20 травня 2022 року завершився вихід українських захисників із «Азовсталі» — символу незламності, що 86 днів тримав оборону в оточеному російськими військами Маріуполі. Родини оборонців «Азовсталі» досі чекають на повернення своїх близьких з російського полону. Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує кадри фотографа, на той момент військовослужбовця полку «Азов» Дмитра (Ореста) Козацького, зняті на території заводу під час оборони, а також розмову з ним — про фотографію, війну, полон і право на паузу.
«Треба було більше знімати війну»
Треба було більше фотографувати війну. Ми тоді робили акцент на цивільних — більшість інтерв’ю і матеріалів були саме про них. Але зараз я шкодую, що не виходив на позиції, не знімав тих, хто насправді був вартим цієї публічності. Не скажу, що ті, хто є на моїх портретах, не варті уваги. А є люди, які справді заслуговують на визнання. І я проґавив можливість їх показати.
Я шкодую, що тоді не мав у собі більше сміливості, що сцикував, бо саме в спротиві, в бою, у цих людях і була справжня сила «Азовсталі». І саме це треба було документувати.
Якось в Америці, вже після полону, один представник влади сказав мені: «Коли ми побачили твої фотографії з «Азовсталі» — це стало для нас поштовхом, щоб посилити допомогу Україні». І це для мене був момент усвідомлення:
фотографія не зупинить війну, але вона може викликати емоцію. А емоція може щось змінити.
Сьогодні, в часи соцмереж і візуального шуму, важко достукатися до людей текстом. А візуальне — чіпляє глибоко. Іноземці, з якими я говорив, постійно кажуть:
фото — це те, що залишає слід. Треба було більше знімати війну. Не для себе — для тих, хто мав це побачити.
«Фотографія була способом відключитися від пекла навколо»
Для мене фотографія на «Азовсталі» була моментом, коли я міг відключитися від пекла навколо. Це був творчий процес, хай навіть у таких умовах. Камеру я брав нечасто — всього кілька разів. Переважно знімав усе на айфон.
Наприклад, коли ми записували інтерв’ю з моєю подругою «Навою», у якої на «Азовсталі» загинув чоловік, — я тоді налаштовував світло в бункері, виставляв кадр. І це трохи відмежовувало мене від того, що відбувалося. Коли займаєшся творчістю, голова перемикається.
Я не вважаю це великою роботою — фото було радше побічним результатом. Головне тоді було знімати відео — воно передавало ситуацію краще. Тому й фотографії вийшли випадково. Через призму часу я розумію, що треба було більше знімати. Матеріалу було надто багато. Але це — життєвий урок.
Ці 25 фотографій стали важливими не тому, що я їх так оцінюю — я взагалі не дозволяю собі оцінювати власну роботу. Але люди кажуть, що вони важливі. Мабуть, тому що тоді не було інформації, і особливо — візуальної. Тому ці знімки стали єдиним вікном у ту реальність. Я жартую: якби на «Азовсталі» був антимонопольний комітет, я б його не пройшов, тому що в мене була монополія на фотографії.
«Важливіше — безпека людей на фото»
Раніше деякі неопубліковані кадри з «Азовсталі» публікував Kyiv Independent. Але загалом майже всі фото з серії згодом вже були десь викладені. Спочатку було багато обмежень — насамперед щодо локацій.
Я просто вибрав ті знімки, які мені подобалися, обробив їх — і одразу виклав. Не було ні сенсу, ні часу щось додатково шукати. А вже потім, коли гортав свій Google Drive, знайшов ще фото, які були завантажені, але не використані. Тоді я їх теж віддав журналістам для публікації.
Спочатку було важливо передусім не «спалити» місце, де ми знаходимося: бункер, позицію, але ще важливіше — безпека людей на фото. Зараз дехто з них досі в російському полоні. А історії полонених — це мінне поле, ти ніколи не знаєш, як краще: показати чи зберегти в таємниці. Я радився з командуванням «Азову», чи можна публікувати певні кадри. І тоді ми вирішили додати ще 10–15 знімків.
«Я просто робив свою роботу. Але відчував, що це важливо»
Тоді, на «Азовсталі», я не думав про глобальне значення своїх фотографій. У мене не було таких амбіцій чи планів. Я просто робив свою роботу.
Але було чітке внутрішнє відчуття: це важливо і це потрібно зафіксувати.
Було розуміння, що увага світу прикута до Маріуполя і що частина цієї уваги — завдяки самим оборонцям і нашій пресслужбі. Ми говорили про це. Ми показували. А потім — неймовірно потужну роль зіграла команда Associated Press — Євген Малолєтка, Мстислав Чернов, Василіса Степаненко. Вони документували, як росіяни бомблять цивільних. І їхні кадри буквально розірвали інформаційний простір. Вони стали проривом.
Мені здається, мої фото вже доходили до людей по інерції після них. І я з великою повагою ставлюсь до тієї роботи. Її навіть важко оцінити — настільки вона була важлива.
«В Маріуполі етика була мертва»
У мене було чітке відчуття: в Маріуполі етика — мертва. Її просто вбили. Коли ти живеш у повному апокаліпсисі, це вже не працює.
Одне діло — знімати «прильот» у Києві, коли за 100 метрів є кав’ярня з фільтр-кавою. А зовсім інше — коли навколо тебе смерть, руїни, і все кричить про кінець. І в цій реальності — етичність не стоїть на порядку денному. Ти розумієш: можливо, це останні дні. І треба фіксувати.
Були моменти, коли я знімав у шпитальному бункері після прильоту — там були поранені, завалені бетонними плитами хлопці й дівчата. Можливо, це виглядало неетично, але мені здавалося, це критично важливо. Бо якщо я цього не зніму — про цю смерть не дізнається ніхто. Не буде жодного сліду.
Іноді були конфлікти. Комусь не подобалося, що я знімаю. Але глобально — я завжди намагався діяти з повагою. Інтерв’ю ніколи не записував без згоди. З фото — всі бачили, що я ходжу з камерою. І я не пам’ятаю жодного випадку, щоб хтось після цього підійшов і сказав: «Навіщо ти мене знімав?».
«Хотілося зробити цей кадр, тому довелося зробити автопортрет»
Найкраще в цій фотографії — це те, що люди самі вигадують їй контексти, історії, значення. І для мене це ознака мистецтва, коли є просто знімок, а є образ, до якого кожен домислює щось своє.
Але правда дуже проста. У нас був бункер, де ми жили, і був інший — куди я приходив фотографувати хлопців. Між ними — довгий перехід через тунелі. Я кілька разів бачив цей промінь світла, що пробивався згори. Спочатку зробив кілька кадрів на телефон — просто щоб подивитися, як це виглядає в кадрі. А потім, коли вже йшов із камерою, — вирішив зробити фото.
Є один нюанс: іноді, коли з’являється творча ідея, а поруч немає моделі — я фотографую сам себе. Не часто, але буває. Так було й цього разу. Мені хотілося зробити цей кадр, тому довелося зробити автопортрет. Було кілька дублів, і я вибрав той, що згодом став найвідомішим.
Що ж до самого променя, то все дуже технічно: після обстрілу в даху бункера з’явилася діра, і крізь неї проходило сонячне світло. Постійні обстріли підіймали в повітря багато пилу, а він, як відомо, і створює цей ефект видимого променя. Уся магія — в пилу й сонці. Ніякої додаткової обробки там не було.
«Більшість відзнятого матеріалу була знищена»
Більшість відзнятого матеріалу, на жаль, була знищена. Були ідеї — заховати жорсткий диск, десь закопати. Але це занадто ризиковано: невідомо, скільки років там ще буде русня. А сидіти й вирізати з багатьох годин відео те, що не загрожує нашим бійцям, — у мене просто не було часу.
Я намагався в останні дні перед полоном залити частину файлів на Google Drive. Але Старлінк був один на всіх, і швидкість передачі даних різко впала. Багато просто не встигло передатися.
Дуже мене врятував Google Photos — з телефона автоматично підвантажувались знімки за весь період на «Азовсталі». Завдяки цьому вдалося зберегти хоч частину історії.
Прихованих архівів у мене немає. Здається, все, що мав — або вже передано журналістам, або десь використано в кіно.
«Першу камеру купив за бойові»
Камера на «Азовсталі» — це моя улюблена Sony Alpha 6300. Це взагалі перша камера, яку я собі сам придбав. До того фотографував чужою камерою: у школі — з фотогуртка, в університеті — камера в універі, потім у друзів позичав. А цю купив у 2019-му за бойові — накопичив і придбав.
Ця камера пройшла зі мною Світлодарську дугу, інтерв’ю, службу в пресцентрі «Азову», і всю «Азовсталь» — до самого кінця. У полон я її не брав. Це було заборонено домовленостями — жодної техніки з собою не брали.
А вже після звільнення мені подарували нову камеру — це був дуже зворушливий момент. Її організували «Плюси». Моя подруга Наталка Щука, яка робила про мене сюжети, розпитувала, яка в мене була камера, який об'єктив. А потім в ранковому ефірі після полону мені подарували нову камеру.
Ця камера стала в пригоді одразу. Пам’ятаю, це було десь 8 жовтня 2022-го, а 10 жовтня — перші масовані прильоти по Києву. Я прокинувся від вибухів, відкрив новини, і просто зібрався, сховав камеру в рюкзак, сказав медсестрам, що їду «на каву» — і викликав таксі.
Це була моя перша робота після полону. Тоді дуже сильно горів цим. Бо коли тебе звільняють, з’являється відчуття провини — ніби повинен щось робити, продовжити. І для мене це був спосіб повернутися до справи.
Я знімав портрети, як надають першу медичну допомогу. Але не публікував і не підписував, що це мої кадри. Я мав бути на реабілітації. Не хотів, щоб хтось мав проблеми через це. Але фото залишились. А та камера пройшла своє — і зараз лежить удома. Вона вже й через Міноборони встигла пройти.
«Я ненавиджу фотографувати»
Після полону фотографія перестала бути для мене терапією. Навпаки — усе пішло в протилежний бік. Зараз я готую спільну виставку з ПЕН і хочу назвати її просто: «Я ненавиджу фотографувати». Вона про мій внутрішній стан, про фотографії, зроблені з 2022 по 2025 рік, і про те, як змінюється ставлення до власної справи. На виставці буде й «Азовсталь», і портрети для Superhumans, і затоплення на Миколаївщині, і прильоти по «Охматдиту».
Коли суспільство вибудовує тобі образ і очікує, що ти й далі відповідатимеш цьому образу, — стає важко. Мовляв, ти маєш робити тільки геніальні знімки. Я сам себе накручував. Бо всі вважають, що я — «той самий фотограф», і що кожна нова робота має бути унікальною, сильною. А іноді просто не можеш цього дати. У творчості теж є ресурс, і в якийсь момент я себе ним виснажив настільки, що почав ненавидіти фотографію.
Додала ще й рутина в Міноборони: постійна зйомка без творчості, без повітря, а зупинитися не можеш — бо це робота.
Я став заручником образу «успішного фотографа». Сам собі створив клітку. Не давав права просто взяти й зняти щось неідеальне. І тепер — поставив фотографію на паузу. Дуже рідко беру камеру в руки. Іноді щось знімаю на телефон — і це справді приносить задоволення.
Але я знаю точно: я не закину фотографію. Не може справа, яку ти любиш із дитинства, просто зникнути через зовнішній тиск. Я дав собі час, щоб відпочити, перезавантажитися, і потім, можливо, повернутись до репортажу. А можливо, піти у щось нове, побачимо. Зараз я працюю проєктним менеджером — хочу розвинутись у чомусь іще, бо не можна бути людиною однієї фотографії.
Звичайно, що попри все, я завжди надалі буду показувати кадри з «Азовсталі». Адже головне — це контекст. Я не привласнюю ці фото. Бо заслуга в них не тільки моя, а всіх, хто тримав зброю і боронив Маріуполь. Але хочу мати змогу любити фотографію — не тому, що «так треба», а по-справжньому. Тому наразі поставив фотографію на паузу.
«В Херсон не пустили, бо не мав бойового розпорядження»
У мене було дуже сильне бажання знову знімати в зоні бойових дій. Але, мабуть, десь глибоко був і страх — бо я давно там не був. Я впевнений, що зробив би хороші знімки. Але робота в Міноборони цього не дозволяла. Або ж я просто був «терпилом», який не зміг наполягти на своєму й вибити відрядження. Там усе складно, і юридично, і бюрократично.
Наприклад, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, у Херсон поїхали всі — журналісти з усього світу. А мене, військового, туди не пустили, бо не мав бойового розпорядження. Довелося залишитися в межах Миколаївської області. Власне, саме звідти знімки, які потрапили на виставку, бо так усе й працює — через систему, обмеження й дозволи.
Але я не втрачаю надії, хочу колись поїхати на Донбас — інколи туди тягне. Не знаю, як це назвати — пристрасть, потяг до бойових дій? Коли я ще жив у Маріуполі, часто їздив на мікрорайон Східний, найближче до фронту. Брав каву, гуляв вуличками, слухав вибухи — тупа романтизація, можливо. Але оця пристрасть і причетність до війни — вона є, і вона нікуди не зникла.
«Хочу, щоб фотографія знову стала хобі»
Можливо, я ще повернуся до фотожурналістики, але зараз для мене важливо набути експертності в чомусь іншому. Я не хочу бути зав’язаним лише на фотографії.
Водночас — честь і хвала тим, хто залишається в цій сфері. Я не уявляю, звідки люди беруть сили й натхнення, щоб постійно документувати війну. Я, наприклад, чітко відчуваю: коли у мене бракує ресурсу — падає і якість знімків.
Ліберови, Малолєтка — для мене це мастодонти української фотографії. Я не знаю, як вони це витримують, але якщо я колись і повернуся до фото, то хочу, щоб це було не з обов’язку, а тому, що справді люблю це. Щоб фотографія знову стала хобі, яке приносить задоволення.
«Зробити фото останніх полонених, яких звільнили»
Це буде популістична відповідь, але щира, бо коли мова заходить про фотографії — люди часто говорять не про зображення, а про сенс. Про те, за що вони борються і про що мріють.
Я борюся за наших полонених. І моя мрія — щоб усі вони повернулися з російського полону. Тому моя відповідь така: я б хотів зробити фото останніх полонених, яких звільнили. Якщо ми говоримо про мрію — я маю право про це мріяти, і я справді хочу, щоб саме так і сталося.
Дмитро Козацький — український фотограф, військовослужбовець, старший солдат, боєць полку «Азов» Національної гвардії України.
Від 2015 року оборонець м. Маріуполя на Донеччині. З 1 березня 2022 року разом з іншими побратимами тримав оборону на заводі «Азовсталь». Разом із іншими оборонцями Маріуполя перебував у російському полоні та був звільнений 21 вересня 2022 року під час обміну 215 українських захисників.
Світлина Дмитра «Світло переможе» стала однією з кращих у 2022 році за версією газети «The Guardian» та була обрана до списку «100 найкращих фотографій 2022 року» за версією журналу «Time».
Соцмережі фотографа: Instagram та Facebook
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
.jpg)
.png)
