У багатьох людей є історії, якими вони досі бояться ділитися зі своїми найближчими, щоб не завдати їм шкоди чи болю. Є альбоми із вирваними сторінками чи замальованими та вирізаними обличчями родичів, чия присутність там могла спричинити арешти чи заслання для усієї родини. Є спогади про травматичний досвід, пов’язаний із добою радянського та націонал-соціалістичного насильств, які залишаються у сімейних недомовках і старанно зберігаються у тиші.
Громадська організація «Після тиші» досліджує табуйовані впродовж тривалого часу теми, розповідає проігноровані історії й дає голос людям, які були змушені мовчати. Впродовж п’яти років організація працює у сферах публічної історії, меморіальної культури та неформальної освіти. Діяльність «Після тиші» зосереджена на документуванні та збереженні історій, які залишилися поза офіційними наративами, зокрема досвіду людей під час репресій і воєн.
Як порушити тишу
«Ми шукали нові формати, щоб розповідати українську історію цікаво та без спрощень, а також емпатично й опираючись лише на факти. Вирішили, що громадська організація буде ідеальним майданчиком для реалізації наших ідей і проєктів», — розповідають засновники «Після тиші» Анна Яценко та Андрій Усач. Назва «Після тиші» символізує руйнування мовчання довкола травматичних подій середини двадцятого століття, якими були Друга світова війна, Голокост, примусова праця в нацистській Німеччині, радянські масові репресії, зокрема депортації із заходу України до Сибіру та Далекого Сходу.
Перший проєкт «Після тиші» був про історію Голокосту в містечку Турка на Львівщині. Результатом стали документальний фільм і дослідження пам’яті подій Голокосту в місті, де вже не мешкають євреї. «Мене попросили знайти місце масового вбивства євреїв у Турці, і це було майже неможливо зробити — очевидців не залишилось, ландшафти змінились, — розповідає Андрій Усач. — Через кілька років по тому ми повернулися в Турку з командою для зйомок документального фільму. Ми розпитували людей, які могли пригадати своїх сусідів-євреїв та що з ними сталося, шукали свідчення у сімейних архівах і речі, які можуть допомогти розповісти історію. Нам було важливо зрозуміти, чи існує пам’ять про Голокост, носіями якої є неєвреї». Проєкт про місто Турка — це приклад роботи з історією маленьких локальних громад та алгоритму дослідження свого села чи містечка за допомогою усної історії.
Усна історія — це метод дослідження та науковий напрям, який базується на записі, збереженні й інтерпретації спогадів і розповідей людей про минулі події. Історики записують глибокі тематичні інтерв’ю з очевидцями, учасниками та свідками різних подій. Такий метод вивчення історії з’явився ще до Другої світової війни у Британії і був спрямований на дослідження соціальних груп, які не могли самостійно про себе розповісти — наприклад, робітників заводів, які були малограмотними. Як наслідок — історію писали відомі й багаті люди, які могли залишити нащадкам свої мемуари.
В Україну метод усної історії прийшов після здобуття незалежності у 90-х роках минулого століття. «У радянські часи історії, які розповідали прості люди, абсолютно не корелювалися із баченням тогочасної влади. Натомість історію можна досліджувати з різних перспектив», — говорить Андрій Усач. «Після тиші» їздять у різні регіони України, щоб записати інтерв’ю зі свідками подій, і співпрацюють з організаціями та ініціативами, які також працюють у галузі усної історії. «Проте архіви усної історії доволі розпорошені — у нас немає єдиної бази із записами. Також багато матеріалів втрачені через недбалість і нерозуміння їхньої цінності», — додає Андрій Усач.
Як побачити минуле
Дослідження методом усної історії потребують ретельної перевірки всіх даних і зіставлення їх з достеменно відомими фактами. «Ми записували одну жінку, яка придумала собі ім’я і прізвище під час арешту, щоб не постраждала її родина. Вона прожила із цим ім’ям до розпаду Радянського Союзу. Якби ми не почули цю історію, ніколи б не змогли знайти її справу в архіві. Такий випадок — далеко не виняток», — говорить Анна Яценко. Люди часто приховують багато фактів і не називають імен, оскільки в них досі глибоко сидить страх, або ж вони не хочуть псувати стосунки з односельцями чи сусідами, які можуть бути нащадками їхнього кривдника.
Окрім інтерв’ю та роботи з документами, історики просять підготувати архівні фотографії. «Люди відбирають 10–15 фотографій, де вони собі більше подобаються чи де гарно одягнені. Фотографію із заслання, у снігах та у валянках, вони не показуватимуть у першу чергу. Утім в їхніх альбомах є набагато більше світлин, які зазвичай є набагато цікавішими для дослідників. Варто побачити не лише виставлені на загальний огляд світлини у рамах, але і заховані у шухлядах фотокартки», — каже Андрій Усач.
У «Після тиші» є значний архів з понад десяти тисяч фотографій, сканованих у найкращій якості. Вони купують фото на інтернет-аукціонах і блошиних ринках або їм передають світлини й альбоми, які залишились без власників і більше нікому не потрібні. «По-перше, скануємо та зберігаємо знімки у найкращій якості — формат TIFF та не менше 600 dpi, щоб потім можна було їх використати для виставки чи книги. По-друге, у людей є фотографії маленького розміру, і збільшивши їх на екрані комп’ютера можна роздивитись більше деталей та ідентифікувати обличчя», — пояснює Анна Яценко. Людям, які показують архівні фотографії, це допомагає пригадати умови, в яких робилися світлини, та додаткові нюанси історії.
З часом істориків почало цікавити, як люди зберігають свої фотографії, які світлини вони не хочуть показувати й чому, які кадри вважають найкращими та чи знають їхніх авторів. Також багато про що говорять вирізані чи замальовані обличчя на фото. «Ми скануємо не лише саме зображення, але і поля та звороти фотографій. Нам важливо бачити, які краї у світлин — прості, оздоблені чи фігурно обрізані, а також чи є підписи та печатки на звороті фотокартки, — каже Андрій Усач. — Це допомагає, приміром, пов’язати світлини з архівів різних родин, визначити, хто міг зробити ці кадри».
Фотографія конструює, а не відображає реальність. Дуже часто люди, які були на засланні чи у таборах, хотіли надіслати своїм близьким фотографії, які б могли переконати, що у них все гаразд, що вони — живі. Світлини мали соціальну функцію, їх надсилали родичам в Україну. Тому зазвичай на таких світлинах люди гарно одягнені та усміхаються. «Ми маємо прискіпливо розглядати зображання та зважати на контекст, розбиратись, коли, в яких умовах і для чого їх зробили», — пояснює Андрій Усач.
Організація «Після тиші» працює переважно із вернакулярною фотографією — аматорськими та повсякденними знімками, які фіксують особисту історію й побут. «Для людей, наприклад, на засланні, процес фотографування ставав віддушиною, можливістю утекти від буденності, зайнятись чимось цікавим та, зрештою, заробити грошей. У таких умовах люди просто не мали шансів стати професійними фотографами», — додає Анна Яценко.
Як показати невидиме
У колекції організації «Після тиші» є багато цікавих й особливих знімків. Наприклад, на Вінниччині історики записували інтерв’ю з жінкою, якій напередодні виповнилося сто років. Вони разом з нею, її дітьми та онуками роздивлялися альбоми, де були й весільні фото. Виявилося, що пара одружилась за домовленістю у 1942 році, щоб їх не вивезли в Німеччину на примусову працю. У той час у Німеччину не брали одружених людей. Весілля було фейковим, проте життя у шлюбі виявилось для пари щасливим.
«Фотографію молодятам зробили німецькі військові на свою камеру і потім їм принесли. Спочатку сфотографували пару, а потім сфотографувались разом з ними, — пригадує Анна Яценко. — Жінка залишила собі на пам’ять фото з чоловіком, а фотографію з німецькими військовими спалила у печі, коли ще за часів радянської влади переглядала альбом. Вона розповіла, як виглядали німці на фотографії, у що були одягнені та як стояли. Фотографія існує в пам’яті декількох поколінь, хоча самої світлини вже немає». Андрій Усач доповнює, що цю фотографію могли надрукувати у декількох екземплярах і, можливо, її можна буде відшукати у сімейному альбомі в Німеччині.
У «Після тиші» великий архів «остарбайтерських» фотографій, який постійно поповнюється. Фото опубліковані онлайн, підписані та індексовані. «Люди, вивезені на примусову працю в Німеччину, отримували мізерну зарплату і мало куди могли її витратити. Вони накопичували кошти й купували кухоль пива або йшли фотографуватися в ательє. Для фото люди гарно одягалися й усміхалися, оскільки надсилали знімки рідним. Якби не написи на зворотах, ми б навіть не могли зрозуміти, де та за яких умов зроблені ці світлини», — каже Андрій Усач. Кадрів, де «остарбайтери» зняті під час роботи, не дуже багато. Українцям не дозволяли мати фотокамери — знімали переважно німці для пропаганди або примусові робітники з інших країн, які мали кращі умови життя і праці.
В архіві «Після тиші» є колекція колоризованих знімків з села Річки Косівського району на Гуцульщині. «Люди з села та околиць приносили світлини майстрині, яка вміла розмальовувати фотографії — кольоровими ставали вишиті частини одягу чи тло. Люди приносили свої сімейні фотографії з дуже різних періодів життя. Можливо, тоді виникла така мода і всі хотіли мати «кольорові» фотокартки», — говорить Анна Яценко.
Як зберегти пам’ять
Сьогодні в Україні дуже мало дослідників, які працюють із фотографією як з документом. Зображення використовуються як ілюстрації до книжок, але не як джерело інформації. Організація «Після тиші» підходить до роботи зі світлинами інакше — вони часто організовують фізичні й віртуальні виставки і працюють над проєктами, у яких роблять головний акцент на фотографіях. «Ми робили документальний фільм спільно із Суспільним Мовленням про те, як люди пам’ятають пережиті переслідування в радянські часи. Одна серія була повністю присвячена зберіганню фотографічного спадку», — розповідає Анна Яценко.
Одна з перших виставок організації «Після тиші» була у селі Розумівка Кіровоградської області. Вона називалась «Як у Германії гірко жилося нам» і була присвячена остарбайтерам. «Ми знайшли контакти місцевого музею та бібліотеки й розповіли, що маємо архів фотографій примусового робітника і хотіли б більше дізнатися про нього, — пригадує Андрій Усач. — Утім громада села виявилась дуже активною і виникла ідея зібрати імена й фотографії людей, яких вивезли з Розумівки на примусові роботи».
Працівники музею та бібліотеки спілкувалися з мешканцями села, розпитували про долю їхніх рідних, просили світлини. «Люди спочатку з осторогою давали фотографії. Проте, коли приходили на виставку, і бачили на стендах імена своїх бабусь чи дідусів, то потім приносили і їхні фотографії, — розповідає Анна Яценко. — Історія одного чоловіка привела нас до великої виставки про село. Нам дуже цінно, коли музеї цікавляться історією свого краю і коли там можна дізнатись про мешканців села, а не лише про загальновідомі історичні події».
Наступні виставки, присвячені долям остарбайтерів під час Другої світової війни, «Після тиші» провели в Німеччині. Наприклад, у місті Фуртванген-ім-Шварцвальд, експозиція виставки «Де роки квітучі пройшли» фокусувалась на особистих історіях робітниць, які у 1942–1945 роках працювали на підприємствах Фуртвангена. Історики реконструювали біографії людей на основі знайдених на онлайн-аукціонах приватних фотоархівів і листів. «Ми знову написали у місцевий музей міста і виявилось, що це Німецький музей годинників, у якому величезна колекція експонатів. Музей створений на базі годинникової фабрики, яка у часи Другої світової війни працювала на потреби війська», — говорить Андрій Усач.
На відкритті виставки було понад сто людей, що для невеличкого містечка — дуже багато. Прийшли місцеві мешканці й українці, які виїхали в Німеччину вже під час повномасштабної російсько-української війни. «На виставці до нас підійшла літня місцева мешканка, яка була дитиною під час Другої світової війни. Її батько був у той час директором годинникової фабрики і вона пам’ятає, як до їхнього будинку приходили примусові робітниці і її мама давала їм одяг та їжу. Вона запам’ятала, як жінки говорили слово «цибуля» — вони були українками», — розповідає Андрій Усач.
Жінка принесла фотографію, де серед інших людей був чоловік із нацистським значком і затуленим рукою обличчям. Вона розповіла, що це був начальник табору і дуже жорстокий чоловік. Жінка нікому не показувала цю фотографію і саме виставка спонукала її розповісти цю історію. «Ми дізналися його ім’я і знайшли в архівах про нього матеріали. Він знущався з дівчат, були випадки зґвалтування. Проте є світлини, де він сидить в оточенні дівчат, які мило усміхаються на фото. Якби не розповідь жінки, ми б не дізналися контексту цієї фотографії», — додає Андрій Усач. Виставка стала каталізатором для містечка — вони організували екскурсію місцями промислової праці та розробили віртуальну екскурсію.
Минулого року організація «Після тиші» відкрила власний виставковий простір у Львові. Перша виставка «Гуляйполе. Тимчасово переміщені історії» презентувала врятовані від обстрілів старожитності та свідчення про травматичне минуле XX століття. Експозиція була створена спільно з організацією «Гуляйпільські старожитності» та істориком Сергієм Звілінським і демонструє переміщені до сховищ предмети заради їх збереження. Сергій Звілінський збирає й вивозить із прифронтових районів Запоріжжя культурну спадщину. «Ми показували навіть посічені шрапнеллю фотографії як приклад того, що може відбутися з усіма нашими сімейними альбомами та фотографіями», — говорить Андрій Усач.
У перший рік повномасштабної російсько-української війни Анна Яценко та Андрій Усач записали найбільшу кількість інтерв’ю й оцифрували найбільшу кількість архівів, порівняно з іншими роками роботи. «Люди почали більше цікавитись своєю сімейною історією. Багато вимушених внутрішньо переселених родин втратили свої архіви світлин назавжди, — пояснює Анна Яценко. — Коли ми записували історії внутрішніх переселенців і запитували, які речі вони не встигли взяти з собою і про що найбільше шкодують, більшість згадували про сімейні альбоми».
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
