Майстерня, яка виліковує рани. Світлий світ фотографії Андрія Касянчука

Мистецька практика українського фотографа Андрія Касянчука розпочалася у 2021 році. Під час навчання в Академії концептуальної фотографії Ігоря Чекачкова він сформував експериментальний підхід до створення зображень, поєднуючи фотографію з абстрактними та містичними мотивами, натхненними літературою і філософією. У своїх роботах Андрій Касянчук досліджує теми самоідентичності, взаємин людини й природи, а також внутрішні емоційні стани, розглядаючи фотографію як простір для інтроспекції та рефлексії. Роботи Андрія зберігаються у приватних колекціях в Україні та Франції.

Андрій Касянчук розповів, як поєднує у своїх роботах реальність світу довкола та магічний реалізм із книг улюблених письменників, як філософія вабі-сабі допомагає зберегти його кадрам душу та чому навіть на війні є багато надії.

— Розкажіть, будь ласка, коли у вашому житті з’явилась фотографія? Чому ви обрали саме цей медіум, щоб спілкуватися зі світом? Хто вас познайомив з фотографією як із мистецтвом?

— Моя історія з фотографією розпочалася, коли я у дитинстві разом з батьком гуляв околицями нашого села. Батько, любитель фотографії та біолог за фахом, часто брав мене з собою, щоб пофотографувати місцеву флору і фауну. Під час прогулянок ми багато розмовляли — батько розповідав історії про довкілля, ділився цікавими фактами про природу. Ми знімали квіти, різні рослини, тварин і птахів, яких нам вдалося побачити дорогою. З фотографією мене познайомив батько.

‍

‍

Мій перший фотоапарат — це Nikon D90. Я його собі купив, коли вступив в університет у Києві. Згодом друг мені подарував ще плівковий «Зеніт». Як це часто буває зі старими камерами, щось у ньому не працювало і свою першу плівку я запоров. Вирішив придбати собі ще плівкову камеру Olympus M2, на яку довший час фотографував. Тобто почав із цифрової фотографії, згодом перейшов на плівку і зараз знову повертаюся до цифрової фотографії.

— На кого ви орієнтувались на початку своєї кар’єри у фотографії? Хто з фотографів вас надихає? Що вас взагалі спонукає створювати фотографії?

 — Спочатку, мабуть, як і більшість фотографів, я дуже багато дивився робіт класиків XX століття: Анрі Картьє-Брессона, Роберта Капи, Гельмута Ньютона та інших. Мені завжди дуже подобався напрямок пікторіалізму у фотографії, коли автори намагались наблизити фотографію до живопису й графіки, довести, що світлина — це повноцінний вид мистецтва. Я досі надихаюсь роботами пікторіалістів.

Згодом я відкрив для себе більше імен в українській фотографії, зокрема Харківської школи фотографії — Бориса Михайлова, Романа П’ятковку, Євгена Павлова та інших. Я переглядав багато їхніх фотографій, переймав щось для себе та надихався їхніми роботами.

‍

‍

Люблю також гортати фотокниги. За можливості заходжу в Києві у книгарню «Збірка», дивлюсь новинки. Серед сучасних авторів мені дуже імпонують британський концептуальний та документальний фотограф Стівен Гілл та німецький фотограф і художник Вольфганг Тільманс. Світлини цих двох авторів справді надихають і спонукають працювати. Мене заворожує їхня візуальна мова й експерименти у фотографії. Я з певністю можу сказати, що фотокниги цих двох авторів мають бути у бібліотеці кожного фотографа.

— Ви раніше багато знімали на плівку. Що для вас означає аналогова фотографія? Що вас у ній захоплює?

 — Я фотографую на плівку, але не так часто, як у 2020–2022 роках. Сьогодні плівка значно подорожчала і це спонукало мене повернутися до цифрової фотографії. Утім плівка мені подобається своєю непередбачуваністю і водночас специфічними кольорами й естетикою. Плівка мене зачаровує своєю здатністю змусити сповільнитися, подумати над кадруванням, композицією і змістом. Середньоформатна камера змінює візуально кадр, наприклад, додає йому більшої глибини різкості. У плівковій фотографії дуже багато факторів впливають на результат і саме ця комбінація творчості та непередбачуваності мені у ній подобається.

‍

— Розкажіть, будь ласка, чому ви обрали для навчання саме Академію сучасної і концептуальної фотографії Ігоря Чекачкова? Як навчання вплинуло на вашу візуальну мову?

 — В Академію Чекачкова я потрапив у 2021 році. На той момент я знав про три школи фотографії: власне Академію сучасної і концептуальної фотографії Ігоря Чекачкова, Школу концептуальної та артфотографії MYPH, а також Школу фотографії Віктора Марущенка. Я довго вагався, але обрав Академію Чекачкова, бо мені сподобалась навчальна програма і серед її лекторів було багато відомих імен. Проте я вирішив, що після Академії Чекачкова ще піду навчатися в MYPH до Сергія Мельниченка.

В Академії сучасної і концептуальної фотографії Ігоря Чекачкова я відкрив для себе величезний спектр підходів до фотографії та знімальних технік, познайомився із різними концептуальними ідеями й побачив, наскільки різноманітним може бути світ фотографії. Мене настільки заворожило знайомство із концептуальною фотографією, що я вирішив розвиватися в цьому напрямку далі.

Навчання в Академії Чекачкова тривало близько чотирьох місяців, і за цей час ми пройшлись від історії фотографії до сучасності. Я продовжую бути підписником Патреону Академії Ігоря — ми раз на місяць зустрічаємось, обговорюємо новини зі світу фотографії, фотокниги. Зараз я не можу виїжджати за кордон і для мене ці зустрічі — це доступ до фотографії у світі. Під час війни мені це дуже ментально допомагає — допомагає триматись.

‍

Мої плани навчатись у Школі концептуальної та артфотографії MYPH порушило повномасштабне російське вторгнення у 2022 році. Проте я все одно пішов навчатись до Сергія Мельниченка, але вже у 2024 році. У Школі дуже велика програма і я мав змогу відвідувати лекції на теми, які для мене були актуальними на той момент. Сергій Мельниченко дуже крутий фотограф і викладач, він дуже багато робить для розвитку української фотографії сьогодні.

Звісно, навчання вплинуло на моє сприйняття й бачення фотографії. Проте візуальна мова фотографа залежить від його досвіду, пережитих випробувань, прочитаних книг, а також фільмів, музики тощо.

— Кажуть, що фотограф завжди знімає свій внутрішній стан, незалежно від об’єкта зйомки. Якщо подивитися на ваші ранні роботи і порівняти їх із сьогоднішніми — які головні внутрішні зміни у собі ви там бачите? Розкажіть, над якими проєктами ви працювали на початку вашої кар’єри і над якими працюєте зараз?

 — На початку мого шляху в фотографії це були прості й загальні теми: тварини, птахи, квіти, портрети знайомих. Проте згодом я почав глибше занурюватися в професію, роздумувати над нею ґрунтовніше. Як наслідок, мої роботи стали більш усвідомленими, глибокими та, як на мене, чуттєвими.

Мій проєкт «Inpu», який стався у 2022 році, поєднує версію мене до початку війни та після. У проєкті фігурує багато природи, навколишнього середовища — околиці села, які я знімав у дитинстві. Втім у цьому фотопроєкті присутній мій досвід, думки та спосіб бачення, які я отримав після 2021 року. Проєкт «Inpu» добре відобразив мій внутрішній стан на той момент. Я думаю, що не зміг би передати свої емоції й думки візуально, якби не мав певного життєвого досвіду та попередньо не навчався фотографії.

‍

— Ваша персональна виставка мала поетичну назву «Майстерня ремонту квітів». Який головний метафоричний зміст ви вкладали у цей проєкт? Чому вам було важливо над ним працювати?

 — «Майстерня ремонту квітів» — це серія фотографій, яку я зробив за лаштунками Національного академічного театру імені Івана Франка. Я приходив у театр, знайомився з акторами та знімав фотографічні нариси. У той час я перечитував «Божественну комедію» Данте Аліг’єрі й мені у розмовах зі знайомими почав часто траплятися вислів, що ми всі живемо у пеклі. Я довго про це роздумував і вирішив, якщо є пекло, то неодмінно десь повинен існувати і рай. Коли фотографував світло софітів у театрі, підготовку сцени до вистави та репетиції акторів, вирішив, що люди приходять сюди у пошуках раю. Театр — це місце, що змінює людей.

У фотопроєкті «Майстерня ремонту квітів» я порівняв наше буденне життя із пеклом і чистилищем, куди приходять усі люди, а стан після здобуття досвіду відвідин театру, перевтілення у ньому — це рай.

Рай у Данте Аліг’єрі — це квітка білої троянди, у якій люди сидять амфітеатром, а посередині сутність, яку можна назвати Богом. Коли людина потрапляє в рай, вона наче виліковується, оскільки до цього була поранена досвідом пекла й чистилища. Людина, душа людини наче тендітна та вразлива квітка, театр — це майстерня, яка її лікує. Тому свій фотопроєкт про театр я назвав «Майстерня ремонту квітів». Майстерня, яка виліковує рани.

— Чи є філософія вабі-сабі, тобто краса в недосконалості та плинності, важливою частиною вашого світосприйняття. Як ви шукаєте цей баланс недосконалості у кадрі?

— Філософія вабі-сабі імпонує мені тим, що певною мірою дозволяє не бути перфекціоністом і не вимагати від себе чогось, що зрештою може виявитись неважливим. Коли раніше робив фотографії, намагався все довести до досконалості. Інколи це переходило межі, коли бажання цієї досконалості зрештою псувало весь кадр. Якщо можна так висловитись, гонитва за ідеалом позбавляла кадр душі. Коли познайомився з філософією вабі-сабі, зрозумів, що хочу її дотримуватись.

На своїх фотографіях я дуже рідко роблю маніпуляції, які б кардинально змінили початковий кадр. Я можу взагалі не кадрувати фотографії. Тобто я мінімально редагую відзняті світлини. Я допускаю зерно, легку змазаність кадру, завалений горизонт. Звісно, усе в кадрі має працювати, візуально передавати ідею чи підкреслювати закладену в нього думку. Я надаю перевагу процесу зйомки та відбору кадрів, а не їх редагуванню. Філософія вабі-сабі мені дуже підходить.

— Що для вас є «красивою помилкою» у фотографії? Чи бували у вашій практиці випадки, коли технічний брак дозволяв побачити щось набагато глибше, ніж ви планували зняти?

Красиві помилки — це все те, що може трапитися випадково: якесь світло, софіт, або птах, який пролетів у потрібний чи непотрібний момент. Тобто це всі ті непередбачуваності, які, з одного боку, псують кадр, але з іншого — надають йому додаткового сенсу, нових думок, і візуально та композиційно можуть бути виправданими.

‍

Такі випадки у мене, звісно, траплялися. Особливо, коли я працював у театрі, де багато рухів і непередбачуваних сцен. Там часто виходили випадкові кадри. І саме завдяки цій непередбачуваності та сторонньому впливу, на який я не розраховував, такі знімки залишалися у моєму фінальному відборі.

— Мистецтвознавці відзначають у ваших роботах містичні й абстрактні елементи. Як саме ідеї магічного реалізму Габріеля Гарсія Маркеса та складна проза Джеймса Джойса трансформуються у візуальні образи у вашому об’єктиві?

 — Стосовно магічного реалізму, то в якийсь момент мені дуже сподобалися книги Габріеля Гарсія Маркеса. Мене захопив його стиль письма й тонкі деталі, які він додає у свої твори. Вони виглядають доволі реалістично, але якщо на хвилинку замислитися, то розумієш, що це все ж таки вигадка, якийсь магічний збіг чи щось подібне.

Тому я почав помічати такі моменти й у своїх кадрах, або навіть навмисне їх створювати. Мені хотілося, щоб при першому погляді людина могла їх не помітити, але якщо вона дивитиметься на фотографію трішки довше й проаналізує її повністю, буде рухатись по ній очима, то зможе розпізнати ці деталі, які я залишив або додав. Такий прийом я часто використовував у своїй серії «Inpu» — це додавало глибини думки в кадрі.

‍

Щодо Джеймса Джойса, то мені дуже сподобався його «Улісс». Мене вразив сам підхід і прийом створення цього твору, коли автор за допомогою різних словесних технік, підходів і стилів описує той самий день. Під час прочитання це настільки мені сподобалося й запало в голову, що я потім довгий час просто переживав цю книгу і не міг від неї відійти. Як на мене, це щось неймовірне — неймовірний твір і неймовірний автор. Я навіть не знаю, чи зустрічав колись ще більш геніальних письменників або твори.

— Як початок повномасштабної російсько-української війни вплинув на ваше сприйняття фотографії як медіума? Як у вашій свідомості сьогодні співіснують два, здавалося б, протилежні жанри — поетична артфотографія і документалістика воєнного часу?

— З початком повномасштабного вторгнення я зрозумів, що зараз саме документальна фотографія найбільш актуальна й важлива і варто її використовувати, щоб говорити про події в Україні. Я додав до своєї роботи більше документальної складової та зменшив кількість художньої. Наразі я більше схиляюсь до документальної, іноді вернакулярної фотографії, щоб зафіксувати все, що зараз проживають мої близькі та я. Звісно, я не зраджую своїм старим принципам і баченню, якому слідував, проте сьогодні у моїй творчості переважає документалістика.

— Назва одного із ваших проєктів «Природа 300» містить військовий код поранених. А де у цій пораненій реальності ви шукаєте точку власного зцілення? Що не дає вам вигоріти?

— Мене часто про це питають і насправді я не знаю, як відповісти. Можливо, це моя внутрішня філософія, характер чи досвід. Намагаюсь залишатися оптимістом, не впадати в апатію, депресію чи інші погані стани. Напевно, не все втрачено, поки я живий. Код триста — це про надію.

‍

‍

Сподіваюся, нам все вдасться, війна завершиться і всі повернуться по своїх домівках. Тоді буде більше часу подумати над усім. Зараз просто намагаюся триматися. Зараз я проходжу курс базової загальновійськової підготовки. Відповідно, вимушений зробити невелику паузу з фотографією. Натомість намагаюсь вести щоденник, робити нотатки, щоб залишити у пам’яті цей період життя. Можливо, з часом вони стануть основою для наступного фотопроєкту.

‍

Матеріал створено за підтримки програми Британської Ради «Гранти для розвитку креативної економіки»

‍

‍

‍

Андрій Касянчук — український фотограф, живе і працює в Києві. Фотографією займається з дитинства; вирішальним етапом формування практики став курс художньої та концептуальної фотографії в Ігоря Чекачкова (2021), після якого зосередився на роботі з контекстом, часом і пам’яттю. У своїх серіях поєднує документальність і поетичність, розглядаючи фотографію як інструмент спостереження й роздумів.

Освіта: MYPH School of Conceptual & Art Photography (2025), Академія фотографії Ігоря Чекачкова (2021), Київський національний університет будівництва і архітектури, магістр (2019). Публікувався в SITUATIFE.COM, ZOOTMAGAZINE, LFMAGAZINE, FISHEYE MAGAZINE. Учасник виставкових проєктів в Україні та Європі, зокрема Rebirth. Tales of Ukrainian Renaissance (Париж, 2025), персональної виставки «12» (Київ, 2024), а також групових виставок DIA KINETS (2024–2025) і Life goes on (2022–2023). Роботи автора представлені в приватній колекції Музею сучасного українського мистецтва Корсаків.

‍

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Маруся Маруженко
Літературна редакторка: Юлія Футей 

‍