.jpg)
У День фотографії ми зупиняємо погляд на тих, хто лише недавно розпочав свій шлях у професії. В Україні з’явилося нове покоління авторів, чиї імена прозвучали не в залах галерей, а серед зруйнованих вулиць Бучі, Харкова, Донеччини та Херсонщини — там, де війна стала їхнім першим професійним досвідом.
Багато хто з них не планував ставати воєнним кореспондентом: у мирному житті вони навчалися, знімали локальні сюжети чи займалися мистецькими проєктами. Але з початком повномасштабного вторгнення камера стала для них способом говорити зі світом про те, що відбувається в країні.
Їхні фото — це нова українська візуальна історія: не лише руйнування, а й портрети людей, які тримаються попри все. Світлини молодих документалістів уже з’являлися у міжнародних медіа, виставках і конкурсах, ставали доказами воєнних злочинів і голосом України у світі.
Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує добірку їхніх робіт і роздумів про війну та фотографію.
Іва Сідаш знімає війну зсередини, пропускаючи крізь себе досвід тих, хто поруч. Для неї фотографія — не просто фіксація подій, а спільне переживання, у якому зникає межа між авторкою й героями знімків. Вона говорить: «Наша воєнна реальність — крихка, болюча й до біса несправедлива. Єдине, що я можу, це знімати її такою, як відчуваю і бачу. Майже всі мої кадри про війну — дуже особисті, бо це не просто фото — це люди в їхні найскладніші моменти. Я поруч і стаю частиною їхнього досвіду — чужого і водночас дуже мого, нашого спільного».
Іва Сідаш називає свої кадри «дуже особистими», бо у кожному — не лише подія, а й людина у своїй найуразливішій миті. Для неї війна стала не формувальною силою, а радше випробуванням: вона не дозволяє злу визначати її як людину чи авторку. Натомість головними для неї стали близькість, турбота та щирість — риси, які звучать і в її словах, і в її світлинах. «Війна руйнує. Я не скажу, що вона мене сформувала — не хочу вірити, що зло має таку владу. Формує інше, мій вибір продовжувати робити, те що роблю, відповідальність перед людьми поруч, близькість, турбота, щирість. Війна лише зняла все зайве й розставила пріоритети. Як фотографка я стала повільнішою: більше слухаю, частіше відкладаю камеру, краще відчуваю присутність. Іноді це складно, бо, крім свого болю, ти починаєш нести біль інших. Як людина — стала м’якшою і жорсткішою водночас. Оберігаю цінності, які сама у собі виростила. Намагаюсь берегти себе і своїх, щоб знаходити сили продовжувати жити і любити», — каже Іва.
Фотограф Петро Чекаль говорить про стійкість не як про окремий символ чи кадр, а як про саму здатність фотографії бути й не зникати. Його роздуми — про вагу зображення, про межі можливого й про те, як війна загострила вічні питання самої фотографії:
«Якщо говорити про українську фотографію загалом, для мене немає одного конкретного кадру, який би символізував стійкість. Важливіше те, що фотографія існує, що вона не замовчується й не стирається, бо відчувається гостра потреба її робити. Саме через цю потребу ця війна стала однією з найбільш задокументованих в історії. І не лише через потребу, а й завдяки можливості знімати: від кадрів, що показують війну за принципом “гарна фотографія — це та, яка зроблена достатньо близько”, як у роботах подружжя Ліберових чи Малолєтки, до тилових портретів людей Олександра Чекміньова чи портретів митців на полароїд від Тараса Бичка. Сам акт фотографування й невпинний пошук того, що і як можна зняти, для мене важливіший за один конкретний кадр. Звісно, можна назвати десятки чи сотні фотографій, які символізують стійкість, але важливіше дивитися ширше — на всю українську фотографію загалом, адже саме в ній прихована справжня стійкість».
Про власні знімки він говорить без пафосу: «Щодо мене, то я не відчуваю, що мої фотографії можна назвати символом стійкості. Останні кілька років я майже не знімаю на фронті або поруч із ним. І за цим сумую, розуміючи її важливість як для мене, так і для української фотографії в цілому. Те, що я роблю тепер, пов’язане з іншим рівнем фотографії — тією, яку я хочу трансформувати. Навички, які здобув поза зоною воєнних дій, хотів би використовувати для візуальної рефлексії й інтерпретації того, що відбувається, і всіх викликів, перед якими ми постаємо».
Фотограф Олексій Чистотін залишився вірним плівці навіть тоді, коли цифрові технології здавалися безальтернативними. Для нього аналогова фотографія — це спосіб сповільнитися й уважніше дивитися на події, які розгортаються довкола: «Зазвичай я працюю з аналоговими фотопроцесами. Мене приваблює інтуїтивна зрозумілість технології, можливість контролювати процес на всіх етапах роботи: від зйомки до друку та оформлення фотографій. Чорно-біла плівка відфільтровує зайві деталі, стимулює працювати з узагальненими образами, а не конкретними фактами. На початку війни я спробував себе в цифровій фотографії, проте швидко повернувся до аналогової. Хоча плівка суттєво поступається цифровим технологіям у швидкості, для мене це не є проблемою. Я не поспішаю з публікацією матеріалу, чекаю, поки час розставить пріоритети: які фото дійсно важливі, а які швидко втратили свою актуальність. Віддаю перевагу довгостроковим проєктам, де є можливість роками спостерігати за розвитком подій, аналізувати й не робити швидких висновків».
Говорячи про майбутнє, Чистотін зізнається, що не впевнений, чи матиме шанс зробити свій головний кадр — документування звільнення українських територій. Він розглядає це як складний процес, у якому фотографія здатна зберегти не тріумф, а складність і неоднозначність моменту. «На жаль, у мене немає впевненості, що буде така можливість, але я хотів би зняти звільнення нині окупованих територій. Деокупація — складний процес, де надія перетворюється на тривогу за майбутнє, а радість межує зі скорботою за тими, хто не дожив до цього моменту. У 2022 році, знімаючи звільнені території Донеччини та Харківщини, я був дуже здивований наполегливістю місцевих жителів, які пережили окупацію й були готові почати життя наново, відновлювати свій регіон. Зараз ці землі знову під загрозою окупації, а деякі вже захоплені ворогом. Фотографія не поверне мертвих, навряд чи допоможе живим, але вона може зберегти пам’ять про цю війну, про землю й людей, їхні страждання та боротьбу».
Фотограф Іван Самойлов говорить, що повернення в Харків наприкінці літа 2022 року стало моментом, коли він вперше взяв камеру у воєнних реаліях. Він згадує: «Тоді я вперше побував на Північній Салтівці, від якої до фронту було близько десяти кілометрів, і на власні очі побачив масштаби руйнувань, принесені Росією моєму місту. У той день я розпочав документувати цю війну».
Говорячи про власний метод, фотограф підкреслює, що намагається будувати кадри навколо головної ідеї історії. Він каже: «Для мене важливо, щоб кадр був емоційно та змістовно сильним, тому слабкі або випадкові композиції відкидаю. Залишаю лише те, що допомагає вибудувати цілісний наратив і підкреслює ключовий посил події».
Іван переконаний, що у післявоєнний час залишиться у професії. Він пояснює: «Я був у фотографії й до початку повномасштабного вторгнення, принаймні робив перші кроки. Зараз, отримавши певний досвід, навряд чи залишу цю справу. У країні, яка пройшла такий довгий шлях змін і важких часів війни, неодмінно буде багато соціально важливих тем, про які варто говорити документальною фотографією».
Фотограф Олександр Магула пригадує свій перший виїзд на передову після початку вторгнення: «Це було в Черкаській Лозовій на початку квітня 2022 року. Там стояли бійці Харківського ТРО, відбувалася ротація, і я приїхав зробити репортаж. Тоді я вперше знімав у зоні бойових дій».
Розмірковуючи про роль фотографії під час війни, Магула називає її парадоксальною — водночас впливовою й обмеженою:
«Я зрозумів, як працює журналістика, і зокрема фотографія. Є певний ланцюг: щось стається, це фіксують журналісти, знімки з’являються в медіа — і відбувається вплив, інколи відчутний навіть на суспільному рівні. Наприклад, коли Україні були потрібні артилерійські боєприпаси, фотожурналісти масово знімали наші гармати. І ці кадри ставали аргументом у спілкуванні з партнерами — у тому числі завдяки пресслужбам, які це розуміли. Але водночас я усвідомив і парадокс: фотографія може впливати, але не здатна глобально змінити хід війни. Вона не зупинить бойові дії сама по собі. Це радше камінчик у великій стіні інформаційного спротиву: він може виявитися вирішальним у конкретний момент, але сам по собі не переверне ситуацію. Це, мабуть, головний урок для мене».
Фотограф додає, що хоче залишитися у професії й після закінчення війни:
«У мене є мрія — знімати автоперегони, особливо «Формулу-1». Сподіваюся, настане день, коли я зможу її реалізувати. Але досвід воєнної фотографії залишиться зі мною назавжди».
Для Георгія Іванченка велика війна стала не лише викликом, а й поштовхом до вибору професійного шляху. Він згадує свій початок у документальній фотографії так: «Пів року провчився у Львові на журналістиці — саме для того, щоб навчитися знімати щось суспільно вагоме, працювати в зоні бойових дій. Але повномасштабне вторгнення суттєво пришвидшило цей процес. Віддав власнику квартири ключі, нашкрябав дві тисячі гривень, сів у потяг і поїхав. І так прожив наступні два роки — у постійному русі, з будинком у рюкзаку, камерою на шиї й повним нерозумінням, як усе працює. Коли життя ставить у глухий кут — підкидаєш монету, і вона обирає вектор наступного кроку. Так я увійшов у воєнну фотографію. І це був чудовий практичний досвід»
У якийсь момент легкість і азарт фотографування зникають. На їхнє місце приходять кадри, що врізаються в пам’ять надовго. Для Іванченка цей перелом настав під час ранкового обстрілу Миколаєва: «Фотографія — це дуже цікава справа. Тобі потрібно бути сфокусованим, кмітливим, оцінювати ситуацію, робити потрібні рухи в потрібний момент. Вона переносить тебе в стан потоку, який шалено захоплює і дає відчуття щастя. Але є моменти, коли тебе наче б’ють чимось важким по грудях, голові й ногах, коли втрачаєш орієнтацію, ритм дихання та внутрішній фокус. Миколаїв, червень 2022-го, п’ята ранку: «Іскандер» влучає в п’ятиповерхівку. Багато трупів. Чоловік у сорочці, плачучи, збирає плівкові фотографії довкола будинку — його близькі були всередині, триває рятувальна операція. Потрощені бетоном тіла лежать у дворі, а він дивиться й не може зрозуміти: це його теща чи сусідка. Для мене це була перша зустріч із чимось подібним, і той ранок щільно засів у моїй голові».
Від імені УАПФ щиро вітаємо всіх фотографів із Днем фотографії. Дорогі колеги, не втрачайте натхнення бачити й зберігати красу навіть у найтемніші часи. Бажаємо вам сил і мужності фіксувати біль, аби світ бачив правду, та водночас знаходити світло й ділитися ним. Нехай камера завжди буде вашим надійним інструментом, а світло падає так, щоб підкреслювати найважливіше.
