.png)
Херсон — прифронтове місто, розташоване за кілька кілометрів від російських позицій та відокремлене від уже окупованих територій лише річкою. Укриття в Херсоні — це не просто фізичні приміщення, вони є вимушеною складовою стилю життя його мешканців.
Фотограф Іван Антипенко спускався у сховища багатоквартирних будинків, лікарень, театрів та шкіл, щоб зняти життя Херсона під землею. На його світлинах — люди, які залишилися в місті та для яких укриття має глибші сенси, ніж просто безпечний простір.
«Люди, які наповнюють укриття сенсом»
«Слово «укриття» одне із найуживаніших у Херсоні. Коли йдемо дивитись виставу у театрі, коли плануємо захід для дітей, коли чуємо звук дрона чи коли читаємо про небезпеку обстрілу, говоримо про укриття, — розповідає фотограф і журналіст Іван Антипенко. — Місто, грубо кажучи, занурюється під землю і продовжує жити у сховищах. На початку 2025 року вирішив зробити фотопроєкт про укриття в Херсоні, розповісти, скільки їх є, що там відбувається, хто туди ходить і що вони означаються для мешканців».
До початку повномасштабної російсько-української війни у Херсоні були приміщення, які офіційно класифікувалися як бомбосховища та укриття. Переважно вони були в незадовільному стані, а коли стали актуальними, то не дуже допомагали — люди ховались у підвалах і в різних будівлях.
Після звільнення Херсона від російських військ у листопаді 2022 року у місті почали активно споруджувати різні типи укриттів, ремонтувати вже наявні й переобладнувати підвали. У закладах охорони здоров’я облаштували підземні операційні та палати для пацієнтів, у театрах — глядацькі зали, а на зупинках громадського транспорту та біля різних установ поставили мобільні бетонні укриття й габіони — споруди з металевої сітки, заповнені камінням або піском. «Ще одне укриття, яке зараз стало актуальним, — це сітки. Вони натягнуті на багатьох вулицях міста, біля інфраструктурних об'єктів та під’їзних до Херсона дорогах. Сітки захищають від атак FPV-дронів», — говорить Іван Антипенко.
Світлини Івана Антипенка перш за все про мешканців Херсона, які залишились у рідному місті. «Укриття як архітектурні споруди мене не дуже цікавлять. Передусім для мене важливі люди, які туди приходять і наповнюють укриття сенсом. Якщо в укритті нічого не відбувається або його ніхто й ніколи не використовував, його спорудили дарма, — пояснює фотограф. — Нещодавно фотографував укриття в одній лікарні — усе гарно облаштоване, але там нікого немає. Укриття було «неживим» і я не додав жодного кадру з цієї зйомки до свого проєкту».
«Сюди часто спускаються люди»
У своїй серії Іван Антипенко намагається охопити різні типи укриттів у різних частинах міста. Сфотографував сховище, в якому тепер мешкає бездомна жінка. Пані Тетяна жила у квартирі доньки, потім у мікрорайоні Корабел у знайомих. Після підтоплення внаслідок підриву Каховської ГЕС опинилася фактично на вулиці. Сьогодні пані Тетяна — жителька Херсона та частина історії цього міста. Вона доглядає за укриттям і завжди тримає двері відчиненими, щоб люди могли туди зайти у разі небезпеки.
Біля центрального ринку облаштоване велике бомбосховище.
«Коли підійшов до укриття, побачив за важкими залізобетонними дверима тюль і зроблені вручну полички на стінах. У сховищі є охоронець, який сам вирішив додати затишку та облаштувати тут додаткові умови. В укритті можна попити чаю, перекусити, залишитись на ніч. Укриття зроблене капітально, і сюди часто спускаються люди».
Іван Антипенко фотографував укриття у театрі, щоб показати частинку культурного життя в місті. Основна сцена Херсонського театру імені Миколи Куліша не використовується за призначенням з початку повномасштабного російського вторгнення. Час від часу в театрі влаштовують постановки в укритті під землею. Наприклад, у Херсоні можна побачити моновиставу «Позивний Горобчик», головну роль у якій грає місцева акторка Тетяна Проворова. Вистава про військову ЗСУ за п’єсою Наталки Ворожбит «Погані дороги».
«Актриса їздить з театром на гастролі в інші міста та продовжує виходити на сцену у рідному місті. Вона не залишає Херсон, продовжує тут жити й працювати, а це — дуже важливо. Тетяна, як і багато інших херсонців, пояснює це просто: якщо ми всі поїдемо, то і Херсона як міста більше не буде».
У Херсоні школи фізично не працюють через близькість до фронту та постійну небезпеку обстрілів. Діти навчаються у режимі онлайн. Восени минулого року місто почало будувати підземну школу поруч зі школою у Таврійському мікрорайоні міста.
«Будувати такий великий об’єкт за декілька кілометрів від російських позицій було недалекоглядно. Будівництво одразу помітили, і туди прилетів КАБ. Велика частина корпусу школи, у якій я колись вчився, фактично зруйнована», — розповідає Іван Антипенко. У мікрорайоні не було жодних військових об’єктів чи позицій, і місцеві мешканці вийшли на мітинг проти будівництва, яке, на їхню думку, стало ціллю для російських військових.
«Були протести й в інших районах. Наприклад, у моєму дворі також хотіли будувати підземну школу — і люди зібрались на мітинг. Після резонансу в медіа будівництво зупинили», — говорить фотограф.
У Херсоні відкриті лише декілька садочків, які мають обладнані для цього бомбосховища. Укриття в школах та інших будівлях перетворились на простори неформальної освіти, куди дітей час від часу приводять батьки. Діти займаються карате, відвідують різні майстер-класи, де малюють чи виготовляють різні поробки.
«В одній школі є дуже гарно облаштоване укриття, яке водночас може прийняти декілька класів. Проте головна проблема — це дістатися до школи, адже не існує підземних тунелів від будинків до навчальних закладів. Доводиться йти вулицею, що часто доволі небезпечно, або добиратись громадським транспортом, який після третьої-четвертої години дня перестає ходити. Тому це укриття у школі стоїть порожнім», — пояснює Іван Антипенко.
«У кожного з мешканців Херсона вже є своя сумна історія»
Одне із найкращих укриттів, яке доводилось знімати фотографу, розташоване в одній із лікарень міста. В укритті проводять операції, там розміщується пологове відділення. «Я поспілкувався із жінкою, яка щойно народила доньку в укритті. Це дуже особливий момент, — каже Іван Антипенко. — У Херсоні не просто залишатися, не просто жити, а тим паче народжувати дітей. Я хочу показати людей Херсона, розповісти про їхнє життя та мотивацію залишатися, а також зафіксувати стан, у якому зараз живе моє місто».
Фотограф мав можливість спостерігати за роботою лікарів в укритті та зняти як медики оперують місцеву жительку у підземній операційній палаті.
«Я захоплююсь лікарями, які вірні своїй роботі й своїм людям, які надають допомогу під обстрілами, які багато втратили — хтось майно, хтось здоров’я. У кожного з мешканців Херсона вже є своя сумна історія».
У підземній палаті однієї з херсонських лікарень тимчасово перебувають діти, чиї батьки позбавлені батьківських прав. Як, наприклад, хлопчик, який отримав травму стегна після того, як випав з третього поверху. «Я намагався фотографувати дітей, щоб не було видно їх облич, адже у них зараз немає опікунів, які могли б мені дати дозвіл на зйомку, — розповідає фотограф. — Мені дуже боляче, коли фотографую такі історії».
«У Херсоні немає безпечних місць»
Сьогодні у Херсоні є понад 800 укриттів різного типу — від вуличних габіонів до капітальних бомбосховищ із запасами їжі та води на декілька тижнів. Світлини Івана Антипенка розповідають про освітні та культурні простори, які розташовані у сховищах; про мобільні вуличні укриття й закопані у землю споруди — один із видів захисних будівель, які міська влада Херсона розташувала у місцях скупчення людей; про укриття у багатоквартирних будинках спальних районів міста і про бомбосховища в центрі. Укриття стали місцями, де люди проводять своє дозвілля, де влаштовують, наприклад, тренінги із домедичної допомоги чи майстер-класи для дітей. У своєму фотопроєкті Іван Антипенко говорить про значення сховищ для продовження життя у місті Херсон.
«У моєму будинку в Херсоні мешканці самотужки організували укриття в перші дні війни. Вони обладнали підвал — там є місця для ночівлі, постільна білизна, вода, продукти, вогнегасники. Проте я ніколи туди не спускався і не використовував його як укриття», — говорить Іван Антипенко. Він пояснює, що херсонці не дуже часто спускаються в укриття. Специфіка близькості противника до міста впливає на реакцію його мешканців на загрози. Якщо починається повітряна тривога і в місцевих чатах пишуть, що є загроза КАБів — люди реагують, спускають в укриття. Утім, роботу артилерії чи траєкторію польоту дрона відстежити фактично неможливо.
«Херсон — це невелике місто, хоча в різних його частинах можна відчути свій вайб. У прибережних районах багато вулиць всипані мінами-пелюстками, там майже не залишилось людей, не працюють магазини, не ходить транспорт. Усе нагадує картинки з фільмів про апокаліпсис, — розповідає Іван Антипенко. — У центральних районах міста уже починає жевріти якесь життя. Натомість колись спальні райони Херсона тепер стали осередками життя. Сюди переїжджають люди з більш небезпечних районів. Звісно, на північ міста теж долітають дрони, артилерія та КАБи, просто не так часто, як в інші частини міста. У Херсоні немає безпечних місць».
Іван Антипенко розповідає, що у північних районах міста працюють магазини, кафе, заправки, банки тощо. У мережевих супермаркетах асортимент не відрізняється від магазинів у інших містах. «Коли сонячна й тепла погода, а люди на вулицях спілкуються між собою, видається, що нема ніякої війни. Утім, варто повернути голову — і одразу побачиш посічену уламками стіну, закриті фанерою вікна, зруйновані будівлі. Війна тут дуже близько», — каже Іван Антипенко.
У багатоквартирних будинках мешканці часто самі облаштовують бомбосховища. «Одна жінка розповіла мені, що укриття об’єднало людей району. Мешканці нарешті познайомились і почали спілкуватися між собою. Вони разом прибирають у сховищі, отримують і роздають там гуманітарну допомогу, організовують дозвілля. Діти приходять грати в теніс, читати й займатись творчістю, — говорить Іван Антипенко. — Люди стали ближчими, почали одне одному довіряти. Укриття їх об’єднало».
Іван Антипенко — український журналіст, фотограф Суспільне Новини, який висвітлює російсько-українську війну.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
