Восени 2022 року Збройні Сили України звільнили понад пів тисячі населених пунктів на Харківщині, Донеччині та Луганщині. Українська асоціація професійних фотографів публікує унікальну фотохроніку Анатолія Степанова, який вирушив пошматованими війною дорогами сходу, щоб зафіксувати ціну перемоги, руйнування та історії людей, які пережили пекло окупації.
«Того жовтня зовсім не відчувалось дефіциту позитивних матеріалів. Ти просто сідав у машину і їхав звільненими містечками й селами», — згадує Анатолій Степанов.
Бойовий шлях
Слобожанська наступальна операція розпочалася 6 вересня 2022 року. Завдяки прихованій підготовці та високоточним ударам Сил оборони України по управлінню й логістиці ворога російські війська втратили контроль у перші ж дні наступу та не змогли чинити ефективного опору. Панічний відступ окупантів із Балаклії 8 вересня, а також з Ізюма та Куп’янська 10 вересня завершився розгромом ворожого угруповання на Харківщині та звільненням більш як десяти тисяч квадратних кілометрів території. Це зняло загрозу для українських підрозділів на Донеччині та створило пряму передумову для наступу на Лиман.
Початок контрнаступу на Харківщині Анатолій Степанов не знімав — був на той час удома.
«Тоді був введений режим інформаційної тиші. Але в повітрі прямо бриніло відчуття якогось зламу на фронті. В інтернет почала просочуватись інформація, що українські війська потужно тиснуть на харківському напрямку. Та і від друзів-військових надходили уривки інформації, що ворог, в прямому сенсі, побіг… Я приїхав у Краматорськ десь через тиждень після звільнення Ізюма, і першим місцем, куди потрапив, був Бахмут. Місто потерпало від інтенсивних артилерійських обстрілів. Працював у місті. Знімав його захисників, щоденні руйнування і пожежі, роботу ДСНСників», — розповідає фотограф.
У другій половині вересня ЗСУ прорвали лінію російської оборони вздовж річки Оскіл і перейшли на її лівий берег, утворивши плацдарм поблизу Куп’янська та селища Борова. Бої за безпосереднє визволення Лиманської громади тривали близько місяця, українські воїни просувалися через спустошені села. Попри чисельну перевагу противника та щільні артилерійські обстріли з боку окупантів, українські сили продовжували наступальні дії.
Звільнивши Святогірськ і навколишні території, Сили оборони оточили Лиман з кількох напрямків. Сам штурм тривав кілька днів і завершився 1 жовтня повною деокупацією міста.
«На кінець вересня стало зрозуміло — росіяни не втримають Лиман. Щоденно приходили новини про запеклі бої північніше міста. Українські десантники завзято штурмували села — Коровій Яр, Шандриголове, Дробишеве. Я бачив стріми, де росіяни хаотично відступають з-під Лиману, а першого жовтня з’явилась новина, що Лиман звільнено», — згадує Анатолій Степанов.
Повернення Лимана під контроль України заблокувало росіянам шлях до Сіверська та Слов’янська й відкрило перед ЗСУ перспективу просування в Луганську область. Протягом 4–6 жовтня ЗСУ перетнули кордон Луганської області, звільнивши перші села регіону.
Перша зупинка
Першим звільненим населеним пунктом, який відвідав Анатолій Степанов разом з колегами, стало селище Долина 22 вересня, де «російські війська, які наступали на Донеччину, зламали зуби об спротив українських десантників».
Село Долина входить до Святогірської громади, воно пів року перебувало в епіцентрі безперервних штурмів і щоденних обстрілів. Ворог так і не зміг захопити цей населений пункт, проте зміг перетворити на руїни, що глибоко вразило фотографа:
«Картина, що там відкрилася, просто вражала. Руїни монастиря, жодного вцілілого будинку. Засмічена маленька церквичка при дорозі із брудними матрацами всередині. Там жили російські солдати. Купа згорілої техніки, всюди мінування. Цуцики гралися поміж протитанкових мін прямо на дорозі. В небі гуділи вертольоти, що відпрацьовували лиманський напрямок».
Анатолій згадує понад 150-літній Храм Георгія Побідоносця в Долині, зруйнований російським бомбардуванням.
Окрім Долини, Анатолій Степанов зафіксував і наслідки боїв у самому Святогірську та сусідньому Сосновому, зруйновані релігійні об'єкти й цвинтар знищеної техніки ворога:
«Пам'ятаю понищений Святогірськ. Лавру майже оминули обстріли, а от церкві Покрови Пресвятої Богородиці на іншому кінці міста дісталось. Вона прихистила багато мирних мешканців Святогірська, а навколо всі вулички й двори були заставлені спаленою російською технікою. Зовсім поруч селище Соснове з ущент розбитою залізничною станцією і знищеними будівлями. Вразила кількість спалених пускових машин від РСЗВ “Ураган” в цьому селищі. Українські війська в цьому місці одним влучним ударом знищили цілу російську ракетну бригаду».
В Ізюмі
Визволення територій у ході Слобожанської операції змінило не лише карту бойових дій, а й логістику війни. Для тих, хто роками їздив на фронт, вона мала й глибоко особистий вимір. Згадуючи першу поїздку відвойованим автошляхом Краматорськ — Ізюм, Анатолій Степанов зізнається: відчуття вільної дороги було неймовірним, попри всі жахіття довкола. Розтрощена техніка окупантів нагадувала про головне — цей шлях знову вільний і належить Україні.
«Це було неймовірне відчуття — знову їхати по трасі Краматорськ — Ізюм. Весь цей час до осені 2022-го, я заїжджав на Донбас через Дніпро і Покровськ. Тепер же дорога на Харків, хоч і була ще небезпечна, але вже вільна. Всюди були сліди боїв: згорілі російські танки, бронемашини. Пам'ятаю один з таких танків на дорозі. Іржаве залізо, патьоки алюмінію на асфальті від катків і купка згорілих кісток і попелу на залізі всередині. Навряд чи родичі російського танкіста дізнаються про його долю. Для них він навічно залишиться зниклим безвісти».
24 вересня Анатолій Степанов побував у пошматованому обстрілами Ізюмі. Попри досвід роботи на фронті, в облозі чи на місцях ракетних ударів, ця поїздка дала фотографу нове, майже фізичне відчуття занурення в «нутро» війни. Навколо простягалася випалена земля, а населені пункти були знищені спочатку ворожим вогнем, а потім — важкими боями за визволення.
Ізюм звільнили 10 вересня 2022 року після п’яти місяців окупації. Мальовниче місто, що простягнулося на берегах Сіверського Дінця, перетворилося на суцільну руїну: російська авіація знищила близько 80 відсотків усієї інфраструктури.
«Дуже вразила картина п’ятиповерхівок, знищених російськими авіаударами. Я пам'ятаю ті новини, навесні у Краматорську — розстріляний з літака автобус з людьми, розбомблений будинок, свідчення людей, яким вдалося втекти з того артилерійського пекла, що влаштували російські війська в Ізюмі. Тепер я побачив наслідки всього цього своїми очима. Я проїжджав майже щодня повз той автобус. Лампадки й фото мешканців багатоповерхівки, які загинули враз під уламками свого будинку від авіаудару. Фотоальбоми зі світлинами дітей в руїнах, свідоцтво про шлюб на обгорілому підвіконні...» — ділиться важкими спогадами Анатолій Степанов.
.jpg)
Один із трагічних обстрілів Ізюма відбувся 9 березня 2022 року, коли ще велися бої за контроль над містом. Окупанти скинули авіабомбу на житловий будинок, а потім довершили руйнування прямими пострілами з танка. Під завалами загинуло щонайменше 44 цивільних, зокрема й ціла сім'я з шести людей.
Ті, хто вцілів під обстрілами, опинився в пастці окупації. У холодних підвалах, без елементарних умов для життя та ліків, люди пройшли крізь справжнє пекло. Цей досвід залишив глибокий слід у поведінці й психологічному стані людей, про що свідчить один із чутливих спогадів фотографа:
«На вулицях Ізюма волонтери роздавали продукти. Ніколи не забуду жінку із сірим, змученим обличчям, що обіймала купку буряків, які отримала в черзі за продуктами. Вона ніжно притискалася до них щокою, як до чогось дорогого…»
.jpg)
Поруч із важкими картинами гуманітарної катастрофи розгорталися зовсім інші сюжети — сповнені гордості за тих, хто повернув місто в Україну, та радісних емоцій перших днів свободи.
«В той же день ми зустріли бійців батальйону «Карпатська Січ», які брали участь у визволенні Ізюма. Хлопці були у піднесеному настрої. Трохи далі на блокпосту танкісти вантажили трофейний російський танк на лафет. Танк був як новенький…» — розповідає фотограф про атмосферу воєнної перемоги в Ізюмі.
Дорога на Лиман
Лиман — стратегічно важливий залізничний вузол і центр територіальної громади на сході України, який до повномасштабного вторгнення називали «перлиною Донеччини». Місто двічі опинялося під окупацією. Вперше проросійські формування захопили Лиман у квітні 2014 року, але в червні того ж року ЗСУ вдалося його звільнити. Наприкінці травня 2022 року росіяни знову окупували місто, витіснити загарбників вдалося 1 жовтня 2022 року.
«Місто було закрите для преси. Адміністрація заявляла, що буде організовано престур, але терпіти вже не було сил і ми поїхали в Лиман самі 4 жовтня», — зізнається Анатолій Степанов.
У самому Лимані фотограф так і не побував, але шлях до міста детально закарбувався в пам'яті. Анатолій згадує, як колона автівок кількох телеканалів вирушила з Ізюма розбитою дорогою. Вже в селі Оскіл біля переправи вони побачили російський танк, який по башту стояв у воді, фактично утримуючи понтонний міст через Сіверський Донець, за ним простягалася повністю знищена Яцьківка з уламками російської техніки у дворах і на дорогах.
«На розбитій заправці за Яцьківкою лежав напівзгнилий труп коня. Яким було наше здивування, коли на дорогу за селищем вискочили красиві коні. Вони зовсім не боялись машин, збуджено ганяли по дорозі, потім забігали в загони, що були поруч. Голосно іржали, падали на спину і качалися в пилюці. Приїхав чоловік і почав сипати на землю кукурудзу з мішка. Коні радісно їли зерно і не звертали на нас уваги. Чоловік виявився хазяїном цієї конеферми в селі Рубці, — загадує Анатолій. — Його історія просто вразила нас усіх. Те, що пережили люди й тварини в цьому селі, важко уявити. З двадцяти чотирьох коней Орловської породи живими, після обстрілів і авіаударів, залишилося всього шість. Я помітив, що всі вони були зранені, посічені уламками. Хазяїн ферми розказав, що вибирати собі коня приїздив Пушилін із Донецька, а декількох було відправлено в подарунок Рамзану Кадирову. Зараз їх готували до евакуації. Ті тварини випромінювали радість і жагу до життя».
Далі шлях на Лиман пролягав через село Коровій Яр. Назустріч Степанову та його колегам одна за одною неслися вантажівки, що тягнули трофейні російські гармати, а на пригірках то тут то там стояли місцеві мешканці, високо підіймаючи телефони в надії спіймати бодай якийсь зв'язок. Саме тут на журналістів раптово вилетіла колона десантників 25-ї бригади — хлопці поверталися після штурму Лимана. Як тільки медійники повиходили з машин, військова колона одразу ж зупинилася.
«Вперше з початку повномасштабної я бачив такі щасливі обличчя військових. Втомлені, закопчені, вкриті брудом, але неймовірно щасливі. Їхні очі горіли, світилися посмішки. Хтось курив, хтось їв цукерки. Ми спілкувалися з солдатами й не хотіли відпускати їх. Колона рушила далі, а солдати розмахували українськими прапорами», — поринає у спогади Анатолій Степанов.
Шлях до Лиману пролягав повз підірвану переправу біля Шандриголового та повністю знищене селище, вулицями якого блукали, наче тіні, місцеві мешканці. Про колишнє життя там нагадував лише розграбований магазинчик: серед купи порожніх пляшок з-під горілки на прилавках залишилися бруд і екскременти. У Дробишевому українські військові саме зачищали будинки після окупантів, тож узбіччя доріг були завалені покинутими речами. А вже в лісі на підступах до самого Лимана на дорозі застигла спалена колона російської техніки.
«Вони втікали на бусах і легковиках й були нещадно знищені прямо на дорозі. Тут вже працювали поліцейські групи й бійці ДСНС перевіряли, чи не лишилася де вибухівка. Неподалік ще лежали понівечені трупи російських солдатів… Нам довелося вийти з машин і ховатися за броньовиком під час вибуху, яким було знищено протитанкові міни, що знайшли сапери», — ділиться подробицями фотограф.
Ще трохи дороги — і журналісти опинилися на блокпості біля самого Лимана. Але тут, на блокпості, їхня мандрівка й завершилася — пропускати далі їх категорично відмовилися. Престур планувався на 11 жовтня, але, зі слів Анатолія, їхати туди вже не було сенсу, тож журналісти повернулися назад:
«Дорогою назад ми блукали узбіччям за Шандриголовим і розглядали покинуті російські позиції. Темп наступу був таким, що росіяни не встигли зробити щось капітальне. Серед неглибоких окопчиків валялися розкидані речі, а з сусідньої посадки тягнуло мертвеччиною».
Через Борову
Селище Борова розташоване на лівому березі Осколу на Харківщині. Борова перебувала під російською окупацією майже пів року — з 13 квітня до початку жовтня. Перші відео з українськими захисниками з села з’явилися 3 жовтня, а вже 6 жовтня про його звільнення офіційно повідомило ГУР, після чого до громади прибув перший гуманітарний конвой. Борова стала останній великим селищем, звільненим під час контрнаступу на Харківщині.
«Сьомого жовтня центральна площа Борової гуділа від великої маси народу. Волонтери з Харкова пригнали цілі фури продуктів, і люди, які пережили окупацію, утворювали черги біля машин», — пригадує Анатолій Степанов.
Оскільки міст у бік Куп’янська був підірваний, Анатолій з колегами вирушив далі на схід. Чим далі віддалялися від селища, тим виразнішими ставали сліди важких боїв: розорені узбіччя, залізний мотлох від техніки й покинуті речі. Артилерійська канонада попереду не насторожувала журналістів, доки в поле, десь за кілометр від них, не прилетіло декілька снарядів, тож дорога, яка повертала праворуч, здалася їм більш безпечною, і вони звернули туди.
«Скупчення спаленої техніки в лісосмузі привернуло увагу: БТР, МТЛБ, засмалена іржава гора заліза, що колись була танком. Трохи далі в полі валялися закинуті вибухом катки, а з самого танка огидно смерділо затхлим спаленим жиром…», — описує фотокореспондент.
Під селищем Ізюмське дорога виявилася непростою: об’їжджаючи спалену російську вантажівку з КУНГом, довкола якої валялися протитанкові міни, журналісти пробили заднє ліве колесо гострим уламком снаряда.
«Погана ідея їздити тими дорогами без домкрата… На щастя, допоміг місцевий мешканець, і поки міняли колесо, я підійшов до КУНГа. Знову цей сморід припаленого жиру. Хмара мух роїлася над безформною чорною масою всередині КУНГа. Обвуглений труп другого росіянина звисав догори ногами з відкритих дверей кабіни. Під ним блищала розігріта вечірнім сонцем масна калюжа», — розповідає Анатолій Степанов.
З боку Макіївки лунала канонада. По узбіччю шмигонула цивільна автівка, а за нею М-113 тягнув трофейний БТР. Військові зупинились і деякий час байдуже розглядали залишки вантажівки та її пасажирів. Потім рушили далі. Село Макіївка на Луганщині звільнили на початку листопада 2022 року, воно стало останнім рубежем деокупації під час контрнаступу ЗСУ. Анатолій з колегами вирішили не випробовувати долю й повернули назад до Краматорська. За словами фотографа, на цих дорогах після наступу всюди панувало відчуття буденності смерті.
Слідами окупації
Після визволення населених пунктів на Харківщині та Донеччині відкрилися страшні наслідки російської поневолення. На околицях Лиману виявили численні хаотичні й два масових поховання. У лісі під Ізюмом знайшли масове поховання з 449 тілами та могили з дерев’яними хрестами й номерами. Більшість цивільних, дітей та українських військових, яких знайшли в могилах, загинули від авіаударів, артобстрілів та мін. Утім, чимало тіл мали й чіткі сліди катувань. Серед ексгумованих тіл ідентифікували тіло дитячого письменника Володимира Вакуленка, розстріляного навесні 2022 року.
Анатолій Степанов переповідає історію мешканця Ізюма про нелюдські умови та насильство з боку росіян:
«В один з вересневих днів в Ізюмі зустріли місцевого мешканця. Він пообіцяв показати місця масових поховань вже на іншому кладовищі. Історія поховань на кладовищі, що на в'їзді в місто збоку Харкова, викликала потужний резонанс, але була вже висвітлена. Тому ми шукали подібні випадки на інших кладовищах. Цей чоловік показав ще одне кладовище, але таких масових поховань там вже не було. Проте мене вразило інше: він без сорому розказав свою історію життя в окупації. Як їм з дружиною доводилось виживати поруч з російськими солдатами. Вони ґвалтували дружину під загрозою вбити її та його…»
Звільнені міста вражали не лише руйнуваннями й братськими могилами. У Святогірську, Лимані, Ізюмі окупанти залишили по собі мережу катівень. Їх облаштовували в райвідділках поліції, школах, дитсадках, пансіонатах, храмах, піддаючи системним тортурам і знущанням як цивільних, так і військовополонених.
Анатолій Степанов бачив сліди воєнних злочинів росіяни у містах і селах, які відвідав. Місцеві жителі відкрито ділилися з ним своїми історіями.
«Вже в жовтні багато їздив звільненими селами на стику Харківської й Донецької областей. В селі Рубці увагу привернуло одне подвір'я, вірніше те, що від нього залишилося. Одна велика вирва від авіабомби й купи сміття навколо. До мене підійшов літній чоловік і запросив до себе на подвір'я. Вони жили в літній кухні, а від будинку залишилися обгорілі стіни. Чоловік розказав про день, коли прийшли росіяни, про свої діалоги з російськими солдатами. А вночі хтось із них зайшов на подвір'я, розбив шибку у вікні дулом автомата і розстріляв трасерами диван в кімнаті. Хазяїн ліг спати в іншій кімнаті й на цьому дивані нікого не було. Але будинок згорів», — розповідає Анатолій Степанов ще одну історію, що закарбувалася в пам'яті.
Згадуючи ті події, Анатолій зазначає, що за всіма руйнуваннями та жорстокістю боїв йому вдалося побачити головне — незламний дух людей, які виборювали цю землю:
«Вважаю подарунком долі день 4 жовтня. Ті посічені уламками снарядів коні, наповнені жагою до життя, десантники, які брали участь у жорстоких штурмах, просто світилися радістю і якимось тихим спокоєм, а дехто з них не приховував смутку за втраченими товаришами. Дні того жовтня надихали і дарували надію».
Анатолій Степанов — український фотограф, народився і виріс у Києві, здобув освіту інженера. У 2004 році закінчив Школу фотографії Віктора Марущенка і з того часу працював професійним фотожурналістом у низці українських медіа та міжнародних агентств. Мав численні публікації в журналах National Geographic, Spiegel, Stern, Time та багатьох інших міжнародних виданнях, брав участь у міжнародних фотовиставках.
У листопаді 2017 року виступав з доповіддю про свою роботу на фронті під час презентації фотокниги RAW в Українському музеї у Нью-Йорку. Його проєкт «Незалежні», присвячений українській молоді, яка воює за свою країну, виставляється на онлайн-виставці в Українському національному музеї у Чикаго. Анатолій Степанов висвітлює російську агресію проти України з перших днів 2014 року.
Соцмережі фотографа: Instagram, Facebook.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Яна Євменова
Більдредакторка: Маруся Маруженко
Літературна редакторка: Юлія Футей
.jpg)
.jpg)
