Це Херсон у листопаді 2025 року на світлині фотографа Станіслава Остроуса. Моє око зачепилося за гаубицю на постаменті саме напередодні того, як я спакую маленький рюкзачок, щоб вирушити до Херсона й сама.

Гадки не маю, що це за гаубиця, але дуже таки підозрюю і боюся, що не помиляюся аж ніяк. Звісно, совєтська, звісно, звільняла Херсон від фашистів і навіть Берлін штурмувала, а тоді опинилася в Баку, де її знайшов старий совєтський солдат, наче давно втрачену любов, і зі сльозами на очах повернув її додому. А якщо раптом ця гармата просто випадкова — вона однаково мала б звільняти Херсон, такою її оголосили й означили. Тепер, коли російські війська звітуються про підбиті українські «фашистські» гармати під Херсоном, вона вичікує в нашому тилу.

Фото Станіслава Остроуса

‍

Росія самовіддано й без жалю чи навіть дрібки лінощів, ніколи не відкладаючи на завтра, означає, позначає, називає і маркує всі речі, які в когось викрадає. Одна літера — це дрібниця чи ні? На знаку «Маріуполь», щойно його захопивши, вони позбулися саме літери. Я дивлюся у соцмережах фото людей з окупованих земель і бачу це повсюдно, навіть у крихітних селах — убивство літер. От тобі напис «селище таке-то» і в ньому кілька новеньких лискучих літер — їхніх літер.

Називання, я думаю про називання як спосіб існувати у цьому світі самодостатньо. Так багато все ще маємо знаків, слів, вулиць, які ми сприймаємо як належне. Гармати в Чернігові, що ними місто так пишається, не спрацювали проти росіян у березні 2022 року, але працюють проти нас методом уповільненої отрути — гармати від російського царя, який убив Гетьманщину.

Наші ландшафти по вінця переповнені не нашими словами, які обрали не ми. Називаючи все по-своєму, Росія завжди готувалася до тимчасових поразок, щоб коли вони візьмуться за реванш, то у їхніх людей не виникло відчуття, буцім вони перетнули кордон. Російський солдат, який гуляє вулицею Рокосовського в Україні, буквально почувається як вдома, де жив на вулиці, їй-богу, того самого Рокосовського. Він вдирається сюди як злочинець, а виявляє, що тут на нього чекали цілком зрозумілі речі.

Називання — це буття у світі, це розрізнення світу і маркування кордону: оце своє, оце чуже. На наших вулицях усе ще вдосталь чужого. Навіть у, здавалося б, таких добрих словах, що ми ними оперуємо щодня. Вулиця Перемоги перетинає вулицю Миру в Чернігові. Чим не гарно, чим не мрія? Тільки-от… вулиця Перемоги — але чиєї? Проспект Миру — але якого?

Називати — це володіти, встановлювати свої правила і свою правду. Радянська влада заклала нам вибухівку, оголосивши, що їхні слова, навіть написані на український штиб, — правильні. Тягар минулого, розкиданий країною, загалом не важкий, але коли його приміряє одна людина, то її валить на землю. Вулиця не твоєї перемоги — зрештою хіба не визнання поразки? 

‍

Фото: Станіслав Остроус

Текст: Віра Курико