Український фотограф Петро Чекаль знімає життя під час війни, а також займається музикою, пише тексти та вірші. Він намагається поєднувати поезію із прозою, метафори із документалістикою, а також ролі митця й арткуратора. Петро Чекаль розповів про пошук власної візуальної мови та світла, яке не сліпить а, навпаки, освітлює, та чому для нього припинити фотографувати — те саме, що втратити зір.
— У соціальних мережах ви підписані як writing.light. Що для вас означає «писати світлом» у контексті концептуального мистецтва та документальної фотографії?
— У назві своїх сторінок в соцмережах я хотів обіграти дослівний переклад з грецької слова «фотографія», що означає «світлопис» або «малювання світлом». Я багато працюю з темою світла, це мене цікавить найбільше. Нещодавно почав досліджувати японську фотографію 70-х років, які вважаються її «золотою добою». Дуже цікавими для мене є автори Йоічі Мідорікава (Yoichi Midorikawa), Іхей Кімура (Ihei Kimura) та багато інших. У той час там було дуже багато експериментів, які характеризуються радикальним відходом від традиційної документалістики та пошуком нової візуальної мови.
Я не вважаю себе концептуальним чи документальним фотографом, я просто знімаю. Як теоретик мистецтва я раніше намагався якось концептуалізувати свою практику — структурувати свій досвід і зрозуміти його унікальність. Зрештою ці спроби привели до кризи, а фотографії стали дуже засвіченими. Я спеціально робив їх такими, щоб ніхто не міг зрозуміти, що там відбувається. Я сам не міг розібратися з реальністю.
Зараз продовжую досліджувати світ і себе за допомогою фотографії. Наприклад, сьогодні мене цікавить фотографія зі спалахом — я купив декілька і пробую з ними працювати. Зараз дуже багато людей працюють зі спалахами, це популярний інструмент. Утім, я не хочу використовувати спалах як Рафал Мілах, Михайло Палінчак чи як це робив китайський фотограф Рен Ханг. Завдяки спалаху фотографія може набувати нової мови, і я хочу знайти свою.
— Коли у вашому житті з’явилася фотографія? Хто на вас вплинув як на фотографа?
— Фотографія завжди була довкола мене, а знімати я почав доволі рано — в одинадцять років. Знайшов удома стару бюджетну камеру Canon з «кітовим» об’єктивом і спробував на неї фотографувати. Мені сподобалось. Я вдячний батькам, оскільки вони підтримали мою зацікавленість фотографією — купили напівпрофесійну камеру Canon 70D. З цим фотоапаратом зустрів повномасштабну війну. До речі, ця камера і досі в мене є.
У п’ятнадцять років я пішов на курси фотографії до харківського фотографа Олега Шишкова. Свого часу його заняття відвідував Саша Маслов. Потім навчався в Академії сучасної й концептуальної фотографії Ігоря Чекачкова та у Школі концептуальної та артфотографії MYPH Сергія Мельниченка. Там ми багато говорили про документальну й вуличну фотографію, знімали самі та обговорювали відзняті кадри, розмовляли про філософію та літературу. Звісно, важливо дивитись та обговорювати проєкти інших фотографів, відзначати, що фотографам вдалося зробити у цих проєктах, а що ні, гортати фотокниги, але без практики навчитись фотографії неможливо.
Якщо говорити про фотографів, які на мене вплинули на початку, напевно варто згадати Тараса Бичка, Гаррі Грюєра. Дуже радий, що свого часу до мене потрапила книга Magnum Streetwise. Однак я намагаюсь розвиватися у різних напрямках фотографії, наскільки це можливо, та щоразу відкриваю для себе творчість дуже різних фотографів.
Ще до початку повномасштабної війни я був одним з організаторів фотокола у Харкові. Ми збиралися з друзями й говорили про фотографію, а потім йшли фотографувати, приміром, безхатьків біля базару.
— Ваш батько Олексій Чекаль — каліграф і дизайнер, а ваша мати Лариса Чайка — ілюстраторка книг. Як виховання в мистецькій родині вплинуло на ваше відчуття композиції та кадру?
— Я багато роздумував про те, чому діти відомих постатей часто губляться у тіні слави своїх батьків. Проте щодо мене можна використати іншу метафору — я зростав не у тіні від крони сімейного дерева, а безпосередньо в цій кроні. У мене були улюблені гілки, де я щось для себе знаходив — наприклад, фотографію та музику. Нещодавно тато розповідав, що його запитували, чи він знає фотографа Петра Чекаля. Тепер впізнаваність прізвища працює в обидві сторони, і це приємно. Відчуваю, що чим старшим я стаю, тим більше у нас із батьком спільного діалогу в мистецтві — для мене це дуже цінно.
Моя мама, Лариса Чайка, — відома ілюстраторка книг. Вона працює над ілюстраціями творів Юрія Андруховича й багатьох інших авторів, створює картини та скетчбуки. Я також займаюсь кураторством і дуже хочу в найближчому майбутньому попрацювати над виставкою про творчість батьків. Для мене один зі шляхів розвитку як куратора — це актуалізація сімейного спадку.
— Ви згадували, що «фотографія — єдиний порятунок від часу». Чим є фотографія для вас сьогодні?
— Я для себе обрав три напрямки, у яких намагаюсь розвиватися: література, музика і фотографія. З одного боку, вони сильно конфліктують між собою, оскільки фотографічне мислення суттєво відрізняється від побудови текстового наративу. Проте фотографія із музики може запозичувати певні речі, тобто це і постійний діалог. Раніше я писав есеї про фотографію — нотував свої спостереження й роздуми. Зараз для мене важлива багатозначність фотографії, її можливість передавати настрій і думки.
Зараз я зрозумів, що фотографія на кшталт музики. Через зображення я можу передати думки та емоції, які не вдається сказати словами. Фотографія для мене інструмент, який дає змогу говорити безслівно.
— Як змінилися сенси у фотографії після 24 лютого 2022 року? Як виникла ідея серії «Щоденник фотографа. 42 дні повномасштабної війни»?
Насправді це нормальний процес для будь-якого митця, коли його бачення та сенс роботи з часом змінюються. І можуть змінюватися ледь не щодня.
Я добре пам’ятаю цю дивну свіжість п’ятої години ранку. Цього дня я зрозумів, що повітря стало іншим і що кожен кадр, зроблений після п’ятої ранку 24 лютого 2022 року, буде особливим, буде іншим, буде наповненим іншою історією. Тоді все довкола мене стало надзвичайно важливим. Я намагався охопити якомога більше тем і подій. У цей час виник і «Щоденник».
Початок повномасштабної війни показав мені, які інтереси для мене насправді важливі, — це література, музика та фотографія. І серед цих трьох напрямків саме фотографія дозволяла робити важливі речі під час війни — розповідати й передавати наше життя. Для мене було нормою кожного дня виходити на вулицю і шукати кадри. Намагався сфотографувати різні події і в документальному шукав красу. Харків перетворився для мене на ліс, у якому я шукав сліди життя.
Впродовж першого року повномасштабного російського вторгнення я постійно знімав. Мені було важливо сфотографувати будь-який мікрорух, я знімав наслідки прильотів, поховання військових, волонтерів, внутрішньо переміщені родини.
— З якими медіа ви налагодили співпрацю з початком повномасштабної російсько-української війни?
— Справді, з початком повномасштабного російського вторгнення я почав більше співпрацювати із медіа. До цього мав лише декілька замовлень і знімав переважно для себе. Видання Ukraїner допомогло мені зрозуміти, що́ я можу робити в українській фотографії і де можу працювати.
Утім не можу сказати, що зараз активно співпрацюю із виданнями. Коли є можливість, я не відмовляюсь, проте це не моя головна ціль. Зйомки для медіа дають можливість працювати над цікавими проєктами, до яких інші люди не мають доступу, та знайомитися з неординарними людьми.
У мене вся стіна в домі завішана листками з ідеями й нотатками щодо власних проєктів. Проте не можу сказати, що зосереджений зараз саме на одній темі. Фотографія завжди поруч зі мною, і якщо я не маю при собі камери, знімаю на мобільний телефон.
Зараз фотографую переважно «в стіл» і мені від цього кайфово. Звісно, мені буде приємно, якщо фотографії опублікують. Проте на даному етапі мені достатньо, якщо декілька важливих для мене людей скажуть, що ці фотографії класні. Матеріалу назбиралось дуже багато, і я, можливо, спробую зробити у цьому році невелику фотокнигу.
— Як змінилось ваше сприйняття фотографії за час повномасштабної війни? Які теми залишаються для вас важливими?
— Після 24 лютого 2022 року я знімав багато подій, але не скажу, що це була новинна фотографія. Шукав нові підходи та ракурси, певну графічність. До того ж новини — це зовсім не те, чим хотів би займатись у фотографії.
З початком повномасштабного російського вторгнення я зацікавився сучасним фотографічним контекстом в Україні. Я раніше займався вуличною фотографією, а зараз відкрив для себе багато нових українських фотографів, які працюють в різних жанрах. Я почав більше спілкуватися з колегами.
Мені видається, що зараз усі зйомки в Україні у той чи інший спосіб стосуються війни. Колись фотограф Борис Михайлов сказав, що у фотографії є декілька вимірів, і один із них — історіографічний. Усі відзняті кадри будуть колись важливими. Я багато їздив на прифронтові території у пошуках себе і тем, які хочу фотографувати. Зараз насправді мені було б цікаво попрацювати із фотографією у мілітаристському контексті та зрозуміти, що я можу там сказати.
— Поговоримо про вас як про куратора. Як виникла концепція виставки «Покажіть свої документи…»? Чому тема «документу» стала центральною для митців?
— «Покажіть свої документи…» — це наш перший з Юрієм Рассохою проєкт у просторі «ЄрміловЦентр». Юрій Рассоха писав диплом, у якому досліджував документацію як культурний феномен. Ми пропонуємо подивитися на документ не лише як на бюрократичну формальність, але і як на інструмент пам’яті та спробу залишити слід про себе у цьому світі.
Дуже класно, що ми мали можливість помістити наш проєкт у мистецький простір. До виставки ми залучили трьох фотографів: Костянтина Гливляса, Романа Пятковку та Сергія Мельниченка. Приємно, що, окрім відомих художників, приміром, як Павло Маков, на виставці було багато нових імен. Для багатьох художників це була взагалі перша виставка.
Мені дуже подобається працювати над виставками і, можливо, знайду собі нішу саме у кураторській роботі. Мені б хотілося просувати талановитих фотографів і допомагати сказати їм своє слово у мистецтві. На початку повномасштабної війни ми з Георгієм Іванченком і Тарасом Федоренком створили плацдарм для об’єднання українських фотографів та розвитку документально-рефлексійної фотографії, який назвали «Коріння». Ми організували декілька виставок, і на цьому, на жаль, все завершилось.
Мені дуже не вистачає масштабної фотографічної інституції в Україні, яка б об’єднала багатьох фотографів і створила діалог між поколіннями, між фотографами й митцями. Тому для мене важливо долучитися до Української асоціації професійних фотографів, цінності якої я повністю поділяю.
— Що надихає та не дозволяє втратити сенс і бажання фотографувати зараз?
— Я просто не можу не фотографувати. Утім в мене був період, коли я перестав бачити, коли більше не міг робити фотографій. Мій стан тоді дуже перегукувався із настроєм головного героя книги «Золотий храм» японського письменника Юкіо Місіми. За сюжетом, для юного монаха храм стає символом краси, яка завжди залишається недосяжною. Краса храму настільки полонила хлопця, що він більше нічого довкола не помічав. Зрештою послушник наважився спалити храм. Йому стало краще після спалення, бо він став вільним від краси храму. Краса була причиною його сліпоти до іншого. І цей сенс осліплення дуже важливий був для мене, так само як і прагнення звільнитись від краси, що сліпить.
У певний момент я відчув дуже схоже перевантаження від постійного пошуку краси й намагання її сфотографувати. Я почав сильно вигорати й зрозумів, що більше не бачу кадрів. Це дуже болюче почуття, коли намагаєшся дивитися, але нічого не бачиш. Навіть удома в кімнаті можна знайти безліч цікавих сюжетів, але в той період я їх не помічав. Вийти з незрячого стану мені допомогли колеги, відчуття спільності та спільноти. Ми поїхали в Ізюм з друзями та проєктом Віталія Матухна. Під час поїздки я знов почав згадувати, що таке фотографія і як я можу її бачити. Зрештою, тепер я працюю на Києво-Печерську лавру і як фотограф для них, і як фотограф для пошуку своєї краси. Зараз я не можу уявити себе без фотографії, бо для мене це все одно що жити й не бачити.
Мене цікавить фотографія в моменті її сумніву щодо самої себе. Там, де фотографія ще може бути фотографією, але вже не зводиться до звичних уявлень про неї, та водночас де фотографія зберігає здатність передавати реальність і переживання цієї реальності. Так, я відчуваю, що мого дослідження наразі недостатньо, оскільки я не підійшов до фотографії достатньо радикально. Разом з тим я відчуваю, що перебуваю доволі близько до цієї межі.
Чекаль Петро — український фотограф, митець, музика, куратор і культуролог, народився у 2001 році в Харкові. Працює з документальною та концептуальною фотографією, поєднуючи візуальну практику з теоретичними дослідженнями культури, фотографії та літератури. Його роботи були представлені в українських та міжнародних інституціях, зокрема в ЄрміловЦентрі (Харків), Dzyga Art Center (Львів), Kunstraum Kreuzberg/Bethanien (Берлін), PinchukArtCentre (Київ), а також у виставкових просторах Франції, Італії, Німеччини та США.
Співпрацював як фотограф і продюсер з українськими та міжнародними медіа й інституціями, серед яких Ukraїner, New York Magazine, BBC, UNICEF, Council of Europe. Є учасником і співініціатором міжінституційних виставкових і дослідницьких проєктів, зокрема «Покажіть свої документи…».
Отримав ступінь магістра культурології в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна. Фотографічну освіту здобував у Chekachkov Photo Academy, MYPH — школі концептуальної та художньої фотографії, а також у межах спеціалізованих програм і лабораторій, присвячених сучасній фотографії та кураторству.
У 2024 році став лауреатом Гранту Президента України для молодих митців. Також працює з документальним кіно; його фільм Lily of the Valley Collector відзначений нагородою Best Cinematography від Media Development Foundation(2023).
Соціальні мережі: Facebook, Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
