На загорнутих протидронними сітками вулицях Херсона люди святкують дні народження, організовують весілля і ходять у театр. Серед сюрреалістичних декорацій війни у місті триває життя. Проте центр Херсона пустіє і люди переміщуються у відносно безпечні райони — подалі від берега Дніпра і поближче до спальних мікрорайонів. Фотограф Станіслав Остроус вкотре відвідав рідне місто Херсон, щоб зафіксувати різні аспекти його буття.
Гра на виживання
Від Миколаєва до Херсона поїзд неспішно тягне два вагони. Пасажири, не знайомлячись, відверто розмовляють — усвідомлення близької небезпеки зближує людей. Усім однаково страшно. Вагоном проходять поліція та працівники Служби безпеки України — кожного розпитують, перевіряють документи. Ніч на боковій полиці відпочинку не приносить і зранку нестерпно хочеться кави. За вікном пливе вкритий туманом степ. Земля розорана під озимі, а фазанів, що бігали уздовж дороги, вже немає.
Три роки минуло з часу звільнення Херсона від російської окупації. Місто щоденно бомблять КАБами, «Градами», дронами. Росіяни тренуються скидати боєзапас на «рухомі цілі» — військових чи цивільних; жінок, пенсіонерів чи дітей. Їм байдуже на кого влаштовувати «сафарі». Життя міста тулиться ближче до спальних районів, все далі утискаючись від Дніпра. Донедавна відносно безпечний мікрорайон Шуменський, розташований у західній частині міста, тепер активно обстрілюється. Наприкінці жовтня місцевий волонтер Ростислав зі свого балкона зняв на відео масований обстріл «Градами» — вибухи лунали один за одним, а над ураженими багатоповерхівками здіймався густий чорний дим.
Центр міста давно схожий на пустелю, крізь яку на швидкості пролітають відчайдушні маршрутки. Перехожих майже немає. Тут зрідка можна зустріти переважно маргіналізованих людей, яким уже немає чого втрачати. Вулиці Перекопська, Гімназична, Соборна та Богородицька потрапили у кілзону. Біля готелю «Фрегат» у середмісті — лінія фронту.
Херсон перетворюється на місто-привид: зруйновані, обгорілі будівлі дивляться на поодиноких перехожих чорними проваллями вікон. Вулиці, загорнуті протидронними сітками, нагадують лабіринти велетенської в’язниці. Сюрреалістичні декорації гри на виживання. Квест без права на помилку. Містяни оснащуються протидронними сигналізаторами, проте це часто не допомагає. У листопаді дерева уже без листя — ховатись ніде.
Сум і розпач
Для фотографа Станіслава Остроуса Херсон — рідне місто, і він використовує кожну нагоду, щоб туди потрапити. Він разом із волонтерами організації «Сильні бо вільні» їздив допомагати людям на місцях прильотів. «Скільки уже бачив руїн по всій Україні, утім кожного разу відчуваю справжній біль, сум і розпач, коли дивлюсь на залишки того, що було звичайним людським життям», — говорить Остроус. Розгублені господарі помешкань намагаються допомогти волонтерам. Обгорілі рештки квартири викидають лопатами на вулицю. Від землі підіймається стовп пилу, у який перетворились надії людей. Усе життя тепер можна скласти у пару валіз.
Волонтери працюють швидко. По-перше, все треба завершити до третьої години по полудню, оскільки потім складно добратися додому, а по-друге, ворожі дрони десь поблизу. Сигналізатори постійно пищать, а їхні екрани показують напрямок руху дронів.
Після роботи Станіслав Остроус разом з волонтерами повернувся на їхню базу. Підвальні приміщення облаштовані у навчальні класи, ігрові кімнати й спортивні зали. Ростислав Кулик, один із засновників команди «Сильні бо вільні», не втримується і б’є боксерську грушу натренованими ударами. У нього незабаром день народження, який збігається з днем визволення Херсона від російської окупації. Хлопці з команди готують привітання до 45-річчя — друкують грамоти з приколами на противагу офіційним подякам.
Ростислав Кулик переховувався від російських військових на Херсонському бавовняному комбінаті. «До мене приїхали наші хлопці й почали сигналити під вікнами. Пролунала черга з автоматів і я побачив пацанів. Сльози, радість, — розповідає Кулик. — Один мій брат вже демобілізувався, другий ще служить — якщо не на покровському, то на курахівському напрямку. Скрізь важко. Немає місця, де легко».
«Сильні бо вільні»
Організацію «Сильні бо вільні» Ростислав Кулик разом з друзями створив 26 лютого 2022 року. Волонтери організували сім точок, де можна було поїсти. «Ми намагались мінімізувати криміногенну ситуацію, щоб люди з голоду не мародерили — не ламали магазини, не крали, — пригадує Ростислав. — Ми навіть вирішували побутові конфлікти, які часто виникали через нервову напругу». Під час окупації було страшно — російські військові забирали людей на «яму», вивозили. Один знайомий Ростислава Кулика понад пів року провів у спецзакладі під Сімферополем. Він був держслужбовцем і його схиляли до співпраці. Зараз він виїхав з Херсона.
Сьогодні найскладніше для Ростислава та його команди — це евакуювати людей із прибережних районів, розташованих з протилежного боку Дніпра, — Антонівка, Садове, Станіслав, Широка Балка, Кізомис. «Люди сиділи до останнього, а зараз наражають на небезпеку себе і нас, — говорить волонтер. — Буває, дзвонять і кажуть, що поранені, стікають кров’ю. Військові й поліція туди вже не їздять, щоб не видавати себе. Про швидку допомогу навіть не згадую. Доводиться «летіти» нам». Люди у прибережних районах Херсона живуть без світла, води й газу. Тобто виживають, а не живуть. Одна бабуся в Антонівці сказала Ростиславу, що її бережуть ікони. «Кажу їй, що беріть ікони та поїхали. Обіцяла все обміркувати. Думає досі», — каже Ростислав Кулик.
Волонтерські організації Херсона співпрацюють і допомагають одна одній. «Сильні бо вільні» також підписали з місцевою владою меморандум про співпрацю, і тепер їм легше розв’язувати різні адміністративні питання. «Довгострокові проєкти закриваються і ми постійно відчуваємо брак фінансування. Після евакуаційних виїздів нашим машинам потрібен ремонт. Буває, наїжджаємо на міни-пелюстки — вириваються колеса, ламаються двигуни тощо, — ділиться Ростислав Кулик. — У місті ще залишилось багато людей, особливо літніх. Їм потрібно допомагати. Тікати не збираємось. Будемо жити!»
«Вічність і один день»
Наступного дня Станіслав Остроус пішов у театр, який продовжує працювати попри безпосередню близькість до фронту — за декілька сотень метрів уже червона зона. Несподівано для себе фотограф потрапив на репетицію святкового концерту, яка відбувалась у підвалі, в малому залі. Людей приходить небагато, проте усі відведені для глядачів 10–15 місць завжди зайняті. «Там я зустрів Ернеста — відомого херсонського байкера і саксофоніста за сумісництвом. Колись я фотографував їхні байкерські туси», — усміхається Станіслав Остроус.
У внутрішньому дворику театру, захищеному від дронів сіткою, Станіслав Остроус зустрів директора — Олександра Андрійовича Книгу. Він — український театральний діяч, режисер, актор, народний артист України, багаторічний директор Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша, а також засновник і президент Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії». «Олександр запросив мене поїхати разом з колективом театру до Бузкового парку — садити дерева на честь загиблих захисників Херсона. Уявіть, садити дерева в обпаленому війною місті», — говорить фотограф. Олександр Книга керує процесом висадки дерев у парку й пригадує, що колись біля свого будинку також висадив сотні дерев. Тепер його дім на окупованій території.
Олександр Книга пригадує, що перед початком повномасштабної війни у театрі була запланована прем’єра вистави «Вічність і один день». Назва, як виявилось, доволі символічна. З моменту повномасштабного вторгнення та окупації Херсонщини Олександр Книга жив у своєму будинку в Олешках. Він поїхав додому й одразу опинився в окупації. Директор театру був у російському полоні, його обвинувачували в організації мітингів. Проте Олександра Книгу відпустили, оскільки ця подія отримала великий резонанс у медіа. Окупаційні війська схиляли Олександра до співпраці і йому довелось виїхати на підконтрольну Україні територію. Проте після звільнення Херсона він одразу повернувся у Театр Куліша. «Ми вільні люди. Ми відчули свою силу та слабкість РФ. Вони намагаються нас знищити і примусити виїхати, але ми хочемо жити, і жити тут», — каже Олександр Книга.
Осиротіле місто
За п'ять хвилин ходьби від Театру Куліша розташована будівля РАЦСу. Незважаючи на постійну небезпеку обстрілів, люди зібрались привітати молодят — Вероніку та Олега. Пара познайомилась після деокупації Херсона — дівчина працювала у магазині, а хлопець прийшов купувати продукти. Через відсутність електрики церемонія затримується. Гості втомлюються чекати — з’являються пакети з шампанським, пластикові стаканчики та вигуки «Гірко!». Після декількох тостів розвіюється напруга і з’являється світло. Станіслав Остроус на деякий час стає весільним фотографом. «Ми вирішили розписатися у річницю визволення міста, щоб наше кохання було таким же сильним як Херсон», — усміхаються молодята.
У центрі міста закривається остання кав’ярня. Бариста Олексій дарує Станіславу Остроусу на згадку одну із намальованих власноруч листівок. «Зникає ще один осередок місцевого колориту. Місто сиротіє», — каже фотограф.
Станіслав Остроус іде на вокзал. На зазвичай заповненій людьми й фудкортами площі, тепер пусто і тихо. Чути лише звуки виходів з далекобійних гармат і прильотів десь неподалік. За залізничним переходом гавкають і скавчать собаки з притулку. «У Херсоні зараз дуже багато собак. Вони бігають зграями, інколи бувають агресивними, але здебільшого вони самі перелякані, — розповідає Станіслав Остроус. — Я згадую, що у цей приїзд так і не потрапив з волонтерами до собачого притулку. Сподіваюся, наступний раз буде».
Станіслав Остроус — народився 1972 року в Жмеринці, Україна. Почав фотографувати у 2012 році. Член UPHA — Української фотографічної альтернативи та MYPH. Фіналіст Leica Oskar Barnack Award 2025. Учасник основної експозиції фестивалю «Batumi Photodays» (2016 - 2019). Шорт-лист PhotoCULT 2019. Зараз живе і працює в Харкові, Україна.
Соцмережі фотографа: Instagram та Facebook
Над матеріалом працювали:
Автори тексту: Станіслав Остроус, Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
%20(750%20x%20360%20%D0%BF%D1%96%D0%BA%D1%81.)%20(3).png)
