«У Сумах земля слухає небо» — так про прикордонне місто говорить Костянтин Ліберов. Нещодавно він разом із дружиною Владою документував Сумщину — регіон, що від літа 2024 року перетворився на нову гарячу точку вздовж лінії фронту. Ліберови фіксують війну не як хроніку вибухів, а як людське буття на межі. У розмові для УАПФ Костянтин розповідає про тишу, що тримає біль, кадри, які не можна знімати, і про те, чому найстрашнішим стає не фронт, а внутрішній кордон між «тут» і «там».
— Чим Суми для вас відрізняються від інших прифронтових міст, які ви знімали? Є якась «своя» тиша, страх чи незламність у цьому регіоні?
— Обличчя сучасної війни всюди схоже. Ми з Владою бачили це не раз: артилерія, КАБи, жертви серед цивільних, евакуація, зруйновані села. Сумщина не виняток.
У Сумах є своя незламність, але вона обережна. Вона живе в тиші, яка прислухається до повітряної тривоги. Тут кожен знає — в будь-яку мить ракета чи КАБ можуть прилетіти в центр міста. І це не гіпотетика — 13 квітня два «Іскандери» вдарили по центру в обідній час. Вербна неділя. Три труни з однієї родини… це не кадр — це щось, що лишається в тобі.
І ще — з кожним новим фронтом ростуть ціни на житло. Суми цього разу стали рекордом.
— Були моменти, коли вам хотілося зняти щось, але ви свідомо не натиснули кнопку?
— Так, і дедалі частіше. Бо моя камера — це не просто інструмент, це емпатія. Іноді я не можу її підняти.
Приїхав у село. Люди вантажать свої речі в причеп — очевидно, вони прощаються з домом. Я зупинився. Розумів, що це міг бути сильний кадр. Але не зняв. Їхній розпач і гідність — це було занадто живе. Я не хотів втручатися.
Ще один біль — як змінилося спілкування з військовими. Колись ти міг зупинитись на дорозі, зробити портрет, поговорити, передати фото — і це було ціле маленьке життя. А зараз ти чуєш: «Мені не треба фото на могилу». Це змінює все. Це знак, що вони не відчувають підтримки. І це боляче.
— Ви вже багато де побували й багато бачили, чи є щось таке, що досі може вас здивувати в документуванні війни?
— Ні. Уже — ні. Мене нічого не дивує. Я просто ставлю питання: чому, як, що за цим? І якщо можу — розповідаю.
Всі історії — про межу. Або межу зла, або межу людяності. І лише друге досі вражає.
Коли люди, як Денис Христов чи капелан Леонід, ідуть у саме пекло рятувати інших — ти бачиш, що ця межа самопожертви не має кінця. І водночас Росія щодня знаходить нові способи вбивати. Ось і весь баланс.
— Що для вас із дружиною особисто стало найважчим під час цієї зйомки? І як для фотографів, і як для людей.
— Найважче — це те, що знімати стає майже неможливо. Через дрони, через страх, через зламану логістику. Зараз український солдат боїться світла — ліхтарика, екрана, навіть натяку на освітлення. Бо темрява — це шанс вижити. І навіть якщо ти пояснюєш, що FPV-дрони бачать тепло, а не світло — все одно всі сидять у темряві. І ти маєш фотографувати в цій темряві.
А ще важче — це сама земля. По той бік кордону вона інша. Влада точно сказала: «На тій стороні — інша земля. Вона холодна. Вона ненавидить. І навіть у серпні вона пронизує тебе. А наша земля — тепла. Ми боремось за неї. За право бути собою. На своїй землі».
Ось це найважче — фізично і морально — бути там, не на своїй землі.
— Чи відчувається там кордон не лише географічний, а ментальний — між тилом і війною, життям і втратою?
— Так, дуже. І він зовсім не на мапі. Він у свідомості.
В прикордонних селах усе стиснуте. Там інше повітря, інші слова, інші погляди. А коли повертаєшся у тил — стає тісно. Не тому, що люди погані, а тому, що ти більше не в цій реальності.
Це найгостріший кордон — коли ти не можеш до кінця бути ні «там», ні бути «тут». Це внутрішній розрив. І він непомітно, але глибоко ламає.
— Який кадр із Сум чи Сумщини закарбувався вам у пам’яті? Що він відкрив для вас особисто, а не лише для репортажу?
— Я не можу про це багато говорити й показати сам кадр з міркувань безпеки. Але це портрет комбрига на тому напрямку, зроблений після нашої годинної розмови про фронт. Нічого показного, просто погляд. У ньому було все: і втома, і рішучість, і відповідальність. Це кадр не для репортажу. А для памʼяті.
— Що ви хотіли б, аби світ дізнався про Сумщину, яка до 2024 року майже не фігурувала у світовій пресі.
— Що Росія не зупиняється. І війна триває.
Ми прилетіли у Вашингтон. Таксист питає, звідки ми. Ми кажемо — з України. А він: «О, а війна у вас ще йде?». І все. Я сказав, що так, і більше нічого не відповів. Просто замовк.
Світ втомився. Але війна не втомилась. На Сумщині новий фронт. Знищені села, щоденні поховання, чорні дні. І про це ніхто не говорить. А має.
— Яке слово, на вашу думку, зараз найточніше описує місто Суми? І яке — прикордоння?
— Суми — це очікування. Очікування тривоги, очікування ранку, очікування змін, які чомусь не настають.
Прикордоння — теж очікування. Але стиснуте. В ньому менше надії, більше інстинкту.
— Як ви відновлюєте себе після таких поїздок? Чи вдається «вимкнути» для себе війну на деякий час?
— Ні. Насправді — ніяк.
Ми з Владою між двох світів. Наше оточення — це військові, медики, волонтери. Люди, які живуть війною. І коли опиняєшся серед тих, хто «не в темі» — стаєш ніби ніким. Немає про що говорити, і мене це злить, бо я не хочу втрачати зв’язок із цивільним світом. Але він усе більше віддаляється. А я — повертаюсь туди, де мене розуміють — до фронту.
Ця робота потребує повного занурення. Розуміння. Відчуття. Інакше не працює. Тому «вимкнути війну» не виходить. Вона просто живе з тобою. І в тобі.
Костянтин і Влада Ліберови — подружжя фотографів з Одеси. Свій шлях вони почали зосереджуючись на творчих та емоційних лавсторі. За декілька років стали одними з найбільш впізнаваних фотографів у сфері та перейшли до активної викладацької діяльності, мають тисячі вдячних учнів по всьому світу.
На початку війни в Україні змінили вектор своєї роботи, зосередившись на художній документалістиці: їхні фотографії з гарячих точок України стають вірусними в соціальних мережах, набираючи сотні тисяч репостів, їх публікують впливові медіа, такі як BBC, Welt, Vogue, Forbes, а також беруть до своїх соціальних мереж Президент України та інші високопосадовці.
У Європі вже відбулися дві персональні виставки Ліберових. Окрім цього, їхні світлини стали частиною багатьох тематичних виставок. Мета Костянтина і Влади — зробити так, щоб якомога більше людей дізналися через правду про війну в Україні. Фотографія для них — сенс життя й можливість множити гармонію у світі.
Соцмережі фотографів.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
.jpg)
.png)
