Українська фотографка Оксана Парафенюк поділилась, коли фотографія стала для неї не просто фіксацією, а способом мислення, як моменти щоденного життя перетворює на вартісні кадри та чому так багато історій сьогодні все ще залишаються нерозказаними.
Розкажи, будь ласка, про себе — як ти сьогодні формулюєш свою роль у фотографії? Що, на твій погляд, сформувало твій візуальний підхід?
Сьогодні це переважно фотожурналістика, більшість часу присвячую зйомкам для іноземних медіа. Іноді роблю свої проєкти, проте останнім часом — не дуже часто. Бачу свою роль у тому, щоб розповідати про Україну іноземній аудиторії. Фотографувати почала ще у 2009 році — це було моїм хобі. У фотожурналістику прийшла у 2017 році й паралельно працювала над авторськими проєктами.
Коли тільки почала знімати, мені було років 19–20, на мене вплинув мій дядько, який жив у Харкові. Він — юрист конституційного права, але захоплювався фотографією. Дядько привозив мені в Київ великі фотоальбоми різних фотографів, переважно портретистів та з фешн-індустрії. Так почалась моя пристрасть до зйомок, розуміння, що у світі існує мистецтво фотографії.
Мій візуальний підхід формується з усього, що мене оточує, як пазл. Це творчість інших фотографів, а також фільми, книги, події та люди, яких зустрічаю. Впливають діалоги, коли чую розмову людей і потім думаю, як знайти та передати ці моменти на фотографії. Люблю, коли є можливість піти на виставки в Україні та за кордоном. Я завжди ходжу в музеї, дивлюсь багато візуального мистецтва, особливо зі зламу дев’ятнадцятого та двадцятого століть. Це дуже допомагає розвивати візуальну мову. Мені подобається дивитися документальне кіно, аналізувати, як будується кадр. Я насправді вбираю в себе багато всього, і це впливає на те, як знімаю.
За офіційними даними, внаслідок удару загинули 55 осіб, ще 328 — отримали поранення. Фото Оксани Парафенюк
Скажи, чому ти обрала саме фотожурналістику?
Коли розпочалась Революція Гідності, мене запросили працювати фіксеркою для іноземних фотографів. Це вийшло доволі випадково і стало моїм вступом у фотожурналістику. Ніколи до цього не думала, що можна працювати у цій сфері. Коли вперше була на Майдані, ми багато спілкувалися з людьми, я перекладала інтерв’ю, домовлялась про зустрічі з героями. Мені сподобалося спостерігати все на власні очі, бути у центрі подій і навіть потрапляти у незвичайні ситуації.
У 2014 році я поїхала працювати фіксеркою на Донбас і тоді майже не знімала. Було страшно, що в мене нічого не вийде, і не було розуміння, як правильно знімати не знайомих мені людей. Я дала собі час, щоб навчитися й набратися впевненості у собі. Фотографія стала моїм хобі ще задовго до Майдану, проте після нього я зрозуміла, що мене цікавить зйомка людей. Звісно, раніше я робила гарні кадри своїм друзям, пробувала знімати стріт, але це все були зйомки для себе. Фотожурналістика — це можливість їздити, бачити життя інших людей та розповідати про нього іншим.
Коли фотографія для тебе стала не просто фіксацією, а способом мислення?
У мене було багато різних хобі, які з’являлись і дуже швидко минали. Утім з фотографією я одразу відчула, що це — надовго. З 2014 року почала більше цікавитись документальною фотографією: дивилась проєкти різних фотографів, відвідувала майстер-класи, бо в мене не було офіційної візуальної освіти. Я зрозуміла, що таке історії та фотопроєкти, почала осмислено думати, як розповідати історії візуальною мовою. Окрім документальних проєктів, мене дуже цікавлять творчі візуальні підходи, не лише пряма фотографія.
З часом захоплення фотографією стало серйознішим. Якщо кудись іду і не беру з собою камеру, все одно помічаю різні деталі, моменти чи історії, які можуть стати окремим фотопроєктом або кадрами для наступних великих історій.
Розкажи, будь ласка, над якими темами ти працювала перед початком повномасштабного російського вторгнення?
Усі говорили про невідворотність повномасштабного російського вторгнення, це буквально висіло в повітрі. Я фотографувала тренування, як люди готувались до війни. На час початку повномасштабної війни я була вагітна і ми з чоловіком виїхали з Києва. Були у Вінниці, потім у Львові — я намагалася щось фотографувати, проте не могла поїхати у місця, де було надто небезпечно.
Після народження сина у мене була перерва у фотографуванні. Я боялась залишати сина і, відповідно, не могла їздити у тривалі відрядження. Почала працювати з 2023 року. У багатьох українських фотографів є архів, який документує важливі події з початку війни. Натомість у мене більшість фотографій поза фронтом, приміром, я знімаю історії про ветеранів, які повертаються до цивільного життя, про родини, у яких близькі загинули у бою чи внаслідок російських обстрілів наших міст.
Чи вважаєш себе частиною покоління українських документалістів, яке сформувалося на Майдані?
Частково так, частково — ні. Коли розпочався Майдан, я працювала фіксеркою і паралельно ходила на роботу в офіс у центрі Києва. Брала свою невеличку камеру і ввечері й на вихідних знімала на Майдані. Це були мої перші спроби документувати події. Звісно, там зародився мій інтерес до документальної фотографії, проте професійно займатись фотографією я почала вже на Донбасі.
Разом з тим я почала цікавитись фотографією задовго до Революції Гідності. Тому не можу сказати, що саме там зародилось моє бачення чи розуміння документальної фотографії.
У багатьох твоїх серіях є дуже тихе, делікатне спостереження за повсякденністю. Як ти відчуваєш момент, коли щось буденне стає вартим збереження?
Я часто маю зйомки, де не так багато всього відбувається. Життя цивільних людей минає у буденних справах. Коли приходить фотограф, вони починають щось робити на камеру. Я завжди чекаю моменту, коли вони повернуться до себе справжніх. Нещодавно знімала історію про дівчинку Соломію, яка прожила три з половиною роки в окупації й увесь цей час не бачила маму. Вона була разом з бабусею, і коли почалось повномасштабне вторгнення — не змогла виїхати. Ми з журналісткою зустріли родину на кордоні, де не мали дозволу знімати, і поїхали разом з ними автобусом у Київ. Дівчинці подарували маленький прапор України, вона повісила його на скло в автобусі і заснула. Для мене це був дуже справжній момент, і я зробила фотографію.
Соломія була тиждень в дорозі, вона їде до своєї мами, за вікном — рідний пейзаж. Перше, що Соломія запитала, коли перетнула кордон, чи може вже розмовляти українською. Глядач не побачить цієї інформації на фотографії, але цей кадр для мене якнайкраще передає атмосферу — коли втомлена довгою дорогою дитина нарешті опинилась в Україні.
Я дуже емпатійна людина, відчуваю людей і намагаюсь передати це відчуття на фотографії. Інколи мені це вдається. Я люблю тихі моменти, де проявляються емоції, і які насправді доволі важко передати на фотографії.
Ти казала, що в Україні фотограф не може «вийти з контексту війни». Як це відчуття безперервності впливає на твоє бачення — ти шукаєш спокій у кадрі, чи навпаки, концентруєшся на напрузі?
Українські фотографи не приїжджають зняти репортаж чи проєкт, а проживають усе разом з рідними та близькими, самі є частиною цієї історії. Тому коли фотографую історії, вони всі мені видаються важливими. Коли мені пропонують зйомки, мені дуже важко сказати, що ця історія неважлива. Усі історії зараз так чи інакше пов’язані з війною. Навіть якщо ця історія не найдраматичніша, вона все одно дуже важлива.
У серпні 2022 року, під час відступу його підрозділу поблизу Бахмута, мінометна міна вибухнула між ним і його близьким другом Юрою, який загинув. Сорока зазнав тяжких поранень обличчя та ніг і втратив зір на обидва ока. У вересні 2023 року він одружився зі своєю дружиною Владиславою. Фото Оксани Парафенюк
Коли знайомлюся з людьми, намагаюсь зчитати, у якому вони стані, що для них зараз важливо, хочу якнайбільше дізнатись про їхнє життя, щоб зрозуміти, що важливо передати візуально, що може спрацювати для історії і для глядача.
Ми постійно живемо у війні й нам іноді важко зрозуміти, що ми самі ще можемо і хочемо бачити та що можна показати іноземцям. У нас відчуття, що особливо вибору немає і події війни все одно потрібно фотографувати. Наприклад, наслідки обстрілів, які відбуваються весь час, але які все одно потрібно документувати. Іноді просто важко знайти внутрішній ресурс, фізичний і моральний, щоб продовжувати це все знімати.
Війна вже триває дуже довго. Раніше на пости в інстаграмі була велика реакція, а зараз коментують лише декілька відданих підписників. Проте все одно продовжую публікувати знімки й фотографувати.
Російський ракетний удар по Кривому Рогу, що стався 4 квітня, забрав життя щонайменше 19 людей, серед яких 9 дітей, і поранив ще 79. Наймолодшій постраждалій — лише три місяці. Фото Оксани Парафенюк
Обидва загинули внаслідок російського балістичного ракетного удару, що стався 4 квітня в житловому районі поблизу дитячого майданчика. Фото Оксани Парафенюк
Місцеві жителі — як із навколишніх будинків, так і з інших районів міста — безперервно приходили до майданчика, приносячи квіти, м’які іграшки, солодощі та дитячі забавки. Фото Оксани Парафенюк
Ракетний удар Росії по місту Кривий Ріг, що стався 4 квітня, забрав життя щонайменше 19 людей, серед яких 9 дітей, ще 79 осіб отримали поранення. Наймолодшій постраждалій — лише три місяці. Ракета влучила у житловий район біля дитячого майданчика. Фото Оксани Парафенюк
Коли ти востаннє знімала просто так — без дедлайну, без замовлення, просто для себе?
Я вже навіть забула, що це таке просто знімати. Іноді фотографую свою дитину, але це складно назвати творчою фотографією. Просто є потреба задокументувати ці моменти, бо син так швидко росте. Частіше роблю ці знімки навіть не на камеру, а на телефон. Інколи відчуваю певне емоційне вигорання. Коли знімаю історію про війну, наче втрачається важливість будь-якої іншої фотографії. Так не повинно бути.
У проєкті Dreams in the Time of Coronavirus ти знімала тишу карантину, ізоляцію, напівреальність. Ці образи схожі на спогади, що не мають чітких меж. Чому тобі було важливо звернутись до теми снів — і чи знімала ти їх як документ, як метафору, чи як особисту фіксацію моменту?
Проєкт Dreams in the Time of Coronavirus — це хороша ілюстрація моїх власних проєктів, в роботі над якими мене цікавить пошук іншої візуальної мови. Під час ковіду ми не могли нікуди ходити, і мені снились дуже дивні й страшні сни. Я почала задумуватись, а що ж у цей час бачать у снах інші люди. Звернулась через соцмережі з проханням розповісти мені свої сни. Я задумалась, як можна візуалізувати ці історії, і зробила це за допомогою мультиекспозиції.
Я гуляла Подолом, де живу, і шукала, як найкраще зіставити кадри. Я думала про сон людини і намагалася зняти кадр, який би передав його атмосферу та настрій. Це також була спроба знайти спосіб зафіксувати стан, у якому ми всі тоді перебували, — обмежені в пересуванні й можливості спілкуватися з іншими людьми. Ми всі були у масках і на великій відстані одне від одного.
У Goalball: Field of Vision ти працюєш із темою спорту для незрячих — і робиш це дуже тонко, з повагою до досвіду, а не до «відмінності». Що було найскладнішим у роботі з цією темою — і що, навпаки, дало натхнення?
Коли у 2016 році Україна здобула загальне третє місце на Паралімпійських іграх, я була вражена успіхом. Зрозуміла, що нічого не знаю про українських паралімпійців. Почала цікавитись нашими спортсменами й натрапила на спорт, про який ніколи не чула, — голбол. Це командна гра для людей з вадами зору та незрячих. Випадково знайшла телефон тренерки у Житомирській області, яка займається з дітьми. Вона була відкритою до спілкування, я поїхала подивитись на тренування і захопилась цією командою.
Голбол важливий для учасників не лише можливостями розвиватися у спорті, але й допомагає орієнтуватися у просторі. Спорт — це також ком’юніті, бо часто люди з інвалідністю почуваються самотніми. Учасники команди — це частина спільноти, а для дітей це особливо важливо.
Я продовжувала знімати команду впродовж двох років — їздила на тренування, спілкувалася зі спортсменками. Хотіла опублікувати історію в іноземних медіа, але їм бракувало інформаційної прив’язки. Зрештою опублікувала фотопроєкт в Україні, тому що тут про цей спорт також мало хто знає. Мені було важливо задокументувати та опублікувати цю історію.
Голбол створили після Другої світової війни для реабілітації ветеранів, які втратили зір. Ще у 2016–2017 роках я цікавилась, чи хтось з українських ветеранів грає у голбол. Місяць тому також дзвонила тренерам, але вони не займаються з ветеранами. Кажуть, що мають погане фінансування.
У проєкті з дерев’яною коробкою зберігаються дуже інтимні речі — фото, листи, уламки життя. Як ти працюєш із такими матеріалами, щоб не «привласнити» їх, а просто дати їм бути?
Робота з архівними фотографіями — це одна з моїх перших спроб створити проєкт про внутрішніх переселенців з Луганської області. Вони поселились у санаторії поруч із будинком, у якому виросла моя мама. Ми часто приїжджаємо влітку в цей будиночок і в мене з ним пов’язано багато особливих дитячих спогадів. У той час я дуже багато роздумувала про переселення, про вимушену втрату дому. Я розуміла, що люди втратили місця, з якими в них також пов’язано багато спогадів, намагалась це осмислити й пішла знайомитися з родиною двох сестер. Вони одразу зацікавились ідеєю зробити спільний проєкт.
Я фотографувала дівчат у місцях, де батьки фотографували колись мене, і зробила серію колажів: вирізала нові фотографії і вставляла їх в мої старі знімки. Для мене це була можливість познайомитися з цією родиною, показати їм цікаві місця, щоб вони стали для них трішки ріднішими. Родина показала мені свої старі фотографії, які змогли з собою забрати. Більшість альбомів залишилася в Луганській області.
Не знаю, наскільки вдалим вийшов фотопроєкт, але для мене найціннішими виявилися знайомство та зв’язок з цією родиною. Шкодую, що не почала знімати про них документальний проєкт, бо у них сама по собі дуже цікава історія. Одна з сестер потім пішла навчатись і працювала в поліції, переїхала до Києва. Інша сестра, у якої вже були діти, залишилася в Житомирі, а після повномасштабного вторгнення виїхала за кордон. Минулого літа сестра, котра переїхала до Києва, разом з татом загинула від ракети, яка прилетіла в їхній будинок. Для мене це було справжнім шоком. Я їздила на похорон, але не фотографувати, попрощатися.
У мене з цією родиною побудувалися дуже близькі стосунки, вони дуже відкриті до спілкування. Через історію цієї родини можна розповісти усе, що відбувається з Україною впродовж останніх десяти років. Мені зараз дуже складно дивитися на цей проєкт, мені дуже шкода цю родину.
Як ти ставишся до ідеї архіву — у документальній фотографії, в житті, у пам’яті?
Якщо говорити про сімейний архів, то я з дитинства пам’ятаю, що батьки дуже багато фотографували на плівкову камеру. Це були 90-ті роки, ми жили в гуртожитку, але батьки знаходили час і друкували фотографії у малій комірці. Вдома у батьків є коробка з купою фотографій, які все ніяк не відсканую. До того ж у нас в родині збереглось справді багато фотографій бабусь і дідусів, тож маємо доволі великий архів.
Я часто любила передивлятися ці фотографії, коли була маленька. Фотографія у нашій родині завжди була важливою. Це збереження пам’яті. До того ж багато моїх родичів писали мемуари, окремі спогади. Коли я зараз фотографую, також намагаюся впорядковувати свої архіви.
Багато зараз думаю над тим, як найкраще зберігати архіви. Коли був прильот дуже близько до нашого дому, зрозуміла, що частину жорстких дисків з фотографіями варто відвезти сестрі. Сьогодні для всіх нас архіви — це не лише спосіб зберегти пам’ять, але і задокументувати злочини. Можливо, ми самі ще не до кінця усвідомлюємо, наскільки важливо було опинитись у певному місці та задокументувати події.
Пригадую, що у перші тижні після початку повномасштабного вторгнення мені було просто фізично боляче, що не зробила фотографій життя на вулицях, приміром, Маріуполя чи інших міст, яких сьогодні вже немає. Документування різних, навіть, на перший погляд, незначних подій є важливими, особливо у країні в стані війни. Шкода, важливість збереження та фіксації можна усвідомити лише з часом. У мене дуже багато історій, які я не зняла, і дуже про це шкодую.
Якою ти бачиш українську фотографію зараз — не як ринок чи тренд, а як середовище?
Зараз дуже багато українських молодих фотографів. Нещодавно моя подруга Еміне Зіятдін організувала воркшоп, і на нього прийшли класні молоді українські фотографи, про яких не знала і чиї роботи було цікаво подивитись.
Українські фотографи сьогодні — це спільнота, що проживає особливі моменти, які іноді навіть складно пояснити фотографам з-за кордону. Українська спільнота фотографів класно тримається і робить дуже-дуже багато, й іноді це недостатньо цінують за кордоном. Пригадую перші пів року повномасштабного російського вторгнення, коли було багато запитів на виставки та публікації, усі хотіли показувати українських фотографів. Зараз цього набагато менше. З іншого боку, ми багато працюємо всередині країни. Дуже багато для спільноти робить UAPP, Саша Маслов з Катею Радченко працює над Українським домом фотографії. Відбувається багато важливих подій, які гуртують нашу спільноту. Особисто мені дуже важливо слухати колег і ділитися власним досвідом.
Ти працюєш як фрилансерка для великих іноземних медіа. Як це співіснує з особистими серіями? Чи вдається балансувати?
Впродовж останніх років переважно співпрацюю з медіа і в мене не залишається часу на особисті проєкти. Мені важливіше провести час з дитиною, ніж присвятити його власному фотопроєкту. Я не могла знайти часу та достатньої мотивації для авторських проєктів.
Я багато роздумувала над сімейними фотографіями, які робила з дитиною та чоловіком. На більшості фотографій незрозуміло, що син росте в країні, де йде війна. Проте ці фотографії зняті саме в такий час і також так відкладаються в пам’яті. Я придумала вишивати на цих фотографіях нитками камуфляжних кольорів, щоб показати, що війна пронизує все наше життя. Це дуже особистий проєкт. Я навіть не думала цього нікому показувати, це була радше моя спроба зробити щось творче, порефлексувати й відволіктись. Утім так склалося, що ICP у Нью-Йорку (International Center of Photography — прим. ред.) планували виставку, для якої шукали творчі проєкти, і їм сподобались мої вишивки. Я поки зробила п’ять світлин, але намагатимусь зробити більше.
Я думаю, що досвід життя в Україні і всіх подій, які ми проживаємо, навіть коли працюємо тільки з медіа, формує необхідну основу для подальших авторських фотопроєктів. Я не вважаю втраченим час, який присвятила роботі виключно над асайментами.
Як ти вважаєш, що варто документувати сьогодні в контексті війни? Які теми важливо не втратити?
Звісно, важливо знімати фронт, але в наших умовах це стає все складнішим. Проте поза лінією фронту залишається неймовірна кількість важливих тем. Інколи через співпрацю з іноземними медіа дивлюсь на теми крізь їхнє сприйняття. Насправді всі теми важливі. Нещодавно працювала над історією про ветеранів із пораненням облич. Ми зробили портрети, подивилися, як відбуваються операції. Утім насправді ці військові пройшли не через одну, а через 20 чи 30 операцій. Ці травми впливають на їхнє сімейне життя та життя у суспільстві. Тобто можна набагато глибше зануритися в тему й зняти важливу історію.
Микита отримав поранення внаслідок ДТП поблизу лінії фронту під час наступу в напрямку Ізюма у вересні 2022 року. Його автомобіль було знищено, і лікарі підозрюють, що машину вразив вибуховий пристрій. Фото Оксани Парафенюк
Мені видається, що таких історій не вистачає. Можливо, варто простежити історію однієї родини, замість того, щоб зробити побіжні матеріали про десять родин. Наприклад, зараз є багато дітей, які отримали складні поранення, мають ампутації. Можна простежити, як ця дитина росте, що відбувається в її житті, бути поруч з нею впродовж тривалого часу і зробити про це проєкт. Мене особисто завжди вражають такі глибокі історії, коли фотограф проводить зі своїми героями багато часу. Проте на це потрібно багато внутрішнього ресурсу.
З іншого боку, у нас зараз відбувається так багато всього, що просто не вистачає фотографів. Дуже сумно, коли з людьми стається так багато різних подій — і приємних, і трагічних, які так і можуть залишитися нерозказаними.
Оксана Парафенюк — незалежна фотографка, яка живе і працює в Києві, де досліджує прояви людської стійкості та гідності серед людей, які стикаються з труднощами. Її основний інтерес полягає у дослідженні творчих підходів у документальній фотографії.
Окрім власних проєктів, Оксана співпрацювала та публікувала свої роботи у The Washington Post, The New York Times, Time, Le Monde, Der Spiegel, NBC News, BuzzFeed News, The Wall Street Journal, Al Jazeera English, Rest of World, U.S. News & World Report, Newsweek, MSF Doctors Without Borders, UN Women, УВКБ ООН, L'Oeil de la Photographie та інших.
Оксана була інструктором у фототаборі National Geographic у Молдові у травні 2023 року. Вона є членкинею Women Photograph та The Journal Collective.
Оксана отримала ступінь магістра з французької/франкофонної цивілізації, культури та суспільства в коледжі Міддлбері, де вона була нагороджена стипендією Кетрін Девіс за мир. Авторка вільно володіє англійською, французькою та українською мовами.
Особистий сайт та інстаграм фотографки
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
