Часів Яр — одне з тих міст, чию назву сьогодні знає кожен, хто стежить за мапою DeepState. Це ключова точка на Донбасі, за яку тривають запеклі бої від квітня 2024-го.
Торік Українська асоціація професійних фотографів публікувала документальні світлини Костянтина і Влади Ліберових, Сергія Коровайного, Георгія Іванченка та Якова Ляшенка, зняті у цьому місті. Кожен із них зафіксував Часів Яр у свій момент — ще поранений чи вже майже знищений.
Сьогодні ми знову повертаємося до Часового Яру — разом із пресофіцером 24-ї бригади імені короля Данила, учасником УАПФ Олегом Петрасюком. Його підрозділ уже рік утримує оборону міста, яке медіа називають «щитом» і черговою фортецею Донбасу. Часів Яр очима військовослужбовця й фотографа, далі — пряма мова.
Про оборону
Я служу у 24-й механізованій бригаді. У червні виповнився рік, як наша бригада зайшла в Часів Яр. Коли ми заходили в місто, тоді лінія фронту проходила за каналом, тож ми зайшли в один із мікрорайонів. Канал — серйозна перешкода, яка ускладнює логістику. Противник нас, так би мовити, підстерігав — наші машини, групи евакуації, забезпечення, усе, що проходило через перетин каналу, потрапляло під вогонь. Через це дуже важко було доставляти все необхідне в той район. Тому ми через певний час перейшли за канал.
Зараз, станом на сьогодні, наші підрозділи вже рік як стоять за каналом. Лінія фронту там доволі динамічна: 300 метрів уперед, 300 — назад. Якісь позиції втрачаються, якісь відновлюються. І от уже рік ми воюємо в такому режимі.
Якщо говорити по суті, ситуація не надто оптимістична: з одного боку, територіальних здобутків немає, з іншого — коли ми заходили, всі казали, що Часів Яр і місяця не протримається. А він тримається вже рік.
Місто тримається виключно завдяки стійкості нашої піхоти
Ситуація з дронами, коли ми заходили рік тому, вже була складною. І зараз вона не стала кращою — хіба що ще більш інтенсивною. Але це стосується не лише Часового Яру — така картина вздовж усієї цієї ділянки фронту. Зараз маємо ситуацію, коли противник не може безпечно виїхати з Бахмута й дістатися до Часового Яру, а ми не можемо нормально виїхати з Костянтинівки й доїхати до Часового Яру. Усе поле між Костянтинівкою і Бахмутом перебуває під контролем дронів — і наших, і російських.
Це все: і «крила», і FPV-дрони, і з оптоволокном, і без. Оптоволоконних трохи менше, звичайних радіокерованих FPV — трохи більше. Сильною стороною противника є використання дронів типу «Крило», зокрема одноразових дронів-камікадзе «Молнія». Вони зроблені з дешевих матеріалів, але дуже активні.
Про цивільних
Цивільним навряд чи є місце в зоні бойових дій. Противник не розрізняє, хто перед ним — цивільний чи військовий. Часто це й неможливо зробити, бо спостереження ведеться з великої відстані. На такій дистанції ти не розбереш, хто саме там рухається. Просто ведеться ураження. Коли ми заходили в місто, цивільні там ще були. Думаю, зараз їх залишилися одиниці. За розвідданими, отриманими від полонених, були поодинокі випадки, коли цивільні переходили на підконтрольну росіянам територію, але це не було масово. Основна частина — евакуювалася або загинула. Усе живе, що було в місті, на жаль, переважно загинуло.
За весь час моєї служби там я бачив небагато цивільних. Особливо на початку, коли ми ще могли заїжджати в центральні райони, там траплялися люди, але здебільшого це були досить маргіналізовані мешканці. Я не люблю обговорювати цю тему, бо це не головна трагедія війни. Так, люди змушені були покинути домівки, але акцентувати на тих, хто свідомо залишається в зоні бойових дій, я не хочу. Емоційно я їх розумію — є прив’язаність, є дім. Але з раціональної точки зору це рішення я не підтримую.
Західні медіа люблять експлуатувати словосполучення «цивільні жертви». У нас, в українській армії, 80% — це люди, які до війни були цивільними. Вони, як і я, не планували робити військову службу своєю професією, не отримували гроші за підготовку до війни, як це відбувається на Заході. Там військовий — це професія: людина отримує зарплату за роки тренувань для участі у війні. У нас — ні. Тому життя наших військових інакше обчислюється, і для мене немає чіткої межі між «цивільними» й «військовими» жертвами.
У Часовому Яру загинуло більше колишніх цивільних, які взяли зброю і переодягнулися у військову форму ЗСУ, ніж місцевих жителів, які залишилися в місті. Питання «цивільний чи не цивільний» — це емоційна спекуляція. Якщо суспільство не готове цього усвідомити, то мені дуже шкода. Ми й так програє́мо війну в інформаційному полі, і ніяк не можемо донести цю реальність. Пресслужби пояснюють це журналістам, але ті відмовляються говорити про це своїй аудиторії, бо для них це «неможлива» річ.
Про роботу з медіа
Я вирішив додати до цього матеріалу про Часів Яр фотографії переважно бойової роботи. Чому? По-перше, як уже казав, я не роблю акцентів на цивільних жертвах. По-друге, доля війни вирішується саме на полі бою. Скільки б не було всього навколо — тем, до яких тягнуться журналісти, щоб «освіжити» погляд на війну й привернути увагу читача — ми забуваємо про головне: доля війни таки вирішується саме на фронті.
Я вважаю, що показувати бойову роботу потрібно щодня. Навіть якщо вона виглядає «однаково», навіть якщо читачеві це не цікаво, ми зобов’язані це знімати. Бо поки ми це робимо — люди, які воюють, існують у свідомості інших. Щойно ми перестанемо показувати те, що не має популярності, — для медіа це означатиме, що цього немає.
Так працює інформаційний простір. І тому я закликаю колег приїжджати сюди й витрачати більше ресурсу, ніж у 2022, 2023 чи 2024 роках, на роботу, яку недооцінюють глядачі, але яку обов’язково потрібно робити.
Зараз, на жаль, у державі є тенденція: «менше показуйте війну». Але доля війни вирішується тільки тут, на фронті. Не «шахедами» в Києві, не в інших тилових містах — лише людьми, які щодня перебувають на передовій.
Про особливі фото
Є одна фотографія з ротного КСП, яка мені особливо запам’яталася. На ній люди стоять за монітором і дивляться в екран — у них у прямому ефірі гинуть наші піхотинці. Ми це бачимо, ми шукаємо для них укриття. Піхотинець на зв’язку з пілотами й розвідкою, і на фото зафіксований сам процес керування боєм. Здавалось би, звичайний сюжет, банальна композиція для фотографа. Але за нею стоїть ціла історія.
Кожна світлина пов’язана з конкретною людиною. Коли ми приїжджаємо на позицію, де я живу з цими бійцями, спілкуюся, їм з ними з одного відра. І потім я дізнаюсь, що цих людей уже немає, а фотографії з ними залишились. Мені пише командир: «Тут загинули люди, але дякуємо, що є фотографії».
Я не хочу виокремлювати якусь одну історію чи робити акцент на «особливій» світлині — кожна фотографія така. Часом мені здається, що я знімав замало, хоча працював щодня. А тепер відкриваю архіви й думаю: тут не знято, там не знято, щось не дороблено. Часів Яр для мене — це історія про те, що боротьба ще триває. Хоч росіяни неодноразово заявляли, що вже захопили місто, зокрема півтора тижня тому.
Олег Петрасюк — український фотограф, народився в Києві 1991 року. Здобув науковий ступінь магістра у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка у 2014 за спеціальністю «історія, археологія». Ще на початку навчання, у 2009 році почав кар’єру у сфері фотожурналістики, спершу як фрілансер в агентстві УНІАН, а з 2013 по 2016-й працював в агентстві Укрінформ. Після короткої перерви повернувся до журналістики у 2017-му і працював у газеті Kyiv Post. З кінця 2022 року працює в EPA images. Мобілізувався до ЗСУ на початку 2024, проходить службу у 24 ОМБР ім. Короля Данила.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
