Хлопці не пускали нас грати у війну, мовляв, ми — дівчатка — усе їм зіпсуємо. Ніхто з них не пояснював, як саме ми могли б зіпсувати «війну». Утім, ми точно вважали, що це якась дуже важлива гра. Мій тато мусив приходити й сварити хлопців за те, що вони нас не беруть. Насуплені, хлопці неохоче совали нам у руки палиці, які мали слугувати зброєю, — і вже за мить шукали спосіб, як би найшвидше викинути нас із гри. Під пильним батьковим поглядом з нами поводилися, звісно, не зле, але щойно він відвертався чи йшов геть у своїх справах — нас, так би мовити, «вбивали» вигаданим пострілом у спину, і ми мусили лежати на траві до кінця гри. Нічого собі, скільки років мені треба було, щоби зрозуміти цю точну метафору «цивілізованого нагляду».

Ох, хлопці, можливо, слід було пускати нас. І, можливо, тоді все стало б ясно раніше. Тоді вдалося б навчитися розрізняти справжнє зло від політичної гри — тобто навіть не розрізняти, а розрізняти вчасно.

‍

‍

На знімку фотографа Назара Фурика хлопчик на сходинках Майдану грається іграшковими солдатиками. Він зосереджено виставляє їх у кілька рядів — одне проти одного. Поруч — дорослі, які когось люблять, когось чекають, когось втратили. Вони вимагають, просять, благають, надіються. Це треті роковини злочину в Оленівці, який росіяни вчинили проти наших беззбройних військових. Підлий, ганебний і, як виявилося, цілком допустимий у нашому світі злочин. Цей хлопчик тут — з кимось із цих людей, а випадкових людей цього дня тут немає. І сходи Майдану — не просто собі граніт. А гра, яка мала стати прихистком від реальності, перетворюється на жест памʼяті.

Фото таке повне, перенасичене. У той час, коли я була мала й хлопці не брали нас грати у війну, у цьому не було взагалі нічого особливого. Хлопчик розставляє солдатиків на сходах обережно, мов хтось колись навчив його, що всі речі потребують певного порядку чи ладу. Отакий от лад: тут — передова, отут — тил, а тут — дитина, яка дізнається або вже знає, чому солдати стоять, а не йдуть додому.

І от — іграшкові солдатики вишикувані, як належить. Як належить перед битвою. Він грається в щось, що давно перестало бути грою в його поколінні — як це було в моєму. Як же ми просилися і плакали, щоб хлопці взяли нас у гру. А тепер — що?

Хлопчик, який грається із солдатиками, спершу здається таким точним відображенням сучасного світу. Але ж ні. Ні. Це — драматизація: війна ніколи не залежала від того, наскільки світ сучасний.

‍

‍

‍

Фото: Назар Фурик
Текст: Віра Курико