Наприкінці квітня 2026 року у Литовському національному музеї мистецтв відкрилась виставка «Українські мрійники», присвячена Харківській школі фотографії та організована Музеєм Харківської школи фотографії (MOKSOP). Діяльність поколінь харківських фотографів увійшла до світового канону contemporary art. Роботи Бориса Михайлова є у колекції нью-йоркського МоМА, а багатьох авторів Школи — у паризькому Центрі Жоржа Помпіду. Значення світлин декількох поколінь фотографів з Харкова виходить далеко за межі міста й фотографії загалом.
Директор Музею Харківської школи фотографії та один із кураторів виставки «Українські мрійники» Сергій Лебединський розповів, чим сьогодні дивують роботи харківських фотографів, який існує взаємозв’язок між кількома поколіннями Харківської школи фотографії та назвав імена фотографів, про яких обов’язково має дізнатися світ.
— У матеріалах про виставку «Українські мрійники» її називають «великим антропологічним проєктом, присвяченим дослідженню радянської й пострадянської людини». Розкажіть, яка початкова концепція у неї вкладалась?
— Головна мета виставки, звісно, — показати Харківську школу фотографії. Розповісти про красу та багатофункціональність робіт харківських фотографів, які можна демонструвати у різних контекстах і сенсових площинах. Говорячи про Харківську школу фотографії та прагнучи розкрити суть її феномену, ми одразу виходимо на більш масштабний рівень історії міста Харкова та нашої країни. Фотографії харківських митців здебільшого максимально насичені інформацією та авторською інтерпретацією часу. Це робить знімки універсальним інструментом для різних досліджень. Коли згадуємо про Школу, одразу починаємо розмову про те, як змінювалась країна та її люди. Усе це переплітається й розкривається саме собою.
.jpg)
— Як кількома словами окреслити феномен Харківської школи фотографії?
— Харківська школа фотографії — це ком’юніті з декількох поколінь авторів, яке утворилось у Харкові й своєю діяльністю створило впізнаваний інтелектуальний продукт. Причому продуктом я називаю не окремі роботи, а саме методи їх створення та стилістику, які й досі залишаються актуальними та мають культурну й освітню вагу. Прогулюючись нашою виставкою, я помічав дивовижну річ — навіть проєкти Харківської школи фотографії 1970–80-х років зараз виглядають сучасними. Можна впевнено сказати, що з цих проєктів не сиплеться пісок — вони пройшли перевірку часом і не втратили своєї сили.
Завданням представників Харківської школи фотографії завжди було створення нового про новий час. Сьогодні складно працювати в Україні, майже неможливо працювати у Харкові. Моє завдання як очільника музейної інституції — створити фундамент для того, щоб у Харкові чи іншому українському місті з’являлись розумні творчі люди.
— Виставка зібрала роботи авторів від 1940-х до 1990-х років народження і декілька поколінь Харківської школи фотографії. Де для вас особисто проходить межа між поколіннями Школи?
— На виставці представлено умовно три покоління Харківської школи фотографії — 70-х та 80-х років, які переходять у складні 90-ті, а потім з’являється щось нове. Важливо підкреслити, що між поколіннями існує тяглість, вони не існують окремо одне від одного, і не замінюють одне одного, а разом формують Харківську школу фотографії, працюючи паралельно. Виставка, наприклад, починається одним проєктом Бориса Михайлова кінця 60-х і завершується іншим його проєктом 2020-х. Це доволі символічно.
На відкриття виставки приїхало багато її авторів, це був дуже зворушливий момент, коли кілька поколінь харківських фотографів зібралися разом.
— Чому для назви виставки обрано саме слово «мрійники»? Чи можна стверджувати, що представники Харківської школи фотографії — від групи «Время» до сучасних авторів — протиставляли свої мистецькі ілюзії реальності тоталітарного чи воєнного часу?
— А як іще можна назвати людей, які працюють за ідею й на власному ентузіазмі? У всіх учасників Харківської школи фотографії вже була освіта та професія, яку вони доповнили фотографією.
Коли ми сьогодні дивимося на фотографії першого покоління Школи з 70-х років, то намагаємося зрозуміти ту епоху. Ми пробуємо уявити, як, наприклад, у закритій системі раптом з’являється західна музика, приходять Pink Floyd та The Beatles, з’являється література про західних авторів з їхніми художніми роботами, і, можливо, у людей з’являється відчуття, що і їхнє життя мусить нарешті також змінитись. Моє дитинство проходило у 80-ті роки минулого століття, і я пам’ятаю довгі черги, сварки через хліб, пусті полиці в магазинах і скляні трилітрові банки березового соку. Напевно, таке непросте життя іноді спонукає ставати романтиками.
Виставка «Українські мрійники» отримала свою назву від однойменної серії групи SOSka, яка належить до третього покоління Харківської школи фотографії. На фотографіях підлітки із субкультури емо. Вони зображені у підвішеному та невизначеному стані, як і більшість людей у той час. На фото не зрозуміло — вони літають і у них все добре чи вони падають і зараз розіб’ються. Утім, як на мене, слово «мрійники» у назві виставки дуже добре пояснює значення фотографії для авторів, чиї роботи там представлені.
— Харківські фотографи працювали в часи жорсткої радянської цензури й винайшли власні унікальні методи (як-от знаменитий метод «накладення» або розфарбовування аніліновими барвниками). Як ви думаєте, якби радянська влада не забороняла фотографувати реальність «прямо», чи з’явилися б узагалі «Українські мрійники»?
— Зараз мені сказати важко, чи виникла б Харківська школа фотографії і якою б вона була в інших умовах. Напевно, якби країна відповідала на потреби молодого покоління, не було б і прогалин у культурі, які фотографи хотіли б заповнити, то і методи були б іншими.
Звісно, Харківська школа фотографії свого часу виникла на протистоянні. Проте вже навіть моє покоління фотографів прагнуло творити не лише всупереч, а створювати самі по собі цілісні зображення. Якщо пощастить, то і з сенсами.
— На виставці представлено творчість 33 митців і колективів. Харківське мистецьке середовище доволі тісне, де всі знають одне одного і де багато сильних фотографів. Наскільки складно було вам, як куратору, проводити відбір?
— Харківську школу фотографії як спільноту вирізняє прискіпливе відношення до карточок. У нашому середовищі головним є якість проєкту чи картинки. Коли готували виставку, намагались розкрити феномен Харківської школи фотографії як в історичному розрізі, так і знайти резонанс із сьогоденням. У формуванні експозиції спирались на можливості приміщення Литовського національного музею мистецтв, де проходить виставка. Звичайно, дуже багато матеріалів у виставку не ввійшло, наприклад хотілось би розмістити більше матеріалів групи «Госпром» 80-х.
— Ви є співкуратором виставки «Українські мрійники». Як вам працювалося у кураторському тандемі з Борисом і Вітою Михайловими над цією ретроспективою?
— У нас вийшов чудовий симбіоз у кураторській команді з істориків мистецтва та митців. Олена Червоник та Олександра Осадча, з якими разом працюємо в Музеї Харківської школи фотографії, написали чудові тексти про проєкти. А завдяки Віті та Борису Михайловим ми зробили сучасну експозицію.
— Група «Время» трималася на сильних, амбітних особистостях — Михайлов, Павлов, Мальований, Супрун та інших. Чи можливе сьогодні таке об’єднання авторів у потужну спільноту однодумців?
— Абсолютно можливе. Зараз багато людей об’єднуються у спільноти, проводять різні колаборації. Об’єднання у спільноти це не лише метод робити, але і спосіб знайти близьких по духу людей і друзів, з ким можна обговорити ідеї. Я говорю це в першу чергу з особистого досвіду.
Без однодумців ми б не створили групу «Шило», не створили б, наприклад, проєкту «Втеча Тимошенко». Ця серія ідеально ілюструє концепцію «спільної дії» на межі іронії та соціального протесту. Ми довго обдумували ідею, проте сам проєкт зняли буквально за один вечір. Серія «Втеча Тимошенко» — це також цитування всього попереднього досвіду Харківської школи фотографії. Наприклад, там є фото з гітарою в полі — це «привіт» серії «Скрипка» Євгенія Павлова. А загалом весь цей вуличний театр було зроблено під впливом «Групи швидкого реагування» та їхнього фотографічного проєкту «Якби я був німцем».
Ми з групою «Шило» почали створювати фотографії вже у цифрову епоху. Проте нам здавалося, що через аналогову фотографію простіше досягти цієї «суб’єктивної», більш вітальної картинки. Ми відчували, що в аналоговій фотографії ще далеко не все зроблено. Це був наш із Владом (Владислав Краснощок, фотограф, учасник групи «Шило» — прим. ред.) максималізм, який ми намагались усім довести. Всім знайоме поняття «вирішального моменту» Анрі Картьє-Брессона. Пригадую, ми з Владом гуляли в дощ Харковом і у нас виникла ідея зняти класну картинку з блискавкою, але з цікавим переднім планом. Ми зустріли чоловіка з собакою, попросили нам попозувати і таки спіймали на задньому плані блискавку. Ми завжди намагались витягнути візуальний максимум із будь-якої ситуації, а тут — і момент, і ще й цікаво надруковано — що ще може бути «максимальніше» ніж це?! Це й було тоді наше розуміння теорії удару.
— Хто з авторів Харківської школи фотографії, на вашу думку, найбільш недооцінений? Про кого обов’язково варто дізнатись?
— Як на мене, недооцінених авторів багато. Наприклад, Олександр Супрун — учасник легендарної групи «Время» і ключова постать першого покоління Харківської школи фотографії. Він мало відомий, а у нього є просто надзвичайні колажі. Нещодавно вони завірусились у Threads і багато людей вперше їх побачили. Також варто ще згадати тандем батька й сина — Віктора та Сергія Кочетових, навіть Євгеній Павлов, можна сказати, що недооцінений автор, — їх усіх треба знову й знову показувати, і багатьох інших. Їхні роботи варто не просто знати, а й вчитися на них. Дуже непросто достукатися з такими матеріалами до широких мас людей.
— На відкриття у Вільнюс приїхало багато авторів виставки, зокрема і Борис Михайлов. Чому експозиція ретроспективи Харківської школи фотографії розмістилась саме у Литовському національному музеї мистецтв?
— В організації виставки нам посприяв литовський куратор і митець Даріус Вайчекаускас. Насправді у Харківської та Литовської шкіл фотографії тісні історичні зв’язки. Литовська фотографія свого часу була потужним орієнтиром для першого покоління харківських авторів. Цей діалог між фотографами у 1960–70-ті мав фундаментальне значення. Литовська фотографія була не просто естетичним прикладом, Литва була живим майданчиком для комунікації, де відбувався рівноцінний обмін інформацією, ідеями та досвідом.
Нам з Даріусом завжди хотілося порівняти ці дві школи фотографії саме в форматі виставки, бо тут є очевидні перегуки робіт. Наприклад, якщо взяти роботи Бориса Михайлова та Вітаса Луцкуса, чи Александраса Маціяускаса й Олександра Супруна, або подивитися на пошуки Віолети Бобуліте та Сергія Солонського, то побачимо разючу спорідненість. Не складно підібрати візуальні паралелі.
Тому ми спочатку хотіли зробити велику паралельну виставку двох шкіл — Литовської та Харківської. Проте литовці, на відміну від нас, уже виконали колосальну дослідницьку роботу. Свою фотографію вони знають дуже добре. Поки ми тільки збиралися з силами, в них на повну працювало видавництво фотокнижок. Вони видали дуже класні, якісні книжки всім своїм авторам. Пригадую, як 2015 року, коли «Шило» було номіновано на Discovery Award в Арлі, видавництво Kaunas Gallery перемогло в номінації «Історична книга» з книжкою про Вітаса Луцкуса. Це була дуже сильна робота, й інституційно вони нас сильно випереджали.
Зрештою, нам запропонували зробити виставку, присвячену лише Харківській школі фотографії. І це була дуже хороша й правильна пропозиція, бо дві школи ні в який музей би не вмістилися. Але все одно, коли ми з колегами працювали над виставкою, це був своєрідний заочний діалог з литовською фотографією.
На початку нашої експозиції у Литовському національному музеї мистецтв є маленька кімната із документами. Там є історія про саморобний альбом Юрія Рупіна зі спільної відпустки в Криму разом з Борисом Михайловим і Вітасом Луцкусом. Цей альбом Рупін, як виявилось, подарував Луцкусу. Пізніше дружина Луцкуса передала цей альбом до Музею фотографії у Шяуляї. Там він довгий час зберігався із помилковою атрибуцією, як робота Бориса Михайлова. Працюючи з архівом Юрія Рупіна, автора відомого «Щоденника фотографа», ми знайшли оригінальну поштову квитанцію про відправлення цього альбому Луцкусу. Завдяки таким документам ми якраз і досліджуємо зв'язки між спільнотами та всередині харківської спільноти.
Ну і, звичайно, документальні фотографії грають також велику роль. В експозиції представлена робота Олега Мальованого. На початку 70-х років він гостював у Вітаса Луцкуса і зняв серію фотографій, як той просто миє голову в тазику. Впевнений, що за лаштунками зйомки відбувалося багато цікавого.
Під час монтажу виставки разом із частиною команди нам вдалося з’їздити у гості до Антанаса Суткуса. Шкодую, що не познайомився з ним раніше, це людина великого масштабу, яка власне й розбудувала Литовську школу фотографії. Суткус поспілкувався з Борисом Михайловим, вони подякували одне одному, і це було прям дуже епічно. В кінці він подарував Михайлову свою дуже відому роботу «Піонер».
Загалом відкриття виставки було дуже теплою й зворушливою подією. Мені здається, що цією виставкою нам вдалось закрити своєрідний колективний гештальт щодо зв’язку Харківської та Литовської шкіл фотографії.
Звісно, як куратору й директору MOKSOP мені гірко, що експозиція не відкрилася в Харкові. Музей Харківської школи фотографії (MOKSOP) мав би фізично бути вдома, це навіть не обговорюється. Проте я дуже вдячний за можливість показати роботи кількох поколінь Харківської школи фотографії у Литві, а перед тим — у Німеччині. Ми з командою багато працювали над створенням цієї ретроспективи.
— Учасники групи «Время» винайшли «теорію удару» — концепцію, яка мала вивести глядача із заціпеніння соцреалізму. Як ви вважаєте, чим сьогодні дивують роботи Харківської школи фотографії, коли світ перенасичений зображеннями, у тому числі й чутливими кадрами війни?
— Експозиція виставки дивує в першу чергу тим, що показує розумні методи творчої реакції на повсякдення — зокрема й цензуру, соціальну нерівність, біль і горе людей, війну. На виставці показано багато унікальних вінтажних робіт. Для багатьох це маловідомий і дуже потужний матеріал, але це вже наша класика. Вражає шлях фотографів, який вони пройшли всупереч усьому. Ця виставка — вже про аналіз, тут немає «удару заради удару». А щодо «удару», зараз треба дивувати в першу чергу розмірами донатів для військових — все інше вже другорядне.
— У 2021 році Український клуб колекціонерів запропонував роботи українських авторів Центру Жоржа Помпіду в Парижі. Французькі куратори відібрали 164 роботи, і більшість з них належала саме до Харківської школи фотографії. Чи є роботи представників Харківської школи фотографії в музеях України?
— Я, на жаль, мало знаю про це. Думаю, якщо і є, то небагато. У приватних колекціях, як, наприклад, колекції Бориса й Тетяни Гриньових, роботи ХШФ є, і немало.
Ми не входимо до Українського клубу колекціонерів, проте, коли куратори від Центру Помпіду відвідували Харків, наша кураторка Олександра Осадча мала зустріч із ними й додатково представила матеріали Харківської школи. Так ми теж долучились до донаторів.
Я пам’ятаю обговорення в мережі, що «віддали» культурну спадщину. Але це, звичайно, нісенітниця, такі події допомагають у промоції культури, якщо нею системно займатися. І, здається, після цих обговорень нічого не трапилось — мені не відомо про появу нових людей, які проявляли б цікавість до фотографії і йшли рятувати її від всяких Центрів Помпіду та створювати фонди.
Ми, своєю чергою, відкриті та намагаємося заохочувати кураторів виставок і керівників музейних інституцій брати наші роботи у свої експозиції. Сьогодні через евакуацію в першу чергу ми працюємо із закордонними інституціями.
Загалом, крок за кроком наші фотографи з’являються у великих колекціях: Музей Вікторії й Альберта придбав роботи Олени Субач, Центр Жоржа Помпіду — роботи Олександра Чекменьова, Тейт — Євгенія Павлова, Музей армії в Парижі — фотографії Павлова та «Шила». Звичайно, Борис Михайлов уже давно ключовий автор усіх великих колекцій.
— Фактично збереженням спадщини Харківської школи фотографії опікується приватна ініціатива — Музей Харківської школи фотографії (MOKSOP), створений у 2018 році. Чи це нормально для вас, що збереження спадщини світового рівня лежить на плечах приватних інституцій та ентузіастів?
— Здається, що у 21 сторіччі це не нормально. Мені довгий час було дуже дискомфортно через це. Але з кожним роком відчуття незручності зменшується і з’являється все більше впевненості у стратегії MOKSOP. Підтримка колег, авторів, фотографічної спільноти дуже допомагає в цьому. Звісно, це величезна відповідальність, і відповідальність не абстрактна — мова йде передусім про унікальну матеріальну спадщину.
Якось, перед початком повномасштабної війни, ми з моєю колегою Олександрою Осадчою зустрічалися з керівницею сфери культури Харківської обласної адміністрації. Думали познайомитись, трохи розповісти про нашу роботу і плани. То вона навіть не знала, хто такий Борис Михайлов. Схоже, що в наших умовах приватні ініціативи це дуже нормально! Зараз це, можливо, чи не єдиний доступний суспільству механізм роботи з культурною спадщиною.
— Як саме виникла ідея створити музей Харківської школи фотографії, яка тривалий час існувала як андеграундний рух?
— Бажання, щоб такий музей існував, виникло відразу, як ми з «Шилом» поїхали за кордон. Там ми побачили сотні виставок Мартіна Парра, Куделки, японської фотографії. Ми ходили по цих виставках з думкою: чекайте, це все добре, але ви ще не бачили, що таке справжня фотографія! Такої впевненості нам, звичайно, додавав своїми досягненнями Борис Михайлов. Але щоб створити музей…
Ми почали знайомитися з авторами ХШФ у 2008–2009 роках, приходили до них у гості. Один з яскравих спогадів — це студія Сергія Солонського у приміщенні університету Каразіна. Він показував нам свої роботи, розповідав про діяльність у «Групі швидкого реагування», і це було дуже круто. Всі автори були максимально відкритими й дружніми до нас. А до Бориса й Віти Михайлових я вперше потрапив у Берліні 2009 року. Пам’ятаю, Борис Андрійович дуже точно аналізував мої роботи, і я слухав і думав про це: ого, як можна! Але тільки вийшов за поріг — майже все вилетіло з голови. Довелось багато разів повертатися.
Якось я задумався, що було б непогано мати на стіні хоча б по одній роботі кожного автора Харківської школи фотографії, і я з цим питанням пішов якраз до Сергія Солонського, приблизно у 2016 році. Так все й почалося. Я отримав великий кредит довіри від багатьох авторів, і ми намагаємось його виправдовувати.
— Розкажіть, будь ласка, про найближчі перспективи роботи Музею Харківської школи фотографії.
— Перш за все дуже хочеться, щоб наша виставка «Українські мрійники. Харківська школа фотографії» могла подорожувати світом. Також маємо в архіві багато робіт, щоб робити ретроспективи найкращих українських, не лише харківських, фотографів. Ми можемо заповнити зали великих музеїв роботами з фондів MOKSOP.
Наприклад, нещодавно ми допомагали робити виставку світлин Олександра Чекменьова в музеї німецького міста Байройт. Нам важливо, щоб фотографії не лежали, а експонувалися у музеях та галереях. Хочеться зробити декілька «блокбастерних» виставок, які б подорожували світом і розповідали про Україну.
Окрім виставок, працюємо над створенням артбуків. Наприклад, вже майже готова «Біла» книга Максима Дондюка. Плануємо зробити книги харківським фотографам Сергію Солонському, Олександру Супруну та Євгенію Павлову, а також видати книгу Олександра Чекменьова про Донбас. Маємо дуже багато матеріалів Олександра Чекменьова, включаючи вже доволі старий і класний текст, який чудово характеризує ті часи. Нам варто робити культурні проєкти і про тимчасово окуповані території, не виключати їх з поля зору. Також працюємо над перекладами книжок про фотографію. Звичайно, дуже хочеться видати книгу Бориса Михайлова та книгу про Бориса Михайлова.
— Коли закінчиться російсько-українська війна, повернення колекції в Харків стане складним логістичним процесом. Чи є у вас уже зараз прописаний план повернення архіву? За яких безпекових умов ви будете готові повертатись?
— Якщо війна, не дай Бог, затягнеться, а про це зовсім не хочеться думати, нам доведеться шукати приміщення для Музею Харківської школи фотографії в Європі. Проте за першої ж можливості ми плануємо повертатися в Харків. Музей повинен бути вдома. Повернення додому — це взагалі не проблема, в нас є всі необхідні митні документи, оскільки архів ми вивозили офіційно.
Зараз ми працюємо в умовах евакуації, на цьому етапі прагнемо, щоб харківська фотографія стала однією з візитівок української культури за кордоном.
***
Виставка «Українські мрійники» триватиме до 20 вересня 2026 року.
Кураторська команда: Сергій Лебединський, Борис і Віта Михайлови, Даріус Вайчекаускас, Олена Червоник, Олександра Осадча.
Учасники виставки: Борис Михайлов, Геннадій Тубалєв, Олег Мальований, Олександр Супрун, Юрій Рупін, Віктор Кочетов, Олександр Ситниченко, Володимир Шапошников, Євгеній Павлов, Анатолій Макієнко, Віта Михайлова, Тетяна Павлова, Роман П'ятковка, Володимир Старко, Міша Педан, Сергій Солонський, Григорій Окунь, Борис Редько, Сергій Братков, Ігор Манко, Сергій Кочетов, Белла Логачова, Василіса Незабаром, Юлія Дроздек, Сергій Попов, Владислав Краснощок, Роман Мінін, Сергій Лебединський, Микола Рідний, Ганна Кривенцова, Ігор Чекачков, Андрій Рачинський, Аліна Клейтман.
MOKSOP — Museum of Kharkiv School of Photography — музей, присвячений збереженню, дослідженню та розвитку української і світової фотографії. Інституція працює з архівами, колекціями, виставковими, дослідницькими, видавничими та освітніми проєктами, приділяючи особливу увагу спадщині Харківської школи фотографії та її місцю в ширшому контексті сучасної візуальної культури.
MOKSOP сприяє популяризації сучасної фотографії в Україні, Східній Європі та міжнародному просторі, розвиває культуру фотографічної освіти, підтримує дослідницьку роботу у сфері фотографічних практик і формує простір для професійного діалогу між митцями, кураторами, дослідниками та культурними інституціями. Важливою частиною діяльності музею є створення й збереження колекції української та світової фотографії, розвиток міжнародної співпраці та культурного обміну.
Над матеріалом працювали:
Дослідники теми, автори тексту: Сергій Лебединський, Катя Москалюк
Більдредактори: Сергій Лебединський
Літературна редакторка: Юлія Футей
.png)
