми зараз живемо.
Фотографії окремо з Революції Гідності та окремо з війни цінні самі по собі, але у сенсі історичного контексту вони нерозривні. Майдан завершився не лише падінням влади Януковича, але і об’єднанням колишніх майданівців у добровольчі батальйони, які поїхали на полігон у Нових Петрівцях, де тренуються підрозділи Національної гвардії України. Там колишні вороги їх вчили користуватися зброєю. Люди з Майдану поїхали захищати Донбас.
ПРО ПОЧАТОК І МОТИВАЦІЮ
Коли ти зрозумів, що фотографія — це твоя професія і твій голос?
Я рано почав займатися журналістикою і камера завжди була поруч. Спочатку працював у регіональному медіа і доводилось робити все – писати, фотографувати та знімати відео. Коли відбулись події на Майдані зрозумів, що фотографія – саме те, чим хочу займатись. Звісно, як і в багатьох фотографів, були кризові моменти, коли думав усе залишити, бо це складно, ніхто не хоче допомагати, нормально оплачувати роботу, і що це взагалі нікому не потрібно, окрім мене.
Як на тебе вплинуло навчання у Львові — на факультеті журналістики?
Навчання в Львівському університеті Франка заклало ціннісну та теоретичну бази. Окрім журналістики, ми вивчали історію, філософію, політологію тощо і це сформувало певну систему цінностей та світогляду.
Проте, чесно кажучи, якби зараз мав можливість обирати освіту, то зупинився би на чомусь більш прикладному. Мені видається, що журналістика може бути і не першою освітою, доброї магістерської програми з журналістики буде достатньо. Головна частина навчання повинна відбуватися у хороших редакціях, на практиці. Тоді у нас будуть хороші журналісти.
Якими були твої перші теми? Що тебе тоді цікавило — і як це відрізняється від сьогоднішнього погляду?
На початку займався регіональною журналісткою, писав та знімав про місцеві події. Проте в мене є величезний архів звичайного щоденного життя Львова та Житомира – двох міст, між якими доводилось часто їздити. Нещодавно упорядковував свої зйомки і натрапив на фотографії, які робив на зламі десятиліть – вуличні сцени, святкування та безкінечна маса кадрів ДТП. Просто такі фотографії вважалися клікбейтними і були популярними серед локальних медіа. У мене є кадр із розтрощеною машиною, поруч з якою на асфальті лежить прикрита курткою людина. Навпроти цієї сцени стоїть натовп людей, а посередині кадру стоїть мій батько. Він проїжджав поруч та зупинився з’ясувати що сталося.
Можливо, матиму час та натхнення, передивлюсь свої архівні фотографії та зберу їх у проект. Вже виросло ціле покоління, яке не бачило і не знає, яким було життя на початку першого десятиліття 21 століття. Наприклад, нашому поколінню дуже цікаво дивитися фотографії Олександра Чекменьова та інших талановитих фотографів, зняті у 80-их та 90-их роках минулого століття. Тому рекомендую усім зберігати та впорядковувати свої архіви.
ПРО ВІЙНУ, ФРОНТ І ВИБІР ТЕМ
У одному з інтерв’ю ти сказав: «Фронт — це не сафарі для фотографів». Чи змінилось твоє ставлення до зйомок на фронті з часом?
Звісно, фронт – це не сафарі для фотографів. Я досі так вважаю. Говорив про це на початку повномасштабної війни, коли в Україну приїхало дуже багато іноземних фотографів. Доволі часто їхня робота виглядала не надто красиво, коли вони приїжджали на короткий термін, поводили себе доволі нахабно та мали доступ до зйомок, на які не могли потрапити українські медіа.
Сьогодні дуже мало іноземних фотографів продовжують працювати в Україні. Ситуація на фронті змінилася настільки, що тепер фотографу важливо не стати об’єктом для сафарі російських дронів. Впродовж останнього часу таких випадків усе більше і кожного разу складніше їздити та документувати війну. Навіть у, на перший погляд, безпечні та віддалені від фронту місця. Зараз потрібно бути обережними усюди.
Мені складно давати якісь рекомендації із безпеки. Я приїжджаю на тиждень чи два, фотографую війну, а коли повертаюсь через місяць, то ситуація змінюється кардинально. Побачив у соцмережах, що антидронові сітки простягаються вже від Ізюма, а ще декілька тижнів тому їх там не було. Краматорськ та Слов’янськ, які були тиловими містами і де ми спали, їли та відпочивали, на сьогодні вже у небезпеці, а Покровськ та Констянтинівка зруйновані.
Як працювати, коли доступ до теми обмежений: пресофіцери, логістика, ризики? Як це змінює твої вибори?
Це дуже впливає на роботу. Щоправда зараз найбільш обмежуючим фактором у роботі є ситуація на фронті. Звісно, окрім безпекових, є й інші обмеження. Приміром, коли почав працювати над проектом про загиблих військових та зниклих безвісті, виявилось, що ця тема дуже закрита. Утім я знайшов працівницю поліції, яка має доступ до багатьох історій і допомогла дещо організувати. Головна порада, якщо стукаєш в одні двері і там зачинено, то варто постукати у наступні. Якщо ж зачинено і там, то треба знайти треті. Якщо ти дійсно хочеш працювати над проектом і переконаний, що тобі це потрібно, рано чи пізно можливість з’явиться треба тільки дочекатись.
У Проєкті 206 ти знімав повернення тіл загиблих. Які етичні межі доводиться проводити в таких ситуаціях?
До речі, я назвав проект інакше – «Кожна знахідка – це ключ». Мабуть, люблю довгі назви. Щодо питання меж, то етика повинна залишатись в усіх темах, не лише на війні. З цього я виходив, коли працював над проектом. Наприклад, намагався не додавати фотографії відверто понівечених тіл, які вже майже розклалися. Такі знімки не потрібні ні мені, ні глядачеві, і нічого не додають до історії. Звичайно, в мене є окремі фотографії з кістками та черепами. Проте я не хочу, щоб ці світлини виглядали гидко, а щоб зберегли гідність людей, які загинула на війні.
Ми зараз багато говоримо про етику зйомок на війні, проте мені видається, що ці розмови не так про етику та межі, як про людяність. Завжди можна знайти спосіб, щоб показати ситуацію пристойно. Звісно, я намагаюсь не естетизувати війну – мені хочеться, щоб кадр виглядав цікавим та гарно побудованим, проте щоб не були відкритками. Не хочу, щоб мої фотографії про війну були такими красивими, як пейзаж на заході сонця, проте також не хочу, щоб вони були хиткими чи трупожерницькими. Завжди шукаю баланс, щоб кадр був цікавим за рахунок різних композиційних прийомів, проте щоб у ньому не було картинної краси.
Намагаюсь знімати якомога більше, проте це не означає, що потрібно одразу все показувати. Ми сьогодні говорили про архіви, і я вважаю, що час пробачає багато. Ті кадри, які сьогодні не можна публікувати, за роки стануть цінними документальними кадрами, які навіть можна буде використати у розслідуваннях. Наприклад, сьогодні ми вже так дивимось на фотографії з Майдану. Не так багато людей сфотографували Сергія Нігояна, а це одна із ключових персон протесту. Тому, навіть якби він казав, що не треба знімати, зняти би все одно треба було.
ПРО СЕРІЮ «СОН» І ТИШУ НА ВІЙНІ
У серії Сон ти показав дуже вразливу сторону війни — сон, втому, тишу. Чому саме ця тема тебе зачепила?
Серію Сон почав знімати ще минулого літа. Першою була фотографія, де один симпатичний чоловік дуже смачно спить. Подумав, що можна зробити щось дуже цікаве і вирішив, коли матиму можливість, буду знімати. З того часу почав звертати увагу на сплячих військових. Суть в тому, що я раніше не те, що не помічав військових на відпочинку, просто зрідка опинявся у ситуації, де вони сплять. Раніше приїжджав на годину-дві на позицію, фотографував, приміром, як стріляє артилерія, і їхав назад. Коли з’явились FPV-дрони, то заїжджати чи виїжджати з позицій потрібно на межі дня і ночі. Тобто з військовими проводили як мінімум 10, а то і 24 години. Коли сидиш довго у бліндажі чи хаті, то просто починаєш фотографувати все довкола.
Я не планував ці фотографії публікувати зараз. Проте до мене прийшла організація «Принцип», яка опікується військовими. Вони запропонували мені зробити виставку і я згадав про ідею проекту про сон. Співробітники організації самі провели виставку і звернулись до медіа, щоб фотографії опублікували. Так фотографії з’явились у медіа, в тому числі у журналі Reporters.
Проте мене обурило інше. Коли лазиш по замінованим лісам та моргам, фотографуєш кістки та допомагаєш пошуковикам вантажити тіла, то твій проект дивляться у пів ока і дискутують про етику. А коли проект про сон військових, тоді це всім одразу цікаво. Мабуть, людям хочеться чогось доброго, зрозумілого та, умовно кажучи, простого. Іноді найцікавіші речі лежать буквально під ногами.
Чи були кадри, які ти вирішив не публікувати — через повагу, етику, внутрішнє відчуття межі?
Таких кадрів не було. Люди зазвичай виглядають гарно у такі миті. Потім, коли показуєш їм ці фотографії, вони усміхаються і в хорошому настрої, бо добре виспались. Ніхто з людей на фотографіях не казав, що щось не так. Якщо випадає можливість, то продовжую працювати над цією серією.
ПРО ДОСВІД, ЗМІНУ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Як повномасштабна війна змінила тебе — не тільки як фотографа, а як людину?
Я став більш впевненим у собі. За ці роки отримав просто колосальний досвід. Як і багато українських фотографів, які знімають з часів Майдану. Класний досвід не лише робочий, але і життєвий. Досвід печальний, але ми багато чого навчилися. Щоправда невідомо, як нам цей досвід відгукнеться у майбутньому. Звісно, вже є втома, але її неможливо порівнювати із втомою військових.
Чи є кадри чи серії, які стали для тебе поворотними? Тими, після яких щось змінилось назавжди?
Мабуть, кадри із Революції Гідності. Просто пройшло ще занадто мало часу, щоб аналізувати. У мене є фотографії, які дуже люблю, проте це не означає, що вони хороші чи погані – вони мені просто подобаються. Намагаюся працювати над проектами чи серіями фотографій, проте інколи мені не вистачає досвіду. Я не соромлюся звертатися до колег за порадами, мені не складно зізнатись, що я чогось не знаю. У мене немає візуальної освіти, тому часто приходжу за порадами до Данила Павлова, Івана Чернічкіна чи Саші Рупети. Вдячний за менторські проекти та грантову підтримку Української асоціації професійних фотографів, бо це дає можливість отримати новий досвід та почати роботу над новими проектами.
Якби завтра не було жодних обмежень — ні ризиків, ні цензури — яку історію ти б хотів зняти?
Зараз такий час, що не так багато обмежень для роботи. Принаймні я себе так почуваю. Зараз усі шляхи відкриті, щоб здійснювати будь-які ідеї. Просто ідеї приходять поступово – це акумуляція різних досвідів, моментів життя, коли все складається і ти розумієш, чим будеш займатися. В мене є одна історія, яку дійсно прагну зробити. Я би просто хотів подорожувати Україною, але не великими обласними чи районними центрами, а невеличкими містечками та селами, бо, як на мене, життя там дуже відрізняється від життя у містах. Мені б хотілося провести час в тих громадах, щоб побачити їхнє справжнє життя. Я б поїздив по усім регіонам України, щоб зробити загальну історію, зріз часу, в якому ми живемо сьогодні і житимемо після війни. Зараз частково реалізую цю ідею, бо ми з журналістом Мирославом Лаюком їздимо прифронтовими містами і знімаємо ситуацію там.
В'ячеслав Ратинський – український документальний фотограф та фоторепортер. Працює у сфері фотожурналістики понад 10 років. Співпрацює з міжнародними та українськими новинними агенціями та медіа, серед яких Уніан, Reuters, The Guardian, Le Monde, Süddeutsche Zeitung Magazine та інші.
Публікувався у багатьох західних та українських медіа, серед них: Time, The Wall Street Journal, The Washington Post, The New York Times, Der Spiegel та інші.
Учасник багатьох фотовиставок у Європі, США, Японії та Південній Кореї. Його фотографії опубліковані у кількох книгах.
В'ячеслав Ратинський працює в Україні. У своїй роботі фотограф досліджує вплив війни на суспільство, соціальні та політичні проблеми, а також життя та проблеми української молоді та дітей.
Соціальні мережі: Facebook Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
