Щороку у травні схиляємо голови на вшанування пам'яті про оборонців Донецького аеропорту, які героїчно протистояли навалі російських окупаційних військ і довели, що здатні боротися й перемагати навіть у нелюдських умовах. Осягнути подвиг українських кіборгів, які тримали оборону Донецького аеропорту 242 дні, допоможуть хроніка подій, фотографії й свідчення документалістів Анатолія Степанова та Сергія Лойка.
Український фотожурналіст Анатолій Степанов висвітлює російсько-українську війну з 2014 року й донині у співпраці з агенцією France Press. Він неодноразово бував у відрядженнях на позиціях українських силовиків у Пісках на Донеччині й на зруйнованій метеостанції поблизу Донецького аеропорту.
Російсько-американський журналіст і фоторепортер Сергій Лойко провів чотири дні в самому епіцентрі облоги Донецького аеропорту. Цей досвід і фотоматеріали стали основою його документального роману «Аеропорт». Лойко прагнув, «щоби на його кадрах люди побачили очі кіборгів такими, якими бачив їх він». Згідно з популярною версією, через абсолютну нездатність зламати стійкість українського гарнізону ворог охрестив українських оборонців аеропорту «кіборгами», і ця назва прижилася. Врешті, кіборгів побачив увесь світ, а книга Сергія Лойка, видана в Україні 2015 року, була номінована на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка та високо відзначена самими військовослужбовцями. Саме з цього видання наведено всі цитати Сергія Лойка у цій статті.
Ad fontes
Російська пропаганда на сході України не припиняла свою руйнівну роботу з часу здобуття країною незалежності. І на момент активних загарбницьких дій, що розпочалися в лютому 2014 року з анексії Криму, спецслужби РФ могли розраховувати не лише на власних бойовиків, а й на проросійськи налаштованих сепаратистів, з допомогою яких і розпалили проросійські мітинги на сході України. План Росії був простий: повзуча окупація Донецької й Луганської областей шляхом повалення місцевої влади.
На початку квітня 2014 року гібридні сили ворога захопили адмінбудівлі в Донецьку й Луганську, а 12 квітня — окупували Слов'янськ, Краматорськ і Дружківку.
Після першого збройного зіткнення під Слов'янськом Україна 14 квітня офіційно оголосила про початок Антитерористичної операції. А вже у травні під контролем окупантів відбулися фейкові «референдуми», що дали початок терористичним утворенням «ДНР» та «ЛНР».
Весна-літо: перша перемога та перші втрати
Донецький аеропорт у 2014 році — український форпост, який не давав можливості окупантам оголосити Донецьк повністю захопленим. У березні 2014 року на захист Донецького аеропорту (ДАПу) стали військовослужбовці 3-го полку спецпризначення та 95-ї аеромобільної бригади. А вже 17 квітня проросійські сепаратисти здійснили свою першу невдалу атаку на летовище. Роботу аеропорту було повністю зупинено 6 травня.
Вперше захопити летовище проросійські сепаратисти спробували 26 травня. На прорив пішов батальйон «Восток», посилений кадровими російськими військовими й досвідченими бойовиками-чеченцями. Однак зведений загін українських військових провів успішну спецоперацію й зачистив аеропорт. У тому бою відзначилася група 10-го загону ГУР МО під командуванням полковника Максима Шаповала, вони увійшли в новий термінал у перші години боїв і відкинули ворожі сили. Троє українських оборонців дістали поранення, в той час як росіяни зазнали суттєвих втрат. Під час відступу під «дружній вогонь» потрапив один з КАМАЗів з російськими добровольцями. Спираючись на задокументовані факти, ворог втратив щонайменше 36 осіб. Так почалася героїчна 242-денна оборона Донецького аеропорту, яка тривала до січня 2015 року.
Фотограф Анатолій Степанов каже, українські військові мали усі підстави для спецоперації:
«Якщо озброєні люди з іншої країни роблять спробу захопити стратегічний об’єкт, то будь-яка держава має повне право винести їх з цього об’єкта. Що і було зроблено 26 травня. Тим більше частина нападників була знищена дружнім вогнем. Свої ж і покришили КАМАЗ з бойовиками».
А далі в аеропорту було відносно спокійне літо, перестрілки траплялися рідко й не були тривалими. Втім, одна перестрілка все-таки принесла перші втрати особового складу. 10 липня ворог обстріляв позиції українських зенітників 72-ї бригади з мінометів, один військовий загинув на місці, один помер від отриманих поранень через кілька днів.
Від серпня на захисті летовища міцно стояли військові 2-ї батальйонно-тактичної групи 93-ї окремої механізованої бригади, підрозділи 3-го окремого полку спецпризначення і 74-го окремого розвідувального батальйону. Згодом, у вересні, їх посилили бійці 79-ї й 95-ї аеромобільних бригад ЗСУ та добровольчі формування.
Осінь: бої за старий термінал
Селище Піски, що фактично знаходиться у передмісті Донецька, було головним опорним пунктом української армії, через нього йшли постачання боєприпасів і провізії, проводили ротації особового складу, там були облаштовані позиції артилерії для вогневого прикриття гарнізону. Разом з аеропортом вони утворювали передову лінію оборони сил АТО. Оборонний рубіж навколо аеропорту залишався мінливим — через досягнуті у Мінську 5 вересня домовленості про припинення вогню новий спалах бойових дій вважався малоймовірним.
Утім Анатолій Степанов розповідає, що росіяни постійно обстрілювали навколишні населені пункти, перекладаючи відповідальність за руйнування та вбивства цивільних на українських військових:
«Поставити важке озброєння там не було змоги. Українська артилерія працювала по його околицях, щоб не дати змоги нападникам ефективно штурмувати аеропорт. А от самі вони брутально обстрілювали Піски, Опитне, Орлівку, Авдіївку, Красногорівку, Кам’янку, Карлівку, Первомайське і багато населених пунктів, що були поблизу. Вбивали людей, руйнували будинки».
Однак вже на початку вересня обстріли українського гарнізону та бої на самому летовищі активізувалися з новою силою. Перебуваючи у щільному оточенні, під безперервним шквальним вогнем — до 50 обстрілів з артилерії та мінометів щоденно — українські воїни утримували старий і новий термінали аеропорту й прилеглу до нього територію та стримували навалу регулярних військ РФ і найманців. У пастці заблокованого летовища, «звідки не літають літаки», час для кіборгів перетворився на один «задовгий останній день».
У спогадах Сергія Лойка, що знайшли своє відображення у книжці, найнебезпечнішою в обороні аеропорту була саме логістика: «приїхати й поїхати, скинути БК, “хавчик”, воду, рюкзаки й десантувати поповнення», — пише Лойко. Коли одні захисники розвантажували машини, інші в цей час засипали вогнем противника, який закріпився на другому кінці злітної смуги. Поїздки туди й назад — це «смертельний номер» у виконанні кіборгів, адже шлях — як на долоні, під шквальним обстрілом. До пункту призначення доїжджали не всі. Страх викликали не тільки вибухи, а й сама тиша.
«Тиша між обстрілами й атаками — найбільш стрьомний час. Хочеться спати — і страшно, можна заснути й не прокинутися», — пише Сергій Лойко у своїй книзі.
Втім, періоди затишшя траплялися все рідше. Кінець вересня приніс запеклі бої та втрати для українських військових, зокрема 28 вересня гине дев'ять захисників, 14 зазнають поранень, українці втрачають два БТР-80. Всупереч всьому українські військові стійко тримають позиції, беруть у полон російських солдатів і нищать ворожий танк Т-72. Загиблому у тому бою офіцеру 93-ї бригади капітану Сергію Колодію (посмертно) присвоєно званням Героя України.
«Годі було осягнути й те, навіщо, заради якої високої стратегічної мети нападники день у день поливали ці прозорі руїни вогнем і свинцем. А потім посилали на забій нових і нових так званих «добровольців», більшість з яких невдовзі поверталася через відкритий кордон на батьківщину в дерев’яних ящиках із грифом «Секретно»», — ділиться Сергій Лойко.
Сепаратисти намагалися захопити ДАП до дня народження президента РФ Путіна й не раз рапортували про його взяття. Від безсилля ворог тиснув, обстрілював поверхи термінала з танків. Таким чином 3–6 жовтня від ворожого вогню загинуло 11 українських бійців, серед яких увесь екіпаж підбитого танка зі складу 1-ї окремої танкової бригади. Протягом тижня на місце трагедії неможливо було прорватися, аби евакуювати тіла загиблих.
29 та 30 листопада під час останнього бою за старий термінал гине ще двоє українських бійців, шестеро зазнають поранень. Відтак українські сили оборони залишають приміщення старого терміналу, що від постійних обстрілів перетворився на «безформну димну груду руїн», і переміщуються на територію нового терміну.
«Командування орків (так їх називали кіборги за масову знеособленість, за неможливість зрозуміти, навіщо вони тут і чого добиваються) вважало, що Аеропорт треба взяти за будь-яку ціну, щоби «вирівняти лінію фронту» під час чергового «перемир’я»», — пише Сергій Лойко.
«Радіо Свобода» з посиланням на Генштаб України повідомляло, що від 5 вересня 2014 року, коли тривав черговий режим тиші згідно з домовленостями у Мінську, загинуло 162 бійці ЗСУ, 300 військовослужбовців були госпіталізовані, серед них 12 — тяжко поранені, у полоні перебували 185 бійців, 298 були зниклими безвісти.
Найтрагічніша зима: бої на території термінала, підрив
З 30 листопада в ДАП починається ротація кіборгів, яка триває 11 днів. На позиції заходять бійці 90-го аеромобільного батальйону, який увійшов до складу новоствореної 81-ї аеромобільної бригади. Упродовж першої половини грудня всі відбиття атак лягли на плечі бійців цього батальйону. Через те що варта на летовищі постійно складалася з представників різноманітних підрозділів і формувань, було вирішено передати об'єкт під контроль одного підрозділу.
У перші роки АТО в Україні побутував міф, що на сході воюють професійні військові та добровольці, воювати — це їхня робота, їхній вибір, а цивільного життя та решти країни це не стосується. Але цей міф не відповідав реальності.
«І лише солдати їхали на свою війну, наче це розважливе, а часом невгамовне й шумне життя саме витискало їх із себе, як небажані, зайві елементи», — зауважує Сергій Лойко.
Результатом чергових мирних перемовин була угода про повне припинення вогню у зоні проведення АТО від ранку 9 грудня 2014 року й так званий «зелений коридор», тобто блокпост угруповання «ДНР» під егідою ОБСЄ, через який мала здійснюватися ротація українських бійців. Українцям дозволили провозити лише вогнепальну зброю та обмежену кількість набоїв, водночас росіяни мали право обшукувати на блокпосту українських військовослужбовців. За документованими свідченнями українського бійця Остапа Гавриляка, їм дозволялося стріляти тільки у відповідь. У Генштабі пояснювали це домовленостями та вказували на відсутність втрат серед військових у цей період, хоча це підривало моральний дух українських військовослужбовців, розповідало «Радіо Свобода». Втім цей «коридор ганьби», як його називали українські бійці, не пропрацював і двох місяців.
Водночас на Новий рік 1 січня 2015 року сепаратисти зчинили бій, щоб прорватися в новий термінал. Після трьох годин запеклого бою бойовики відступили. Вночі 11 січня з аеропорту вдалося евакуювати шість поранених оборонців, хоча росіяни гатили з гранатометів по терміналу та з артилерії по метеовежі.
Зрештою 13 січня від прицільних обстрілів з танка обвалилася легендарна вежа управління польотами, яку тримали семеро кіборгів 122-го аеромобільного батальйону. Того дня бойовики висунули українським захисникам вимогу покинути територію нового термінала до 17:00, однак кіборги обрали бій і завдали сепаратистам чималих втрат — понад 250 осіб загиблими.
«Єдиний наказ, який вони колись одержали і виконували як заповідь, містив лише одне слово — «Тримайтеся!». Скасування наказу не було і, схоже, не передбачалося. І вони трималися», — пише у своїй книзі Сергій Лойко.
В ніч на 14 січня відбулася остання зміна особового складу на летовищі. А вже від ранку 16 січня аж до другої ночі в Донецькому аеропорті тривав запеклий бій. Кіборги опинилися в оточенні на другому поверсі, бойовики зайняли перший і третій поверхи. Затиснуті на краю термінала, з втратами, під впливом отруйного газу, який застосовували росіяни, українські оборонці продовжували триматися, прикриваючи обличчя лише вологими серветками. Вночі до кіборгів проривається підкріплення з 15 осіб і разом вони 17 січня відвойовують частину території аеропорту.
«ДАП це стратегічний аеропорт в регіоні, де робиться спроба сепаратистського заколоту. Захопити такий аеропорт — це значить отримати можливість будь-коли перекинути туди десант на літаках і розвивати успіх. Тому його і тримали, щоб не було у росіян такої можливості», — розмірковує Анатолій Степанов.
Остання евакуація поранених була організована у ніч на 19 січня. А вже вдень по обіді бойовики підірвали новий термінал. Вибух зруйнував стіну, яка захищала кіборгів від обстрілів, тому їм довелося будувати барикади з того, що було під руками, та відстрілюватися. Росіяни наступали з усіх сторін. Навіть у такому становищі українські кіборги завдають втрат ворогу у техніці й живій силі та проводять операцію з відбиття аеропорту. На жаль, ця операція закінчилася трагічно, до нового термінала доїхала лише одна бойова машина, більшість новоприбулих військових тоді героїчно загинули.
«Дивлячись на стилізовані під апокаліпсис руїни, годі було зрозуміти, як усі ці обгризені нескінченними битвами залізні ребра посадочних рукавів, що розтікалися з головної будівлі, взагалі здатні стояти. Як, власне, і сама колишня будівля. Крізь її пошарпану порожнечу кулі й снаряди тепер найчастіше пролітали, не зустрічаючи перешкод. Якщо, звісно, не впивалися в плоть людей, які вже близько двохсот сорока днів захищали те, що неможливо було захистити та й, за здоровим глуздом, захисту не вартувало», — вражається Сергій Лойко.
Другий підрив нового термінала пролунав наступного дня, 20 січня. Цей вибух став фатальним — під руїнами термінала загинув 51 військовослужбовець ЗСУ.
За кілька днів, коли триматися вже не було за що, останні сили українських захисників, бійці 90-го окремого аеромобільного батальйону, залишили позиції під шквальними обстрілами з «Градів».
У 2012 році Міжнародний аеропорт «Донецьк» імені Сергія Прокоф’єва був гордістю інфраструктури — сучасний новий термінал, зведений напередодні чемпіонату з футболу Євро-2012, та найвища диспетчерська вежа в Україні. Проте всього за два роки, з початком неоголошеної російської війни, територія, що простягалася на десятки гектарів, разом з новим терміналом була зруйнована постійними обстрілами й бойовими діями. Не здатний захопити аеропорт у чесному бою, ворог перетворив його на попіл.
«Новий термінал, що постав на світ стильним красунчиком зі скла, заліза й бетону, тепер не мав ані єдиного кубічного метра простору, не понівеченого вогнем, кулями, снарядами й мінами», — констатує Сергій Лойко.
У березні 2015 року на території зруйнованого нового термінала ДАПу під конвоєм озброєних бойовиків українські полонені розбирали завали й діставали тіла загиблих побратимів. Рештки тіл українських оборонців доставили до моргів у Донецьку, а пізніше — до Дніпра. За час оборони Донецького аеропорту з вересня 2014 року до січня 2015 року загинуло 109 українських військових, 446 були поранені, 6 — зникли безвісти.
«Люди не хотіли війни. Вони хотіли жити. І жили. Солдати теж хотіли жити. І помирали», — пише Сергій Лойко.
Протягом усієї оборони ДАП безпосередньо в аеропорту й на прилеглих об’єктах воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79-ї, 80-ї, 81-ї, 95-ї окремих аеромобільних бригад, 93-ї окремої механізованої та 57-ї окремої мотопіхотної бригад, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», українські добровольці. Багато кого відзначено державними відзнаками, декого — на жаль, посмертно.
«Щоб зрозуміти, ким були кіборги, треба уявити собі оборону сучасної споруди зі скла і бетонних стовпів із гіпсокартонними перегородками», — каже Анатолій Степанов.
За роки російсько-української війни було багато прикладів незламності українських захисників, але оборона ДАПу — це окрема, героїчна сторінка історії України. Погляд крізь призму часу на оборону Донецького летовища прояснює, як героїчний досвід кіборгів допоміг країні вистояти в перші найважчі місяці 2022 року, коли Росія пішла на повномасштабне вторгнення.
«Якщо полізуть знову, для них тепер усюди буде суцільний Аеропорт», — підсумовує Сергій Лойко.
Матеріал створено за підтримки програми Британської Ради «Гранти для розвитку креативної економіки»
Анатолій Степанов — український фотограф, народився і виріс у Києві, здобув освіту інженера. У 2004 році закінчив Школу фотографії Віктора Марущенка і з того часу працював професійним фотожурналістом у низці українських медіа та міжнародних агентств. Мав численні публікації в журналах National Geographic, Spiegel, Stern, Time та багатьох інших міжнародних виданнях, брав участь у міжнародних фотовиставках.
У листопаді 2017 року виступав з доповіддю про свою роботу на фронті під час презентації фотокниги RAW в Українському музеї у Нью-Йорку. Його проєкт «Незалежні», присвячений українській молоді, яка воює за свою країну, виставляється на онлайн-виставці в Українському національному музеї у Чикаго. Анатолій Степанов висвітлює російську агресію проти України з перших днів 2014 року та впродовж усіх цих років у співпраці з агентством France Press.
Соцмережі фотографа: Instagram, Facebook.
Сергій Лойко — журналіст, письменник, воєнний кореспондент і фотограф. Протягом багатьох років працював кореспондентом Los Angeles Times, висвітлюючи війни, збройні конфлікти та політичні кризи в країнах колишнього СРСР, а також в Афганістані та Іраку.
З 2014 року Лойко документував російсько-українську війну як журналіст і фотограф. Він став одним із найвідоміших авторів, які висвітлювали оборону Донецького аеропорту: у жовтні 2014 року провів кілька днів серед українських військових у заблокованому летовищі. Його репортаж і фотографії з ДАПу були опубліковані на першій сторінці Los Angeles Times, а знімки українських «кіборгів» отримали широкий міжнародний резонанс. Досвід роботи в Донецькому аеропорту став основою для документального роману «Аеропорт», присвяченого українським захисникам. Книга була номінована на Національну премію України імені Тараса Шевченка. Серед інших його книжок — «Рейс», присвячений збиттю рейсу MH17 над Донбасом.
За репортажі про війну в Україні Сергій Лойко отримав Bob Considine Award від Overseas Press Club, а також редакційну нагороду Los Angeles Times за найкращі репортажі 2014 року.
Його робота поєднує журналістську точність, досвід воєнного репортажу та глибоку увагу до людського виміру війни. Через тексти й фотографії Лойко створює свідчення про події, що стали частиною сучасної історії України, та допомагає міжнародній аудиторії побачити український спротив зсередини.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Яна Євменова
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
.png)
