Назва книги — це квінтесенція її змісту. Фотокнига «Історії незламного народу» Олега Пальчика

Фотокнига «Історії незламного народу» Олега Пальчика поєднує текстові нариси та світлини, що фіксують реалії російсько-української війни. Книга про долі людей, які з початком повномасштабного російського вторгнення долучилися до спротиву: від військової справи до волонтерства. Автор виступає не просто хронікером, а й безпосереднім учасником подій. Він шукає відповідь на питання про витоки української стійкості, інтегруючи у розповідь свій особистий досвід.

Олег Пальчик розповів про героїв своєї книги, про особливості поєднання тексту та візуальної мови та про пошук відповіді на запитання, а чому українці залишаються незламними.

‍

– Ваша книга «Історії незламного народу» поєднує фотографії, текстові розповіді та нариси. Що з’явилося першим — ідея написати історії людей чи кадри, які вимагали історій? Коли ви вирішили створити фотокнигу?

Спочатку я робив фотографії виключно для соцмереж, але з часом мені захотілося донести до аудиторії думки людей, яких я знімаю. Тоді я почав додавати до фотографій цитати з розмов і короткі життєві епізоди. Згодом це переросло у формат повноцінних інтерв’ю: я взяв диктофон і почав записувати героїв уже не лише для постів, а для більш цілісних історій.

‍

У якийсь момент матеріалу назбиралося так багато, що я вирішив оформити його у щось більш матеріальне, ніж цифрові відбитки в інтернеті. Це сталося у 2023 році. Відтоді я продовжив збирати матеріал, але вже з конкретною метою — випустити книгу, яка приблизно на 50% складатиметься з тексту, а на 50% — з фотоілюстрацій, адже я все ж таки документальний фотограф. Я додав кілька фронтових історій від себе й через нариси спробував відповісти на ті самі запитання, які ставив своїм героям. Так і склалася ця книга.

– Що було складніше: пережити ці події на власні очі чи потім підбирати правильні слова, щоб зафіксувати їх на папері? Як у книжці поєднуються тексти та фотографії?

Правильні слова підібрати було складніше. Мені довелося враховувати цензуру, щоб книга не перейшла в категорію 18+, а залишилася доступною для всієї аудиторії. Також довелося прибрати багато безпекових моментів, адже розмови «за цигаркою» — це одне, а публічний текст — зовсім інше. На жаль, через таку цензуру трохи втратився вайб, і, можливо, деякі епізоди стали менш цікавими, ніж були в реальному житті.

‍

– Коли саме виникла назва цієї книги? Наскільки вона залишається актуальною для вас зараз?

Назва виникла майже одразу після того, як з’явився задум про книгу. Для мене вона й досі залишається актуальною. Ми не раз пробували дати їй іншу назву — разом із редакторами та видавництвом обговорювали різні варіанти, але жоден не звучав настільки точно. У кожному чогось бракувало. Тож назва цієї книги для мене — це квінтесенція її змісту.

– Книга шукає відповідь на запитання: «Чому українці залишаються незламними?». Які відповіді героїв книги вас особисто вразили? Яку відповідь ви знайшли для себе під час роботи над проектом?

Книга саме про феномен українського спротиву та сучасної української пасіонарності. Мене вразили не стільки окремі відповіді, скільки те, що всі герої, по суті, говорили про одне й те саме — чому вони, будучи повністю цивільними людьми, 24 лютого опинилися в армії. Це були різні люди: різного віку, статі, соціального статусу, з різних куточків України, але їхні думки виявилися дуже схожими. Мені зараз дуже бракує в суспільстві тієї єдності, яка колись і привела всіх цих людей до війська.

‍

‍

– До повномасштабного вторгнення ви багато займалися комерційною, рекламною та репортажною зйомкою. Як змінився ваш візуальний стиль та підхід до кадру в умовах бойових дій?

В умовах фронтових зйомок я використовую весь свій багаж знань і навичок, напрацьований за багато років. Я поєдную репортажну фотографію з окремими технічними прийомами із рекламної зйомки, дещо беру з весільної фотографії, щось — із плівкової. У цьому напрямку треба постійно розвиватися, бо фото військових викликали у суспільства сильні емоції у 2022–2023 роках, а зараз документальною фотографією дуже важко пробити банерну сліпоту. Усі вже до всього звикли, навколо дуже багато однотипного військового контенту. Тому я завжди намагаюся придумувати щось нове, щоб привернути увагу. На щастя, мій командир довіряє мені в цьому і завжди підтримує.

‍

‍

– Ви писали: «Усе, що встигаю схопити об’єктивом і серцем, зберігаю як свідчення для майбутнього». Як вам вдається балансувати між роботою військового та фотографа-документаліста?

Тут усе дуже просто: мене взяли на службу саме за мої навички — робити те, що я вмію найкраще і краще за інших. Усе майже так само, як у цивільних зйомках, тільки замість продюсера — командир, замість асистентів — побратими, а замість акторів — реальні військові.

– Як ви обирали героїв для своєї книги серед тисяч історій захисників, волонтерів та митців?

Я намагався охопити весь спектр людей, які беруть участь у захисті країни. Тому в книзі є і волонтери, і люди мистецтва, і представники інших сфер — не лише, і не стільки, військові. Мені хотілося показати зріз суспільства.

Якщо ми приїжджали в якийсь підрозділ на тиждень або два, я не поспішав одразу знімати. Спочатку просто спілкувався, щоб зрозуміти, що людина із себе представляє, чи справді вона була там, де мало хто буває, і бачила те, чого більшість не бачила. Мені важливо було поговорити з першоджерелом. Чи є людині що розповісти? Чи хоче вона поділитися цим зі мною? І лише потім я просив про фото та інтерв’ю. Іноді це ставалося вже під час другого або навіть третього приїзду в те саме місце.

– Чи є серед героїв книги люди, чий внутрішній трансформаційний стрибок вас вразив найбільше?

Так, і, мабуть, найсильніше мене вразило те, що ці зміни були спільними для всіх нас — для всіх, хто обрав цей шлях. Ми пройшли через дуже різні стани: від ейфорії до прийняття, від втрат до дуже простих, але справжніх радостей. Тут, на війні, багато хто з нас не лише змінився — багато хто вперше по-справжньому почав жити. Усвідомлено, гостро, без фальші. І, як би парадоксально це не звучало, саме тут дуже часто відкриваєш у собі те, чого раніше не помічав у мирному житті.

‍

‍

– Як ви передавали характер героїв за допомогою візуальної мови фотографії? Що для вас було найважливішим при зйомці портретів?

Якщо була можливість, я завжди намагався показати людину з кількох площин: і в постановочному портреті, і в репортажі, в русі, в дії. Бо в статичному кадрі ти бачиш один стан, а в живому моменті — зовсім іншу правду про людину. Саме так і складається цілісне, об’ємне уявлення: не про образ, а про характер.

– Ваші герої — це люди, які пережили втрати, окупацію та страх, але не зламалися. Як вам вдавалося налагодити з ними контакт, щоб вони поділились своїми історіями?

У більшості випадків герої з радістю йшли на контакт. Для них було важливо, щоб їхню історію хтось почув і справді почув уважно. Навіть просто ще раз проговорити те, що з ними сталося, було для багатьох важливим і, мабуть, навіть трохи терапевтичним. У якийсь момент я зрозумів, що вже не просто беру інтерв’ю, а й частково виконую роль психотерапевта — не в буквальному сенсі, а як людина, яка дає простір для довіри, пам’яті й проговорення болю.

‍

‍

– Війна, на жаль, триває. Чи є серед героїв книги ті, чиї історії ви документували в один період, а на момент виходу книги їхній статус чи доля кардинально змінилися?

Так, на жаль. Одна з історій, описаних у книзі, завершилася трагічно: людина загинула вже через кілька днів після того, як я брав у неї інтерв’ю. Хтось отримав важке поранення, хтось демобілізувався або перейшов в іншу структуру. Війна дуже швидко змінює людські долі, і для мене ця книга ще й про те, як крихко все, що ми встигаємо зафіксувати, і як боляче інколи розуміти, що між моментом зйомки та сьогоднішнім днем може пролягти прірва.

– За якими критеріями ви обирали світлини до фотокниги? Чи було багато дискусій та варіантів фінального макета?

У першому варіанті рукопису я, чесно кажучи, намагався вмістити в книгу весь свій фотоархів. Хотілося показати все й одразу — усе найкрасивіше, найважливіше, найсильніше. Але робота над книгою тривала досить довго, і я періодично повертався до макета, знову й знову щось прибираючи. Редактори вже майже нічого не скорочували — ані в тексті, ані у фото. Єдине, що ми зробили, — це багато світлин зменшили за розміром, щоб книга вмістилася в потрібну кількість сторінок.

‍

– На яку аудиторію розрахована книга? Хто є її глядачем? На вашу думку, для чого ще одна книга про війну?

Книга розрахована на всіх, хто ще здатен бачити реальність, а не жити в нео-радянських міфах. У дитинстві я зачитувався книжками про Другу світову, про героїзм, про подвиги — але вже дорослим зрозумів, що дуже багато з цього було не історією, а пропагандистською вигадкою «страни совєтов». Потім від ветеранів я почув зовсім іншу правду — ту, яку в цих книжках просто викинули.

Саме тому я й хотів зробити свою, українську пропаганду (в нормальному сенсі цього слова) — але на реальних людях, реальних подіях і реальних вчинках. Не на картонних героях із підручників, а на тих, хто справді пройшов війну.

‍

Мені дуже хочеться, щоб цю книгу читали діти й виростали з розумінням, хто тут ворог, а хто захищає свою землю. Щоб у день, коли (не «якщо», а саме «коли») росія знову полізе сюди, вони не розгубилися, не шукали виправдань і не повторювали нашу помилку, а одразу дали їм добрячого копняка. Ми не були готові, але ми вистояли. Нове покоління має бути готове одразу.

І так само я хочу, щоб цю книгу прочитали звичайні люди. Може, тоді вони перестануть кривитися від нескінчених зборів, інакше подивляться на ветеранів і нарешті зрозуміють, що ставлення до військових у нас часто несправедливе. М’яко кажучи.

‍

‍

– Чи планується вихід книги іноземними мовами? Наскільки важливо зараз показувати ці обличчя за кордоном?

У планах було видати книгу й іншими мовами, але поки що це не реалізовано. І, чесно кажучи, це дуже важливо. Так само як і в нас, людей у Європі треба постійно тримати в курсі того, що насправді відбувається. Бо росія в цю гру вміє грати значно краще за нас. На жаль.

‍

Саме тому нашої культурної дипломатії — у будь-якому її вигляді, хоч кіно, хоч театр, хоч фотовиставки, хоч книги — має бути за кордоном якомога більше. Щоб наші партнери приймали рішення швидше. Щоб наступні покоління парламентів у Європі були менше отруєні російським впливом. Бо якщо ми не будемо розповідати про себе самі, це за нас зробить ворог. І зробить так, як вигідно йому.

‍

Над матеріалом працювали:

Дослідники теми, автори тексту: Олег Пальчик, Катя Москалюк

Більдредакторка: Ольга Ковальова

Літературна редакторка: Юлія Футей

‍