Українська фотографка Марися М’яновська розповіла, чому її світлини стали більш емпатійними та щирими, ніж до війни, й чому особисті історії допомагають розкрити глобальні проблеми світу краще, ніж щоденне знімання подій.
«Фотографія може бути мистецтвом і через неї варто говорити»
Фотографія увійшла в моє життя випадково — 12 років тому. До цього я мріяла про акторську кар’єру, грала у виставах Театру на Печерську. Але з часом зрозуміла, що хочу іншого. У період пошуку себе чоловік нагадав про мої перші спроби знімати на плівковий «Зеніт» і запропонував спробувати професійно. Я почала — спершу акторські тести друзів, далі весілля, love story. Фотографувала все, крім хіба що їжі.
Певний час мене цікавили еротичні й чуттєві зйомки — через них я вивчала власну сексуальність і жіночність. Потім перейшла у фешн: це давало простір для роботи з формою, але згодом я вигоріла. Адже більшість комерційних зйомок — це не Vogue і не Тільда Свінтон, а потік картинок «на продаж». Я відчула потребу у глибшому сенсі.
Все змінило навчання у Школі фотографії Віктора Марущенка та у Валерія Мілосердова. Вони показали, що фотографія може бути серйозним висловлюванням. Відтоді комерція відійшла, а на перший план вийшла документалістика. Я навчилася існувати поза ринком — завдяки грантам і конкурсам.
На мене вплинули Август Зандер (August Sander) з його каталогізацією портретів, Алек Сот (Alec Soth) із меланхолійним баченням світу, Тодд Хідо (Todd Hido) зі своєю атмосферністю. Гадаю, багато в чому настрій моїх знімків перегукується із цими авторами. Серед фотографок мене надихає Лая Абріл (Laia Abril), мені дуже подобається те, що вона робить. Маю всі її книги. Захоплююсь тим, як вона працює з документами та уявою. Вражає й Тарін Саймон (Taryn Simon), особливо її проєкти про несправедливо ув’язнених і проєкт Tracing bloodlines, який на багатьох рівнях досліджує кровні зв’язки між людьми.
Цікаво, що у чоловіків-фотографів мені ближче їхнє естетичне сприйняття, а в проєктах жінок-фотографок — підхід до дослідження теми.
«Потрібно уміти давати собі час на рефлексію»
Фотографія швидко стала моєю професією. Підтримка друзів, чоловіка і Сергія Жадана, з яким ми під час ковіду зробили спільну книгу, «Псалом авіації» допомогла знайти свою тему для проєкту.
З 2023 року я працюю у військовій сфері — спершу в русі VETERANKA, нині у Військовій школі «Боривітер». Водночас продовжую власні проєкти.
У своєму першому документальному проєкті «О де ж ти, брате», мене надихнув брат. Я розповідаю історію про різні покоління молоді на Троєщині — у 1990-х і сьогодні. Я ставлю питання як на твою долю впливає місце, де ти народився. Коли я починала проєкт у 2019 році, я не уявляла, що в історію прийде війна і що я зафіксую ще один ключовий поворот в історії, який безпосередньо втрутиться в життя моїх героїв. Але сталося так. Історія сама себе пише, мені залишається тільки продовжувати фіксувати. З 2023 року я зробила паузу у цьому проєкті. Мені потрібен був час і сили, щоб винести себе поза контекст війни й подивитися на зміни не як учасниця, а як документалістка й авторка. Сьогодні я продовжую знімати цю історію. Та, гадаю, фокус тепер змістився з особистих на глобальні питання.
У 2022-му з’явилася серія «Як глибоко куля лежить» — про підлітків Чернігова, які пережили вторгнення. Це історія втрати «безпечного» дитинства і травми, яка непомітно формує дорослішання.
У 2024-му я вперше поїхала у зону бойових дій. Серія «Зона сейсмічної активності» стала моєю особистою ініціацією. Вперше я занурилася в тему, в якій не мала жодного досвіду. Все, що відбувалося навколо, стало моїм особистим досвідом. Я все переживала вперше. Цей досвід беззаперечно змінив мене і як людину і як авторку. Я прийшла в обставини, де неможливо провести попереднє дослідження, зробити домашню роботу. Можна тільки прожити і спробувати відрефлексувати цей досвід. Так я зосередилась на темі ідентичності й особистого простору. У серії я досліджую, що стається з особистим простором на війні, як він стискається та, зрештою, мігрує всередину. Особистий всесвіт на війні схожий на уламки цивільного життя. Такі самі, як і ландшафт навколо. І тоді постає питання, що стає із зовнішнім світом, коли особистий зникає, змушений мігрувати глибоко всередину. Цю серію я також продовжую знімати.
«Я втратила відчуття легкості світу»
Повномасштабна війна позбавила мене ілюзії, що мир — це норма. Історія доводить: більшу частину часу людство живе у війнах. І таке сприйняття світу дуже відрізняється від того, яким живуть у Західній Європі.
Гадаю, в певному сенсі війна зняла з мене шкіру. Я почала більше цінувати час і на що чи на кого я його витрачаю. Цінувати людей, які, попри горе та жах, зберігають гідність. Те, що у темні часи краще видно, хто є хто — правда.
«Фотографія дозволяє мені повертатися до себе, нагадує хто я і навіщо я тут»
Коли я повертаюся зі зйомок у зоні бойових дій, декілька днів хочу побути сама, прагну тиші та спокою. Коли ти 24/7 живеш з іншими людьми, навіть дуже близькими та класними, це виснажує. І виснажує розуміння, що чим більше ти там перебуваєш, тим більше руйнування, смерть, страждання стають нормою життя. Відновитись мені допомагають самотність, довгі піші прогулянки та спорт. Мені подобається спілкуватися з друзями сам на сам. Останніми роками мені незатишно у великих компаніях. Хоча іноді хочеться зібрати всіх близьких людей на якийсь затишний вечір на узбережжі Дніпра. Може, це колись станеться.
Фотографія є такою сталою річчю, яка дозволяє мені повертатися до себе, нагадує мені хто я і навіщо я тут. Коли втрачаю себе і своє місце у житті, фотографія стає фундаментом і водночас містком, який поєднує мої «тоді» та «зараз».
Я захоплююсь досягненнями своїх колег. За іронією долі, саме війна відкрила сві́тові імена молодих українських митців. Нас почали бачити й слухати. Тому важливо скористатися цим шансом, важливо тримати планку та розуміти, що іншого шансу зайняти своє гідне місце серед інших країн може не бути.
Марися М’яновська — концептуальна фотографка та волонтерка. Вона закінчила Школу сучасної фотографії Віктора Марущенка та курс фотожурналістики агенції NOOR в Дюссельдорфі. Народилася й живе в Києві, а останніми роками жила між Польщею та Україною, але з 2023 року повернулася в Україну. Марися через свої фотопроєкти досліджує зміни поколінь. Її перший проєкт розповідає про її брата Валерія, який загинув, і підлітків з Троєщини. Наразі вона зосереджена на зображеннях молоді, яка бореться за Україну. Інстаграм Марисі.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
