Єлизавета Букреєва: «Перетравлюю чуже горе та видаю його в зображеннях»

Українська фотографка Єлизавета Букреєва розповіла, чому нічого не очікує від фотографії, але продовжує знімати війну впритул, та чому обирає такі складні емоційні теми, хоча вважає себе занадто чутливою для цієї професії.

‍

«Коли почала фотографувати, не очікувала, що щось отримаю натомість»

У дитинстві мені подобалось фотографувати кліпаючи очима — так я зберігала зображення собі на пам’ять. Першу камеру мені подарувала мама, коли я ще вчилася в школі — це Canon 350D. Тоді знімала однокласників, шкільне життя, робила перші фотосесії з моїми друзями. Фотографувати свідомо почала у 2019 році, і це одразу була вулична й документальна, тобто не постановна, фотографія.

‍

‍

Скільки себе пам’ятаю, я завжди цікавилась мистецтвом, зі шкільних років ходила на всі виставки, які мені попадались. Прогулювала школу в кінотеатрі «Київ» і «Кінопанорамі», бо там показували фестивальне кіно. Фотографія здавалась чимось недосяжним, тобто я розуміла, як заробляти гроші на комерційних і весільних зйомках, але це мене ніколи не приваблювало. І повернувшись уже в дорослому віці до фотографії, я нічого не очікувала. Я прийняла, що, можливо, ніколи не отримаю нічого натомість. І це стало, як мені здається, моєю великою перевагою. Бо очікувати, що хтось заплатить гроші за фотографії незнайомців дуже амбітно, а я не мала цих амбіцій. Я знімаю, тому що не можу цього не робити, от і все.

‍

‍

Я робила, що хочу та як хочу, і на мене не тиснули думки, що потрібно встигнути до дедлайну, податись на проєкт чи виграти конкурс, бо інакше я все роблю дарма. Завжди знала, що фотографія — це заняття мого життя, просто не розуміла, як цим можна заробити. Я і зараз не дуже розумію, просто тепер фотографія — це щось набагато важливіше за матеріальні речі.

‍

«Війна стала частиною мене і найбільшою частиною мого життя»

Я досі не впевнена, що досягла певного рівня у професії. Це, мабуть, така особливість характеру — постійно працювати й шукати далі. Мені набагато важливіше, що створюватиму у майбутньому, ніж аналіз уже наявних робіт.

‍

‍

У мене великий список виставок за кордоном, однак на жодній з них я не була присутня фізично. В Україні, зокрема у Києві, мої роботи також виставлялись. Нещодавно вийшла персональна фотокнига «Where I was born». До книги увійшли фотографії, які знімала впродовж останніх чотирьох років, у тому числі знімки, зроблені після 24 лютого 2022 року. Дуже люблю цей проєкт і досі продовжую його знімати. Сподіваюсь, що будуть ще нові його частини, видані книгами. Серія деперсоналізована, вона радше про прояв людини у міських пейзажах. У книжці немає окремих героїв, я не намагалась туди додати багато вуличних портретів, хоча вони в мене є. Фотокнига «Where I was born» про середовище, у якому народилась, та про присутність у ньому людини, про оточення, в якому ми росли і яке нас формує. Я вирішила не обмежуватися знімками з Києва, адже на наше дорослішання й життя впливає країна в цілому. Для мене ці знімки — не просто серія зображень, але і шлях до мого минулого та моїх спогадів. Багато місць через війну можуть бути знищеними назавжди.

‍

‍

Я почала знімати у 2019 році, і це були, переважно, окремі серії фотографій. Так склалось, що мій останній проєкт 2021 року був про передчуття війни. Зараз уся моя робота пов’язана з темою війни. Вона стала частиною мене і найбільшою частиною мого життя.

‍

‍

Я точно не фотографуватиму пропаганду, незалежно від мети зйомок. Не зніматиму історій, які можуть виправдовувати російську агресію. Не візьмусь за зйомки, якщо не відчуватиму своєї дотичності чи зацікавлення темою. Працюю над власними проєктами, але інколи фотографую і для медіа. Проте берусь за ті зйомки, де немає чіткого плану, як саме і кого потрібно сфотографувати, а також коли можу зняти тему так, як я її бачу. Таких зйомок не дуже багато. Над своїми проєктами працюю зазвичай за власний рахунок. Моя колега Олеся Саєнко називає мене «незалежний воєнний фотограф». Напевно, так і є.

‍

«Я занадто чутлива для цієї професії»

Я занадто чутлива для цієї професії, бо мене зачіпає і вражає багато речей. І не обов’язково це повинні бути дуже страшні події в загальному їх розумінні. Мені запам’ятовуються діти, які живуть на прифронтових чи деокупованих територіях. Для мене це завжди дуже складне етичне питання, бо ці діти не мають вибору. Нерідко батьки повертають їх туди проти волі, а діти не мають можливості поїхати самі у відносно безпечні регіони, оскільки ще не повнолітні. У близьких до війни містечках і селах діти не мають можливості повноцінно навчатися, розвиватися, отримувати доступ до медицини тощо. Контури на мапі сильно обмежують. Мені буде легше сказати, які зйомки мене не зачепили. Я добре пам’ятаю героїв моїх фотографій, знаю їхні імена та заїжджаю провідати, якщо буваю десь поруч.

‍

‍

Вже пів року я працюю над проєктом про військових медиків. Знімаю їхню роботу на місці та між робочими змінами, які тривають по чотири доби. Це титанічна праця людей, і це пекло не має дверей на задній двір, де можна видихнути. Бійці, бійці, які лежать на столах і розповідають про десятки днів на позиціях, про те, як вони чекали евакуації, і уточнюють у медика, чи вони правильно надали собі допомогу. В мене навіть думки нема їм сказати: я втомилась, я не приїду. Втома не привід зупинятися. Так, це важка робота, і мені вона непросто дається, не дивлячись на те, що я маю двері, я можу вийти. Часто на зйомках бачиш стільки поранених, що немає просвіту, за який можна зачепитися. Утім, всі намагаються знайти щось хороше, пробують жартувати.

‍

‍

«Часто я сама себе вмовляю, що моя фотографія під час війни — важлива»

Мене часто запитують, як би я описала свої роботи. Відповідаю, що це фотографії, які може зняти будь-хто, але зазвичай знімаю тільки я. На перший погляд, мої фотографії виглядають дуже простими і складається хибне враження, що так зняти може кожен. До цієї візуальної простоти я іду навмисне — важкі теми часто не потрібно ще й ускладнювати візуально. Я не думаю про шаблони чи штампи у фотографії, а просто роблю так, як відчуваю, бачу та хочу.

‍

‍

Мені складно порівняти свої проєкти між собою, бо вони дуже різні візуально. Для мене важливо не повторювати саму себе, не тиражувати свої роботи, і поки мені це вдається. Для мене важливо не робити тисячі умовно однакових кадрів, а знімати інакше й говорити на різні теми. Я намагаюсь не «повторювати себе» і, звісно, це дуже складно. Як на мене, потрібно робити те, що буде найкращим для фотографії.

‍

‍

Фотографую війну, утім я, як і багато моїх колег, не обирала цей шлях. Вибір зробили за мене. Проте я дуже часто стикаюсь із вдячністю. Наприклад, коли працюю з цивільними, які живуть недалеко від фронту або на звільнених територіях. Люди дякують буквально за мою присутність біля них, за те, що приїхала розповісти й показати, як вони живуть. Проте у мене немає відчуття, що я справді роблю щось дуже важливе.

‍

‍

У документальній фотографії доволі складно зрозуміти, який саме внесок ти зробив. Це можна виміряти лише у довгостроковій перспективі. Мій проєкт War Diary — особистий щоденник війни, досі знаходить відгук у західної аудиторії. Після виставок мені приходять у повідомленнях слова вдячності. Зокрема пишуть, що, розуміють, як важко достукатись до західного глядача, і що цим проєктом мені це вдалося. Натомість часто я сама себе вмовляю, що моя фотографія під час війни — важлива.

‍

«Жоден кадр не вартий здоров’я або життя іншої людини»

У фотографів багато викликів у роботі під час війни. По-перше, тією чи іншою мірою ми віддаємо своє здоров’я, витрачаємо власний ресурс. По-друге, завжди постає етичне питання, що знімати і як знімати. Наприклад, чи фотографувати військових і родичів полонених, адже це питання безпеки. Багато українських фотографів співпрацюють з іноземними медіа, їхні світлини потрапляють на шпальти світових медіа. Потім ці світлини РФ може використовувати для створення фейків і пропаганди.

‍

‍

Один із викликів — як сфотографувати війну, щоб на неї звернула увагу західна аудиторія. Новини про Україну все рідше друкуються у світовій пресі, на кров ніхто не хоче дивитися. Потрібно постійно шукати нові способи, щоб відобразити війну, достукатись до глядача, змусити дивитися ці фотографії.

‍

‍

Щодо власної етики зйомки, то я насамперед людина, а не фотографка. Якщо потрібно допомогти, а я в цей момент можу зробити хороший кадр, для мене питання вибору не стоїть. Усіх фотографій все одно не зробиш, а жоден кадр не вартий здоров’я або життя іншої людини.

Так, я перетравлюю горе і видаю його в зображеннях. Показую пекло, і маю його запакувати так, щоб на нього звернули увагу. Показати ширше, аніж фотографії руйнувань, крові, відірваних кінцівок. Бо горе не закінчується зруйнованими стінами. У цій землі спогади, десятки років праці, життя. І я маю поважати це горе, бо я лише свідок, не мені його переживати. Хоча я і не маю права відводити погляд від страждань.

‍

‍

В роботі на стабілізаційному пункті я не намагаюсь зняти найкривавішу або найжахливішу фотографію. По-перше, бо робота медиків і військових не про смерть, а про життя, по-друге, я несу відповідальність за ці кадри перед героями. Звісно, я в кожного питаю, чи я можу знімати, але цей дозвіл не дає мені право на все. Я точно знаю, що ці світлини знайдуть рідні та друзі поранених. І я впливаю на те, якими вони їх побачать. Горе не стане візуально сильнішим від зображеної кількості крові. У квітні я зняла фото, на якому поранені бійці після надання допомоги сидять у піжамах з написом: »Shine bright». Це трагедія, але і великий прояв турботи одночасно. Медики переодягають у чистий і сухий одяг абсолютно кожного бійця, часто ця одежа має яскраві принти й написи. Звісно, вони ніколи не вдягнуть таку піжаму на військового з серйозним пораненням. Але хлопці з фотографії жартували між собою, а команда еваку питала, де взяти і собі таку. І це про турботу, про те, щоб зробити щось хороше поза протоколом для того, хто потрапив тобі на стіл. І це лише підсилює трагедію.

‍

‍

У своїй роботі я все приміряю на себе, стараюсь думати про людей в першу чергу, це фотографія про мою любов, а не заради «любові» глядача.

2022 року працювала над проєктом «Шрами втраченої людяності» про те, наскільки глибоко війна просочилася в наш простір, стала для нас звичною. Ми перестали звертати увагу на посічений асфальт, розбиті будинки, спалені автомобілі. Згодом були концептуальні проєкти, наприклад «Наше минуле не існуватиме у майбутньому». Я знайшла негативи у зруйнованому російським обстрілом будинку на Салтівці у Харкові. Для проєкту вручну надрукувала фотографії на шпалерах, розбитому склі й особистих речах власників квартири.

‍

‍

«Звісно — страшно, але не настільки, щоб сюди не їхати»

Моя робота про військових медиків, над якою почала працювати на межі 2024–2025 років, мабуть, найбільш безпосередньо дотична до війни з усіх моїх проєктів. Лікарі спочатку думали, що я військова. Дивувались, що цивільна особа залишається з ними на декілька діб, коли навіть бригадні фотографи зрідка там ночують. Медики запитують, навіщо це мені, а друзі та знайомі постійно цікавляться, чи мені не страшно. На цю тему в мене був хороший діалог під час однієї з поїздок на стабпункт. Була складна зміна, біля важко пораненого бійця зібралось багато лікарів, в операційній було тісно. Раптом хірург запитав мене при всіх, чи мені не страшно. Я кажу, що звісно — страшно, але не настільки, щоб сюди не їхати. Усі замовкли, і після тривалої паузи лікар сказав, що йому також страшно. Усі розуміють, що в такій ситуації, коли є багато ризиків, не може бути не страшно.

‍

‍

Мене особисто дуже лякають FPV-дрони — коли працювала у Нікопольському районі на Дніпропетровщині, за моїм автомобілем летів дрон, а зараз я ще і постійно бачу наслідки роботи дронів.

‍

«Через камеру я опиняюсь дуже близько до війни»

Будь-яка фотографія, на мою думку, суб’єктивна, адже саме автор обирає, що буде в кадрі, а що залишиться поза увагою. Під час війни зрозуміла, що у фотографії часто найменше саме фотографії, тут йдеться також про присутність, іноді сама присутність фотографа важливіша за зняті зображення. Не думаю, що я отримала б такий досвід і розумінням у цивільному житті.

Я не стала за час повномасштабної війни більш цинічною, радше навпаки. Моя робота зараз перетравлювати горе та видавати його у зображеннях. Найскладніше в цьому пронести через цей біль любов, не давши її пошматувати.

У мене ніколи не було моменту, коли я собі казала, що робота фотографки під час війни не має жодного сенсу. Були питання, а навіщо це мені потрібно. Для чого витрачати стільки часу, сил і ресурсу на роботу, яка, можливо, ніколи не дасть результату. Це нормальні людські питання, на які я не знаходжу однозначної чітко сформованої відповіді. Натомість періодично знаходжу для себе різні вмовляння, чіпляюся за щось хороше.

Мені запам’ятався один момент, коли працювала у Нікопольському районі, де ніколи не затухають обстріли. У квітні 2024 року зустріла там дівчинку-підлітку, яка розпитувала мене про камеру, про роботу фотографки. Я зрозуміла, що це дуже непогано, що ця дівчинка у своєму районі побачила й відкрила для себе щось нове. Я не обманюю себе, що моя робота дуже важлива, хоча інші бачать у ній багато сенсу. Мені цього достатньо, щоб продовжувати працювати далі.

Я почала фотографувати 25 лютого 2022 року. Багато моїх колег довго не могли брати камеру до рук. Натомість у мене не було жодних сумнівів, фотографувати чи ні. Через камеру я опиняюсь дуже близько до війни. Проте я не знаю, чи мені було б простіше, якби я зараз не фотографувала. Відчуваю відповідальність перед людьми, часто мене підтримують колеги. Я дуже сподіваюсь, що мені вистачить наснаги, щоб знаходити сили працювати далі.

‍

‍

‍

Букреєва Єлизавета — українська вулична та документальна фотографка. Учасниця виставки ICP Concerned 2020 в Нью-Йорку, фіналістка Italian Street Photography festival 2021. Фотографії публікувались у виданнях Eyeshot Magazine, The Village Україна, Untitled, The Reporters та The Ukraïner.
Соцмережі фотографки: Instagram та Facebook

‍Над матеріалом працювали:
‍Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар