«Не сама» — це чуттєва документальна фотосерія Даші Тендітної, присвячена українському материнству в умовах війни. Проєкт розповідає історії жінок, зокрема дружин загиблих Героїв, які виховують дітей у час війни. Даша Тендітна прагне показати силу духу українських матерів, а також нагадати суспільству, що вони не повинні залишатися наодинці зі своїм болісним досвідом. Це візуальна історія про життя, яке триває попри все, та про любов, яка ніколи не зникає.
«Мама ніколи не є справді самотньою, адже вона постійно перебуває з дітьми, за яких несе відповідальність»
Я почала знімати проєкт «Не сама» у 2019 році. У цей час я досліджувала материнство без партнера, яке виникало з багатьох причин: домашнє насилля, неготовність чоловіків до батьківства, залежності чи токсичні стосунки. З 2022 року, після повномасштабного російського вторгнення в Україну, до причин самотнього материнства додалась втрата чоловіків на війні.
На початку роботи над проєктом я хотіла показати, що сталий вираз «самотня мама» є неточним. Мама ніколи не є справді самотньою, адже вона постійно перебуває з дітьми, за яких несе відповідальність. Мама може бути самостійною, але не самотньою. У процесі роботи сенс назви «Не сама» розширився. Я хочу, щоб кожна мама відчувала: вона не сама не лише тому, що поруч є діти, а тому, що її бачать, розуміють і підтримують. Що світ безпечний, світ дружній. Ми — цей світ. Кожен з нас.
У моєму розумінні й баченні в Україні сьогодні формується нова модель материнства — материнство воєнного часу. Материнство на відстані, материнство в умовах невизначеності, материнство без повноцінної підтримки партнера, материнство як акт збереження майбутнього, материнство після втрати партнера на війні, материнство спільнот.
«Робота над гострими соціальними темами і довготривалими проєктами навчила мене мʼякого віддзеркалення замість інтерпретацій»
З 2017 року я доєдналась до команди Марти Левченко та її проєкту «Місто Добра». Сьогодні «Місто Добра» — це найбільший в Україні благодійний центр комплексної допомоги жінкам і дітям, які опинилися у кризових життєвих обставинах. Його місія — створити безпечний простір, де можна отримати не лише прихисток, а й медичну, психологічну, юридичну та гуманітарну підтримку, необхідну для початку нового життя. Один із напрямів «Міста добра» — підтримка дітей Героїв. Саме так я знайшла своїх героїнь. Також я потрапила на вечір підтримки сімей загиблих героїв, який проходив у лютому 2026 року в Чернівцях. Тут зустріла дівчат, які сміються через сльози, дівчат, які потребують уваги і нашої підтримки.
Робота над гострими соціальними темами і довготривалими проєктами навчила мене мʼякого віддзеркалення замість інтерпретацій. Бути присутньою без оцінки. Я поважаю кордони своїх героїв, навіть невисловлені. Я ніколи не поспішаю. Люди зчитують одне одного з перших секунд зустрічі. Щирість у погляді й намірах, внутрішній спокій і впевненість працюють ще до початку діалогу. Думаю, саме це дозволило побудувати контакт із героїнями проєкту з перших хвилин.
«Проєкт «Не сама» не про зізнання, а про присутність та про проживання досвіду травми разом»
Важко помітити самотність у натовпі. Для мене як фотографа і як для людини, що співчуває, було важливо побачити присутність життя, що назавжди втрачено: у фотографіях, у домашніх ритуалах, що не змінилися, в побуті, який ускладнився. А також створити максимальний комфорт для жінок, які проживають цю втрату. Часто в ізоляції. Обмежені простором своїх домівок. Тому мені було важливо фотографувати дівчат у них вдома.
Я розумію обережність і недовіру, з якими героїні зустрічали мою ідею, і вдячна кожній, хто погодилася стати частиною проєкту. «Не сама» — це не про зізнання, а про присутність та про проживання досвіду травми разом. Я розумію, що досвід зйомки був ретравматизуючим, але водночас він дав можливість жінкам випустити емоції назовні, відверто поділитися своїми думками й бути почутою.
Звісно, виникали такі моменти, коли камера була недоречною. Кожна зустріч починалася з обіймів і моєї щирої підтримки й зацікавленості. Чай, накритий гостинний стіл, я відчувала, як дівчата готувались до зустрічі. Проте з перших же слів відкривалася скринька Пандори у вигляді сліз, болю, спогадів і травми. У цей момент мені було важливо просто тримати за руку чи бути присутньою повністю, тримати погляд, а не приховувати його за фотоапаратом. Перше — це довіра, уважність до почуттів, тільки потім, з дозволу, документування. Я безмежно вдячна дівчатам за щирість.
«Найбільше мене вразило, як діти розмовляють зі світлинами батьків»
Дівчата ділились особистим досвідом ізоляції та розумінням, що суспільство не вміє, і, на жаль, не хоче вчитись, як спілкуватися з тими, хто проживає травму втрати. Мало спостерігати за болем інших. Я вважаю, що це наша спільна відповідальність. Ті, кого війна торкнулася меншою мірою, мали б підтримувати, соціалізувати, надавати елементарну підтримку у вигляді розмов, зустрічей, піклування про дітей, які залишились без батька.
Я дізналась, що деякі батьки однокласників просто припинили вітатися з моїми героїнями, замість того, щоб навпаки приділяти їм більше уваги. Мене шокувало, що дехто називає їх «багатими вдовами» та рахує виплати. Люди не усвідомлюють, як це може ранити. «Я не хочу, щоб мене якось виділяли, щоб називали «вдова». Я — дружина загиблого військового», — це пряма цитата з однієї з розмов. Дівчата кажуть, що достатньо сказати: «Ми співчуваємо, але не знаємо, як і що краще говорити, питати». Не хочуть, щоб їх якось виділяли. Вони залишились самі з собою, просто в їхнє життя прийшло горе. Біль, який не зникає.
Найбільше мене вразило, як діти розмовляють зі світлинами батьків. Діти запитують: «Мам, а тато бачить, яка в мене сукня? А тато бачить, що я навчилась плавати?». Мене зачепили слова жінки про кавоварку, яка більше не виконує своєї ролі: «Я кожного ранку робила йому каву. Тепер немає кому…».
У кожної своєї героїні я запитувала, чи вони дозволяють собі слабкість. І кожна відповідала, що у них немає на це права. Що заради дітей і завдяки їм, вони продовжують жити й створювати для них, наскільки можливо, щасливе дитинство, нові спогади. Вони заново вчаться радіти дрібницям.
«Мами мають право на горювання і на відвертість у своїх почуттях»
Вже чотири роки через вимушену еміграцію я виховую доньок сама. Я проживаю схожі емоційні навантаження, тому під час зйомок я була серед своїх.
Знаходити внутрішній ресурс на рутину й виховання дітей попри глибоку травму втрати неймовірно виснажливо. Я рада, що існують фонди підтримки, ретрити, які запрошують дівчат видихнути, перемикнутися на арттерапію, йогу, красу природи. Я б дуже хотіла, щоб це були не одноразові акції. Я розумію терапевтичний ефект таких зустрічей, навіть якщо вони, на жаль, обмежені спілкуванням тільки з такими самими дівчатами, що втратили чоловіків через війну. Це повертає мої думки до ізоляції.
Я відчула, як в дітях виховується повага і шана до батьків. У родині могли бути різні ситуації, але після втрати залишається головне: любов, повага, ніжність, спогади і жарти. Дівчата ділились, що спочатку приховували своє горе від дітей. Проте неможливо ховатися все життя, і це не чесно щодо дітей. Мами мають право на горювання і на відвертість у своїх почуттях.
«У проєкту «Не сама» немає строку давності, як немає і кінця»
Діти миттєво відчувають незнайомого дорослого і, якщо в цій зустрічі для них немає загрози, вони привідкривають свій світ. Їхня довіра — це найцінніше. Якщо Вікуся, донька моєї героїні, раділа можливості показати святкову сукню для садочка, то хлопці були більш закриті емоційно. Я відчула їхню відповідальність за мам.
Наостанок нашої з героїнями зустрічі я просила їх щось порадити глядачам проєкту. Усі дівчата, не домовляючись, казали те саме: «Живіть. Живіть на повну — радійте, насолоджуйтесь кожною миттю. Інакше за що загинули наші чоловіки?». Це найцінніший урок. Зневіра — це один із головних гріхів у християнській традиції. Досвід моїх героїнь, їхнє бажання жити попри біль навчили мене цінувати кожну хвилину життя, вірити в перемогу, вірити у найкраще і не приховувати своїх емоцій. Дозволяти собі сміятися й плакати від душі. На повну.
Для мене було неймовірно важливо отримати зворотний зв'язок після зйомки зі словами вдячності. Що саме мені вони відкрились і поділилися своїм внутрішнім, прихованим для багатьох, світом. Я щиро сподіваюся, що наша зйомка переросте в дружбу, і ми ще не раз зустрінемось на каву чи жіночі теревені.
Я розумію, що у проєкту «Не сама» немає строку давності, як немає і кінця. Зацікавившись цією темою, я тепер не можу лишатися байдужою до історій, які виринають одна за одною. І, якщо моя увага зможе якимось чином полегшити біль інших, привернути увагу до травми і її наслідків, змінити думку і підштовхнути до дій — я щаслива. Я на своєму шляху і я не зупиняюсь.
Матеріал створено за підтримки програми Британської Ради «Гранти для розвитку креативної економіки»
Даша Тендітна — портретна та документальна фотографка з Києва. Має 15 років професійного досвіду. Останні три роки живе в Кембриджі разом із доньками, водночас продовжує працювати над соціальними фотопроєктами в Україні. Амбасадорка кризового центру для жінок і дітей «Місто Добра».
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
