.jpg)
Харківський фотограф та оператор Микита Кузнецов працює в епіцентрі подій. Він поєднує оперативну новинну зйомку з глибоким художнім документуванням життя під час війни. Його світлини є важливими свідченнями воєнної реальності, що публікуються в українських і міжнародних медіа.
Микита Кузнецов розповів, як шукає нову метафоричну мову для фіксації трагедії, чому етика та повага до героїв важливіші за «вдалий кадр», і як наукове дослідження токсичності ґрунтів Харкова перетворюється на художній документ епохи.
— Чому вашим інструментом рефлексії стала саме камера і хто зацікавив вас фотографією?
— Фотографією я почав займатися років у 16. Спершу пробував знімати на плівку, але з цього нічого не вийшло. Згодом купив свій перший цифровий фотоапарат і почав знімати своїх друзів та експериментував зі стріт-фотографією. Серйозно та професійно фотографією я почав займатися у 2024 році. Це був початок мого шляху в журналістику. Тоді я працював фотографом у художньому музеї. Напевно, я ще сам до кінця не розумів, що саме роблю. Я знімав робітників, експонати, картини, кераміку та багато іншого.
У 2024 році я познайомився з фотографом Георгієм Іванченком, і саме він надихнув мене фотографувати. Георгій запропонував мені працювати над спільним проєктом. Його суть полягала в архівуванні й евакуюванні світлин, які постраждали внаслідок ворожих обстрілів. Фотографії у будь-якому разі необхідно було врятувати, адже рано чи пізно вони просто пропали б.
Для мене, як для людини, яка тоді ще була дуже далекою від професійної журналістики й документалістики та лише починала свій шлях у цій сфері, це був прям надзвичайно серйозний виклик. Я був щиро вражений і водночас зворушений тим, що Жорж задумав робити цей проєкт саме зі мною. Тоді я для себе вирішив, що, як і Георгій Іванченко, хочу піти шляхом фотографа. Написав у медіа Frontliner — вони надали мені можливість, взяли до себе. Я працював разом з ними декілька місяців.
У мене взагалі немає журналістської освіти — спершу я навчався на дизайнера одягу, а в магістратурі перевівся на графічного дизайнера. Тобто мої напрями навчання та професія журналіста взагалі ніяк не перетинаються. З іншого боку, дизайн теж передбачає відчуття стилю, бачення та розуміння композиції, що, само собою, дуже допомогло у фотографії.
Я спеціально не навчався фотографії. Думаю, це просто надивленість і постійне спостереження за композицією та дійсно хорошими фотографами. Базові навички композиції я, звісно, знаю, але тепер уже несвідомо бачу й відчуваю, що відбувається навколо. Якось інтуїтивно стежу за формою. Наприклад, навіть коли фотографую будівлю на фоні, хоча це й не основний елемент кадру, намагаюся не обрізати її абияк. Якщо є форма, її за можливості треба зберегти. Усе це працює вже на рівні відчуттів.
— Я знаю, що ви працюєте і з фото, і з відео. Наскільки складно перемикатися між цими двома форматами й чи вдається взагалі їх гармонійно поєднувати?
— У нашій справі хтось знімає відео, а хтось — фотографії. Усе залежить від ситуації. Наприклад, на прильотах зазвичай одночасно знімаю і фото, і відео. Це, звісно, незручно, але хочеться працювати й рухатися далі. Зараз я працюю в медіа Суспільне Харків, де мій основний обов'язок — це відео, але додатково я роблю й фото. Іноді доводиться встигати все одночасно, коли буквально в одній руці відеокамера, а в другій — фотоапарат.
Мені, само собою, більше імпонує фото. Знімати відеорепортаж для мене не так вже й складно, але якщо говорити про щось візуальне, то з фотографією в мене виходить краще.
— Чи можемо ми говорити, що повномасштабна війна докорінно змінила ваше бачення кадру та загалом сприйняття фотографії як такої?
— Думаю, так. Я ж сам із Харкова. Пам’ятаю перші тижні у метро — вже тоді з’являлися думки, що це все важливо, що цей жах треба знімати. Наприклад, як люди ночують на станціях чи буквально тунелями розносять гуманітарну допомогу. Проте все здавалося настільки невідомим, що до зйомок я прийшов набагато пізніше. Тоді було навіть стрьомно дістати телефон і зробити фото, адже всі дуже сильно боялися ДРГ та шпигунів.
Насправді серйозно займатися фотографією мене сильно надихнув саме Георгій. Він часто показував те, що знімає, і запитував мою думку про свої роботи. Мені було дуже приємно, що він довіряє моєму погляду. Я ділився з ним враженнями — відзначав, де класна динаміка, де сильна композиція, а де цікаве світло. Загалом, фотографія тепер допомагає мені переживати всі ці події. Коли ти тримаєш у руках камеру, то починаєш бачити трохи більше й глибше розуміти все, що відбувається навколо.
— З яких тем ви взагалі починали у фотографії? Чи було у вас тоді певне бачення, над якими саме напрямами ви хочете працювати, чи цей вибір відбувався інтуїтивно?
— На початку я не зовсім розумів, над чим саме хочу працювати, — це бачення викристалізовувалося поступово. Наприклад, медіа Frontliner працює у форматі історій. Звісно, будь-який репортаж — це історія, але у них вони, як на мене, краще продумані та заплановані, якщо порівнювати з регіональними медіа, надаючи можливість авторського висловлювання. Моєю першою такою роботою став матеріал про покинутих коней у Харківській області. Тоді я зняв замало деталей — в основному це були загальні та середні плани. Навіть портрети виходили без особливої глибини, радше як портрети в середовищі. Хоча, з іншого боку, мені й зараз подобається ця зйомка.
Я досі намагаюся зрозуміти, що мені найцікавіше. Хочеться шукати нові, унікальні сюжети. Мені цікаво, як саме живуть люди, хочеться зазирнути вглиб. Мені близька психологічна складова, створення психологічного портрета, дослідження внутрішніх бар’єрів. Хочеться працювати більше над такими темами, хоча їх, напевно, доволі складно візуалізувати.
— Як ви відчуваєте, чи змінився ваш фокус уваги з того моменту, як ви тільки взяли до рук камеру, і до сьогодні? Над якими темами вам цікаво працювати тепер?
— До повномасштабної війни я багато знімав молодь, рейви, і зараз мені було б дуже цікаво повернутися до цієї роботи. Хочеться через об'єктив дізнатися, чим живе теперішнє покоління, що воно відчуває та переживає. Попри те, що мені вже 25 років, я досі перебуваю в цьому середовищі й частково асоціюю себе з ним. Водночас мені цікаво поспілкуватися з іще молодшими людьми: почути про їхні плани на майбутнє та зрозуміти, як саме вони проживають війну. Ця тема потребує глибокого дослідження.
Для мене стало несподіваним відкриттям, наскільки масштабно постала проблема ментального здоров'я. Серед моїх друзів і знайомих депресія й антидепресанти — це дуже поширене явище. Часто навіть психологи не можуть зарадити, адже першопричина очевидна: постійні обстріли, хронічний стрес, з яким важко впоратися самотужки, та руйнування сімейних стосунків.
Окремий важливий аспект — це навчання під час війни. Дистанційний формат, на мою думку, дуже негативно впливає на процес, тому мені щиро цікаво дослідити, як молоді люди дають собі раду з освітою в таких умовах.
— Харків сьогодні приваблює багатьох фотографів, зокрема й іноземних колег. На вашу думку, які переваги дає те, що ви місцевий житель і бачите це місто щодня зсередини? Наскільки глибоко ви занурені в харківський контекст і чи маєте окремі фотопроєкти, присвячені саме Харкову?
— У кожного з нас є власне уявлення про Харків. Проте я переконаний: людині, яка щойно прибула до нового міста, набагато легше помітити унікальні деталі, ніж тим, хто живе тут від самого народження. Око ще не «замилилося», тому свіжий погляд дозволяє фіксувати дивовижні речі.
Харків вражає мене своїми специфічними місцевими особливостями. Це можна назвати таким собі дивним культурним фільтром. Тут існує своя, абсолютно неповторна естетика. Наприклад, хтось може відрізати кришку від коробки цукерок і просто приклеїти її на стіну в під’їзді, бо щиро вважає, що це красиво. На вулицях можна побачити килими, на яких просто неба акуратно лежать плюшеві тигри. Це зовсім не виглядає як сміття — їх явно хтось свідомо туди поклав. Фіксую цю атмосферу міста на своїх знімках.
У мене є фотопроєкт про Харків, який називається «Життя на розтяжці». Його головна ідея — показати ту велику проблему, коли люди постійно перебувають у виснажливому очікуванні невідомого. Якщо в Києві під час підльоту того ж «кинджала» є бодай дві хвилини, щоб зреагувати, то в Харкові балістика дуже часто прилітала ще до того, як вмикалася повітряна тривога. Ти буквально живеш на розтяжці й не знаєш, що станеться з тобою за годину чи навіть за хвилину. У моєму житті неодноразово траплялися випадки, коли я йшов вулицею, а вже за пів години туди прилітала ракета або КАБ.
Довгий час у місті були величезні проблеми саме з балістикою та шахедами, які збивати в наших умовах було вкрай важко. Ворог бив просто по звичайних житлових кварталах і приватному сектору, де людям часто просто немає куди сховатися. Зараз ситуація змінилася на краще, і якщо порівнювати з Одесою чи Києвом, у Харкові стало набагато спокійніше. Проте я досі чітко згадую той тваринний, первісний страх, який панував у 2023–2024 роках. Це було справді дуже страшно.
Саме як рефлексію на ці події я і створив свій проєкт. Проте, на мою думку, він досі залишається недоробленим: у ньому замало відображене саме повсякденне, цивільне життя людей на тлі цього жаху. Я відчуваю, що цей матеріал потрібно переосмислити й переробити, щоб точніше передати контраст між побутом і постійною смертельною небезпекою.
— Для чого ви щодня берете в руки камеру, яка ваша головна внутрішня мотивація? Робота в такому ритмі виснажує — чи стикалися ви з вигоранням?
— Мені завжди було важко відповісти на питання, чому я цим займаюся. Можливо, це прозвучить надто просто, але в першу чергу я просто люблю фотографію. Як сказав Михайло Палінчак, фотографія — це ще одна мова, спосіб спілкування зі світом.
Я, звісно, також інколи переживаю моменти вигорання. Здається, що всі вже звикли до цієї реальності й так знають, яке зло коять росіяни на нашій землі. Проте фіксувати це все одно необхідно. Я не знаю напевне, до чого це призведе в майбутньому — можливо, ці кадри стануть доказовою базою для репарацій. Утім це документи нашого часу, які ми зобов'язані зберегти. Можна подумати, що все й так зрозуміло, адже обстрілів були вже десятки тисяч. Та навіть коли настає виснаження, знімати не припиняю. Багато кадрів із місць прильотів я взагалі ніде не публікую, але все одно ретельно зберігаю цей архів.
— Як достукатися до глядача через фотографію в часи візуального пересичення? Чи шукаєте ви якісь інші, можливо, метафоричні чи неочевидні інструменти, щоб черговий кадр руйнувань не виглядав для людей «просто ще одним прильотом»?
— Це складне питання. Для людини, не пов'язаної з візуальним мистецтвом, черговий репортаж із місця обстрілу виглядає однаково: ще один приліт, ще одна зруйнована будівля чи постраждала людина. Оскільки око глядача замилюється, нам необхідно шукати нові візуальні інструменти та метафоричні методи, а також глибше розкривати теми сьогодення.
Поштовхом до переосмислення мого підходу стала стипендіальна програма, де моїм ментором став Михайло Палінчак. Під час однієї з лекцій дослідниця фотографії та кураторка Катерина Радченко озвучила важливу думку: завжди є кілька варіантів, як розповісти історію. Можна зробити класичний репортаж, який проживе лише один день у стрічці новин, а можна створити глибший візуальний проєкт, який житиме довго.
Михайло Палінчак підказав мені дуже цікаві художні методи для розкриття моєї теми. Зараз я працюю над візуальним дослідженням ґрунтів на токсичність після ворожих обстрілів. Саме через такі неочевидні, екологічні та наукові метафори я намагаюся показати довгострокові наслідки війни, щоб глядач подивився на війну під іншим кутом.
Мені вдалося знайти Товариство дослідників України — незалежну організацію, яка працює по всій країні й не фінансується державою. У вересні я буквально встиг застрибнути в останній вагон їхньої фінальної експедиції. Вони займаються збором зразків ґрунту безпосередньо з вирв від прильотів. Їхній підхід вражає своєю абсолютною чіткістю: це сувора математика й рівняння, які раніше я бачив хіба що в підручниках. З одного поля вчені беруть багато зразків. Вони не просто беруть землю в одному місці, а роблять точні заміри по метрах від центру кратера, адже розкид токсичних речовин завжди різний і нерівномірний.
Цей проєкт поєднає в собі глибоку наукову частину та метафоричний візуальний пошук. Я вже зафіксував роботу дослідників у полі та визначив типи озброєнь, які безпосередньо влучали в ці ґрунти. Тепер знімаю в лабораторії, щоб задокументувати хімічні дослідження.
У візуальну тканину проєкту я планую інтегрувати результати цих аналізів. Наприклад, графіки, де крива різко виривається вгору, фіксуючи надлишок певної небезпечної речовини. Також вчені досліджують зразки під мікроскопом. Хоча суто візуально через мікроскоп важко визначити ступінь токсичності чи пластичності матеріалу, це виглядає неймовірно красиво й заворожливо. Така наукова естетика допоможе мені створити художній образ довготривалого згубного впливу війни на нашу землю.
— Якщо говорити про ваш досвід зйомок за ці роки: чи можете ви згадати історії чи прильоти, які вас особисто найбільше зворушили?
— Попри те, що до війни поступово звикаєш, ти ніколи не можеш повністю поставити себе на місце людини, яка постраждала. Щоразу мимоволі замислюєшся, як цим людям доведеться розбиратися з наслідками російського вторгнення, банально відновлюючи вибиті вікна та розв’язуючи складні побутові питання.
Мене глибоко вразила історія на одному з прильотів. Там була літня жінка, яка доглядала за своєю прикутою до ліжка неходячою матір'ю, а також мала кота й собаку. Ця жінка палко любить лижний спорт і якраз збиралася їхати на змагання. Через обстріл у будинку вибило всі вікна, вона була змушена шукати в хаосі свої документи, а її поїздка зірвалася. Було боляче бачити її розбите серце — вона була настільки засмучена, що втратила можливість займатися улюбленою справою. Слава Богу, вони вижили, але сам факт цього побутового та морального жаху залишає глибокий слід.
Не менш сумно спостерігати за тим, як живуть діти в області. Перед Різдвом я їздив із волонтерами з Чехії до Старосалтівської громади, щоб роздати дітям солодощі. Там немає дитячих майданчиків, і я досі не уявляю, як вони там ментально виживають, де паралельно на фоні доносяться звуки вибухів. Коли я дивився на цих дітей, мене вразили їхні дорослі погляди — здавалося, вони в підлітковому віці вже побачили все життя. У такі моменти дуже хочеться допомогти, але ти просто не знаєш як.
Проте найстрашніше, що взагалі можна побачити й задокументувати — це поховання та муки родин, які втратили близьких. Смерть викликає жахливі відчуття. Коли бачиш страждання сім'ї, здається, ніби людину важко поранили ножем і вона стікає кров'ю на твоїх очах. Співпереживати цій невимовній людській муці та водночас продовжувати зйомку — це, напевно, найважче випробування в моїй роботі.
— Як для вас особисто: фотографія зараз більше допомагає жити й переживати складні моменти цієї війни, чи, навпаки, інколи вона стає додатковим емоційним тягарем?
— Фотографія скоріше допомагає мені пережити складні часи, ніж навпаки. Іноді я замислююся над тим, що бачити все це на власні очі — насправді жахливо. Можливо, через те, що я глибше розумію, як усе відбувається в реальності, мені емоційно важче. З іншого боку, якби я не бачив цього наживо, то міг би щось додумувати чи домальовувати в уяві. Зараз для мене це вже стало певною нормою життя — жити в цих обставинах і продовжувати свою справу.
Водночас я розумію, що багато чого ще не бачив. Я жодного разу не їздив на Донбас і дуже мало працював із військовими. Я не воєнний кореспондент, як Жорж Іванченко, Влада й Костянтин Ліберови чи багато інших колег. Тому, скажімо так, найбільшого жаху цієї війни мені ще не доводилося знімати.
У моєму архіві є знімки, які я точно поки що не викладатиму в соцмережі й нікому не показуватиму. Працюючи на місцях прильотів, я помічаю, що люди часто не проти зйомки — вони дають це зрозуміти невербально, адже в момент трагедії їх це просто не хвилює. Попри це, я завжди намагаюся знімати так, щоб людина не виглядала приниженою чи жахливою. Навіть у найстрашніших ситуаціях для мене важливо зберегти повагу до гідності постраждалих.
Якщо є така можливість, я завжди запитую дозволу на зйомку. Проте під час обстрілів усе відбувається настільки стрімко, що часу на розмови просто немає. Коли ж момент дозволяє, я намагаюся поговорити з людьми та якось їх підтримати. Не знаю, наскільки це правильно з погляду класичної журналістики, але коли людина плаче, я можу просто потримати її за руку. Мені важливо, щоб у цю секунду вона відчула, що не залишилася зі своїм горем наодинці.
— У чому особисто ви бачите головну цінність і силу документальної фотографії зараз?
— Це складне питання. Мені важливо фотографувати людей — їхні обличчя здатні розповісти про все без слів. Люди виглядають неймовірно втомленими, трохи знервованими або наляканими. Погляди бувають дуже різними, але крізь глибокий сум часто все одно проглядає дивовижна внутрішня доброта.
Микита Кузнецов — український журналіст і документальний фотограф із Харкова. Почав фотографувати у 2017 році, зосереджуючись на вуличній фотографії, портретах, харківській молоді та локальному міському середовищі. Після початку повномасштабного вторгнення повернувся до активної фотографічної практики. У 2024 році працював фотографом Харківського художнього музею, документуючи експонати, повсякденне життя інституції та людей, які підтримують її роботу під час війни.
Кузнецов співпрацював із Frontliner, «Ґвара Медіа», а нині створює репортажі для «Суспільне Харків» як оператор і фотограф. Його практика зосереджена на пам’яті, локальній ідентичності, війні та повсякденному житті в Україні.
Над матеріалом працювали:
Інтерв’юерка: Катя Москалюк
Більдредактор: Владислав Краснощок
Літературна редакторка: Юлія Футей
.jpg)
.jpg)
