Андрій Котлярчук починав у Верховній Раді, знімав президентів і рекламу для світових брендів, роками працював у глянці. Та у 2000-х відмовився від комерції, щоб знімати лише власні проєкти. Сьогодні він — автор фронтових портретів, альбомів про добровольців на війні і Київщину після окупації, новий учасник УАПФ. У його роботах документальність поєднується з авторською філософією, а війна постає не лише як трагедія, а й як простір для пошуку сенсів і краси.
Про творчість і шлях у фотографії
Як почалася ваша історія з фотографією? Пригадуєте момент, коли вперше взяли камеру й відчули, що це — ваше?
До п’ятого класу я встиг заробити та накопичити 63 рублі. Батьки доклали стільки ж та купили мені фотоапарат «Вілія-авто» з фотозбільшувачем «Таврія» зо всім лабораторним начинням. Мати мене попередила, що витратили великі гроші і щоб я навіть не думав кинути фотографію.
Потім я пройшов всі щаблі професійної фотографічної роботи. У 20 років керував фотостудією з лабораторією в інституті Зоології Національної академії наук України. У мене було двоє підлеглих вдвічі старше за мене. Встиг купити першу в Україні автофокусну камеру «Minolta 7000 Maxxum». Працював у газеті Верховної ради «Голос України». Знімав відомих політиків та президентів, підводні човни Севастополя, заколот 1993 року у Москві. В якійсь момент стало все не цікаво. Багато відзняв нарисів для іноземних журналів. Зйомки вже були на слайд 6х6 см та 6х12 см. В мій кадр потрапляли жителі заполярних регіонів, українські печери, пейзажи Криму, українське село, життя провінційних монастирів. Завдяки цим зйомкам я почував себе достатньо незалежно. Пізніше відкрив власну студію і пірнув з головою у світ моди та реклами. Був єдиним фотографом в Україні, який підписав п’ятирічний контракт з «Coca-Cola». Перезняв всі міжнародні бренди, які були представлені в Україні. Роками знімав для журналів «Cosmopolitan» та «XXL». Друкувався мабуть у кожному товстому українському глянці.
Десь у 2004 я зрозумів, що я досяг впевненого максимуму, як по гонорарах так і по художньому рівню. Я перестав любити клієнтів і досить швидко перейшов на власні проєкти. Приблизно з 2006 року займаюся виключно авторськими зйомками. В мене немає ні хазяїв, ні замовників.
Ви поєднуєте роботу фотохудожника й документаліста. Як вам вдається балансувати між цими двома підходами?
Ніяк. Я не балансую взагалі. Я знімаю так, як бачу. Таке в мене красиве бачення світу, як у гарному голлівудському кіно. Є певні історії, які варті того, щоб їх почули-побачили люди і я їх розповідаю. Просто так не знімаю і з камерою по вулицях у пошуках «щасливого кадру» не гуляю. Філософ Мірча Еліаде писав, що матеріалістична парадигма сучасного суспільства є всього лише поверхневим шаром, під яким ховається глибока залежність від архетипів і міфологічних структур.
Як Ерос не міг існувати без Танатосу, так і документалістика не може існувати без культури споглядання світлин скрізь архаїчні шари свідомості. Задача ж фотографа втиснути у світлину максимум сенсів, ідей та історій. У мене іноді це виходить.
Чи відчуваєте, що у вашій роботі є авторський стиль чи навіть філософія, яка проходить крізь усі проєкти?
Я з самого початку більше знімав на широку плівку та на формат. Раптом з’ясувалося, що в мене просто немає конкурентів. Сьогодні я знімаю близько 600 листів класичної чорно-білої плівки 4х5 дюймів на рік. Крім того, сотню листів 5х7 дюймів та багато роликів з кадром 6х6 см. Знімаю, як правило на Ілфорд, іноді на Кодак. Навіть під час боїв за Бахмут я знімав на плівку 6х6 см з штативу. Зйомка з штативу має багато переваг і певний стиль. Крім того, в мене вища художня освіта та велика фотографічна практика. І ще велика надивленість. Я провів багато тижнів у національних музеях різних країн і передивився тисячі фільмів. Можливо, саме тому мені кажуть, що мої зйомки нагадують дороге кіно.
Які теми зараз найбільше захоплюють вас у фотографії? Чому саме вони важливі для вас?
Я зараз вивчаю теми краси смерті, естетики війни, вабі-сабі, ванітас, смерті у британській культурі Вікторіанської епохи. У нас дуже мало говорять про красу на війні, але вона існує. Надихають американські світлини часів В’єтнамської війни.
Про документальну фотографію і війну
Як війна — спершу АТО, а потім повномасштабне вторгнення — змінила вас як фотографа і як митця?
Неочікувано для себе пережив жорстку депресію через загибель побратимів та друзів дитинства. Я був не готовий до такої кількості смертей. Можливо, стало менше емпатії, стало важче мною маніпулювати.
У моїй власній колекції старовинних світлин лежить близько 400 оригінальних карточок німецьких, американських та радянських фотокореспондентів часів ДСВ. Істориків у моїй колекції цікавили перш за все портрети у формі. По ним вивчали фенотипи облич, форму, зброю, трофеї, нагороди. Саме тому я почав знімати на війні портрети. Більш того, я перший у 2014 почав знімати на фронті портрети на чорно-білу плівку 6х6 см.
Після, у 2019 році я видав у видавництві «Мистецтво» альбом «Добровольці. Доба героїв» на 320 сторінок. Мені здається, що це єдине видання присвячене добровольцям.
Чи були моменти, коли знімати було надзвичайно важко емоційно? Як ви знаходили сили продовжувати?
Я не відволікався від роботи навіть, коли поряд падали бійці. Був лише подив, що Богу не набридло мене захищати. Зовнішньо я завжди спокійний. Багатьох це дратує. Звичайно, були моменти, які трохи вибивали з робочої колії, але все одно робота сама себе не зробить. Розуміння складності ситуації приходить пізніше.
Чи вірите, що фотографія під час війни здатна змінювати сприйняття людей і впливати на історію?
Можливо. В мене немає задачі на когось вплинути. В моїй пам’яті є багато дивних історій. Деякі настільки неймовірні, що їх обов’язково треба розповісти людям, бо ці історії того варті. Якщо я не розповім ці історії, вони зникнуть. І не зрозуміло тоді, навіщо вони взагалі траплялися? І саме ці історії я стараюся розповісти. Вони потрібні для вічності.
Чи є у вас кадр про війну, який особисто для вас особливий? Що за ним стоїть?
Так, трохи таких кадрів є. Але вони особливі для мене, а не для глядачів. А стоять за ними особисті буремні та часто несправедливі історії про життя на війні.
Людей захоплює фото спаленого московитського пілота на фоні «развороченого» гвинтокрила. Кажуть, картинка нагадує фільми про Марс. Але вона абсолютно, стовідсотково документальна.
Про творчі проєкти та експерименти
Який ваш найсміливіший або найризикованіший творчий експеримент? Чому ви наважилися на нього?
У кризовому 1999 році я зняв власний чорно-білий арт-проєкт «Зв’язок часів». На той час на чорно-білу плівку знімали тільки у газеті та на сільських весіллях, бо у місті вже знімали на колір. 12 чорно-білих світлин у стилі соцреалізм на тему телефонізації України були зняті камерою «Rolleiflex SL-66». Проєкт приніс мені більше 15000 доларів. Це було щось неймовірним, бо художньої фотографії в Україні не існувало у принципі, а гонорар був з області фантастики. Проєкт «Зв’язок часів» не був чиїмось замовленням і мені до цього часу дивно, як гарно все склалося. А наважився, бо бачив, що час пливе скрізь пальці, як сухий пісок. І якщо я прямо зараз не зніму проєкт у стилі соцреалізм, то я вже ніколи не повернуся до нього.
Чи є ідеї чи задуми, які ще чекають свого часу? Що найбільше хочете реалізувати найближчим часом?
Потроху розробляю тему смерті та її вплив на обпалених війною людей. Гіпертрофовано естетський проєкт. Я не впевнений, що пересічний українець готовий до нього. Як не дивно, тема естетизації смерті активно розвивається у Польщі, Московії та традиційно у Великій Британії.
Про мистецтво, вплив та натхнення
Як ви поєднуєте художній погляд із документальністю, щоб зберегти правду і водночас красу кадру?
Ніяк не поєдную. Цитування або дублювання дійсності глядачам мало цікаво. І краса не заперечує правді. Я стараюся перенести енергію події у часі та у просторі. Якщо кадри ідеально документальні, але не викликають відгуку у душі людей, то це мертві кадри і нікому не потрібні. Стародавні греки знайшли протиотруту від безглуздості реальності і породжуваного від цього безнадійного песимізму. Ця протиотрута називається мистецтво та культура.
Чи є у вас «тема-обсесія», яка переслідує і знову повертається у різних роботах?
Так, це перетин магічного та раціонального. Деякі двері, якщо їх відкрити трішки ширше, потім важко прикрити. Але справжній митець має відчувати ці енергії, гратися ними та користуватися у роботі. І це не про наркотики, а саме про енергії навколо нас.
Про особисте та філософське
Як війна змінила вас не лише як фотографа, а й як людину?
Як фотографа ніяк не змінила. Став ще більше поважати людей з шляхетним стрижнем. Зовсім ігнорую боязливих чоловіків. Вони приносять великі проблеми не тільки на фронті. Викреслив з кола спілкування біля половини друзів та приятелів. Неочікувано для себе почав поважати колег, які підписали контракт з ЗСУ. Деякі повернулися для цього з-за кордону. Раніше з різних професійних причин я з ними не майже не спілкувався. Іноді навіть був з ними різким. Готовий вибачитись.
Що для вас найголовніше у фотографії: правда, емоційний вплив чи художня цінність?
Правди взагалі не існує. Сьогодні це щира правда, а завтра не дуже. Можливо, є сенс поговорити про істину. Але більшість її боїться, як вогню. На емоції покладаються виключно аматори. Твори професіоналів багатошарові. Кожен раз, коли дивишся на роботу, знаходиш нові сенси. Це може тягнутися досить довго. Я не знаю, що це таке художня цінність. Цінність ремісника?
Для мене у житті головне відробити талант. Раз Бог поцілував у лоба та наділив талантом, я маю Йому віддячити. Наприклад, шліфувати свій талант, наділяти світлини філософським сенсом, божественною красою та розповідати за допомогою камери історії, які упустили інші. Це і є моє служіння Господу, а через Нього і людям.
Саме так з’явився на світ альбоми «Добровольці. Доба героїв» та «Звільнена Київщина». Як так могло статися, що я єдиний фотограф, який відзняв не тільки бої за Київ у гарячій фазі, але й Київщину у перші тижні після звільнення? В об’єктив камери попало більше 50 селищ області. У Києві 20 000 фотографів, в області також немало, але зняв я один. Інакше пояснити, що я був провідником божественної волі, я не можу.
Які кадри чи моменти залишилися з вами назавжди, навіть після багатьох років роботи?
Я люблю цікаві історії з нелінійним сюжетом. Наприклад, під Житомиром прекрасно зберігся підземний командний пункт райхсфюрера СС Генріха Гіммлера. І місцеві жителі використовують капонір ставки Гіммлера, як сховище від московитських ракет. В мене є пару світлин цього бункеру та його господаря. А так звичайно, є розкидані по рокам прекрасні кадри, які є ключами до тих самих цікавих історій. Їх багато.
Як ви зберігаєте енергію та натхнення, коли працюєте з темами війни й людських трагедій?
У Древній Греції художники здавалися посланцями Бога. Художник міг з брилі дикого мармуру відтворити красу. Для древніх греків це було дивом, бо ніхто навіть не уявляв, як це технічно зробити. Саме у греків з’явилися вирази про божественну красу, самим простим проявом якої був знову ж таки божественний пейзаж. У часи Платона існувала ідея споглядання слідів Божественної творчості, де Бог творить світ як щось красиве, і краса є слід божественного. У часи Реформації люди відвернулися від Бога, а поступово і від краси. Сьогодні краса стала підозрілою. У сучасному культурному середовищі простежується тенденція до маргіналізації естетичної категорії краси. Але, краса має значення. Бо вона евфемізм добра. У ній приховано ім’я Бога. У красі живе надія, що ми ще не втратили здатність бачити добро.
І тому, коли усередині живе краса, то бачиш навколо себе виключно красу. По крайній мірі, у першу чергу. Знаходити красу у вихорі дивних подій. І саме ця божественна краса навколишнього світу надихає працювати далі.
Андрій Котлярчук народився у Києві в 1966 році. Знімає на фотоплівку великого формату, як у студії так і на пленері. Майстерно володіє візуальною мовою старовинних бронзових об’єктивів кінця ХІХ початку ХХ століття. Роботи Андрія Котлярчука представлені в багатьох приватних колекцій світу, а також у колекції Національної академії мистецтв України та Museo Nacional Thyssen-Bornemisza, Іспанія. Виставляв проєкти у всіх національних художніх музеях України. Захоплення творчістю почалося у ранньому дитинстві з малюванням олівцем пейзажів та натюрмортів. Пізніше, під впливом видатного фотографа Миколи Козловського почав досліджувати красу в буденності, досліджувати жанрову фотографію та малювання світлом. З плівковою камерою великого формату Андрій Котлярчук досліджував ритми війни при обороні Маріуполя та знаходив натхнення серед язичників Українського Полісся. Андрій Котлярчук отримав художню освіту у 2006 році у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтва, з 2021 року член Національної спілки художників України, з 2023 Аспірант кафедри образотворчого мистецтва, НАКККІМ. Основна життєва теза: «Раз Бог дав мені талант, то моє служіння Господу та людям є через шліфування цього дару». Автор двох фото альбомів «Добровольці. Доба героїв», 2019 р., вид-во «Мистецтво», «Звільнена Київщина», 2024 р., вид-во «Мистецтво».
Соціальні мережі фотографа: Facebook
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
