«Очі війни». Фотокнига Костянтина і Влади Ліберових

Книга «Очі війни» — це документальний фотопроєкт українських фотографів Костянтина та Влади Ліберових, що вийшов за підтримки банку ПУМБ. До видання увійшло 280 найважливіших світлин із фронту та прифронтових територій, відзнятих з 2022 по 2025 роки. Книга показує бойові дії, біль втрат і надію. Окрім фотографій, до збірки увійшли тексти Влади Ліберової, які фіксують реальність та емоційний досвід війни. Навесні 2026 року проєкт було представлено міжнародній аудиторії на престижній виставці The London Book Fair, а вже на початку літа книга з’явилася у відкритому продажу.

Костянтин і Влада Ліберови розповідають, без яких фотографій фотокнига «Очі війни» була б неповною, як документальна фотографія може бути чесною, не принижуючи людську гідність, та чому надія — це все ж таки вибір кожного.

‍

— Ви неодноразово наголошували, що «Очі війни» це не про вас як спостерігачів, а про те, що сама війна дивиться на глядача. Коли саме народилася ця метафора та назва для книги?‍

Костянтин Ліберов: Я думаю, що кожен, хто дотичний до воєнних дій чи до роботи в будь-якій зоні, де з тобою може статися лихо, де тебе можуть вбити або покалічити, завжди відчуває народження внутрішнього діалогу, де ти починаєш пояснювати собі, чому сьогодні ти не помреш. Бо ти взаємодієш із чимось живим, і у цього живого є певні правила. Якщо ти будеш використовувати ці певні правила, а в даному випадку я говорю саме про війну як явище, про війну як про щось, що має свою волю або своє мислення. І в якийсь момент ти ловиш себе на думці, що домовляєшся з війною про те, що якщо я не буду робити ось це і ось це, то зі мною все буде добре. А потім ти відчуваєш, що війна дивиться на тебе, що війна дивиться на те, як ти виконуєш свою обіцянку. В якийсь момент загальної небезпеки я прямо фізично відчув, що війна має свої очі і вона дивиться на мене. Найцікавіше, що у війни не одні очі, вона дивиться на тебе через очі інших людей, через очі військових, через очі цивільних, дітей, поранених. Навіть в якийсь момент тобі здається, що у міст є свої очі й вони дивляться на тебе.

‍

‍

Один із найтяжчих кадрів, який особисто мені розбив серце, це кадр, який Влада зняла у Покровську, коли ми працювали з волонтерами, евакуювали цивільних за заявками з дуже небезпечного району. Ми приїхали на одну із заявок, зайшли в цю квартиру. Квартира була абсолютно порожня, але в ній був приготовлений до святкування Різдва стіл. Тобто там скатертина, пусті гарні тарілки, якийсь дощик. Цей кадр є у нас в розділі «Надія». В цей момент я відчув, що місто Покровськ дивиться на тебе з сумом, що це його останнє Різдво. Місто, що народило «Щедрика» і подарувало його цілому світу, в ньому прийшло останнє Різдво.

‍

‍

Ця книга — лише свідчення моментів подій. Ми були поруч у той момент, коли ці події відбуваються. Тобто ця назва не створилася в якийсь один конкретний момент, вона народжувалася поступово, коли ми проглядали тисячі фотографій за роки війни.

В цій книзі нас майже немає. Там, звісно, є в першому розділі початок, є особисті переживання про те, як все почалося. До деяких фотографій, які особливо болісно пронизували серце, є додаткові підписи, які передають саме мій стан у певному періоді. Є дуже, на мою думку, особиста глава про Героя України Дмитра Коцюбайла «Да Вінчі», де дійсно дуже багато нас і наших думок. Але навіть якщо так подумати, то ця глава також про те, як війна дивилася на нас.

— З часу повномасштабного російського вторгнення ваші фотографії публікують численні медіа, а ви активно ведете соцмережі. Чому виникла потреба саме у фотокнизі? Коли ви вирішили її створити?

Костянтин Ліберов: Усе, що живе в соцмережі, живе, по суті, день чи два і далі воно зникає в потоці нескінченної інформації, яка переслідує нас щодня. Численні медіа дійсно публікують світлини, але вони, можливо, живуть на декілька днів довше, ніж публікація в соцмережі. Одна з ідей, коли ми точно зрозуміли, що потрібно зробити книгу, виникла у 2023 році, коли ми зробили величезну виставку на ВДНГ. Вона називалася «Лінія зіткнення». І в той момент я відчув, що коли надрукована фотографія фізична, з нею глядач може взаємодіяти, вона абсолютно по-інакшому дивиться на глядача, по-інакшому глядач ставиться до цієї фотографії. Навіть ця виставка, яка місяць пробула у величезному павільйоні ВДНГ, залишила свій слід. Я не можу сказати, що вона була забута, але пам'ять про неї була не така сильна вже через певний час.

‍

‍

Книга це той самий артефакт, який живе вдома, живе на книжковій поличці, і це те, що лишається на роки. Це те, що можна в будь-який момент дістати, показати, з чим можна взаємодіяти довго. Мені здається, що будь-який фотограф прагне до того, щоб його фотографія жила якомога довше. Книга це саме один з тих артефактів, які дають фотографу таку змогу.

Момент рішення створити книгу виник, коли ми з Владою зрозуміли, що вже нема можливості знімати так, як знімали раніше. Війна абсолютно повністю змінилася, а будь-яка логістика стала майже неможливою. І в такі моменти ти розумієш, що твій архів готовий. Коли ми почали роботу над книгою, відразу зробили розділ «Нова війна». В якийсь момент під час підготовки макета ми зрозуміли, що він не повний. Але у нас була змога зняти дуже важливі кадри для цього розділу, це бойовий запуск ракет «Фламінго» по території Російської Федерації та запуск дронів, які летять і знищують нафтопереробні заводи Росії. Оці кадри створили відчуття, що ми дійсно змогли зняти й показати всі аспекти цієї жахливої війни саме зараз, плануючи фінальний запуск цього проєкту на червень.

— У книзі 280 світлин, але за ці роки ви зробили сотні тисяч кадрів. За якими критеріями ви обирали світлини до фотокниги? Чи було багато дискусій та варіантів фінального макета?

Костянтин Ліберов: Мій загальний архів з Владою на момент підготовки макета складав близько 100 000 фотографій. Десь за місяць я передивився майже весь архів і з нього відібрав декілька тисяч фотографій. Ці декілька тисяч стали основою, з чим ми почали вже працювати над макетом. Було дуже багато справді хороших фотографій, від яких ми відмовилися. Було багато фотографій, які мали успіх у соцмережах і стали нашими візитівками, ми також від них відмовилися. По суті, критерій був один: чи кричить ця фотографія про біль і чи може ця фотографія без підпису пояснити глядачу, що на ній відбувається.

‍

Все починалося з пошуку найкращих фотографій, але в якийсь момент я зрозумів, що ми не хочемо хіт-параду найкращих кадрів. Кожна фотографія відповідає на питання, чи потрібна вона саме тут, в цьому розділі. Для нас було важливо, щоб кожен кадр додавав до розповіді, а не повторював уже сказане. Дуже було тяжко вибирати військові фотографії, бо кожен вихід до піхоти на нулі це завжди не тільки ті фотографії, які ти приніс, а ще й неймовірна кількість переживань і відчуттів, які ти особисто пережив, щоб зробити ці знімки.

Автору дуже складно відбирати фотографії, бо постійно накладається те, що я відчував у момент зйомки і як складно було мені робити цей кадр. Я вважаю, що нам з Владою дуже пощастило, у нас є суперсила — ми працюємо вдвох і часом кожен з нас може дати більш об'єктивну оцінку фотографії, ніж її автор. Ми не один раз прибирали й повертали фотографії, макет змінювався до останнього. Якщо не помиляюсь, останні фотографії були додані в макет вже після того, як була фінальна вичитка всіх текстів.

‍

‍

Я дуже пишаюсь тим, що ця книга на 316 сторінок — це не набір окремих сильних кадрів, це, по суті, одна історія, і кожна фотографія працює не лише сама по собі, а вони працюють всі разом. Тобто ми не збирали цю книгу з найкращих фотографій, ми збирали її з тих фотографій, без яких ця історія була б неповною.

— Світлини у фотокнизі об’єднані у тематичні розділи. Підкажіть, будь ласка, чому саме такі теми ви обрали для окремих глав книги?

Костянтин Ліберов: Перша ідея, звісно, була зробити хронологію подій, але, на жаль, ми не змогли бути у всіх місцях, важливих для цієї війни. Якби ми робили книгу за хронологічним принципом, у нас точно вистачило б матеріалів на те, щоб зібрати повну панораму україно-російської війни. В той час, коли ми почали працювати над архівом, я вже відібрав півтори тисячі фотографій, з якими ми хотіли працювати далі. Закинув їх на віртуальну дошку. В електронному вигляді у мене були перемішані всі фотографії, і я просто почав їх сортувати. В якийсь момент зрозумів, що всі фотографії дуже умовно поділені на групки. Ці групки якраз і склали основу наших розділів. Одні фотографії про фронт, інші про цивільних, треті про полон, і так поступово склалася структура. Для нас дуже важливо було виділити розділ про Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла, бо це один з найболючіших для нас моментів за всю цю війну. Думаю, не тільки для нас, а й, можливо, для всієї України. І дуже складно було розуміти, чим треба закінчувати цю книгу, тому останній розділ «Надія» це якраз про дослідження, що нас чекає.

— Дмитро Коцюбайло посідає особливе місце у вашій творчості та житті. Чому було важливо виділити для нього окремий блок і яким ви хочете, щоб його запам'ятали люди, які гортатимуть цю книгу через 10 чи 20 років?

Костянтин Ліберов: Дмитро Коцюбайло посідає особливе місце в нашому розумінні та в нашому відчутті війни. Я не можу сказати, що ми з ним багато спілкувалися, ми бачилися до п'яти разів. І так сталося, що ми були свідками його останніх днів. Ми бачили його останній штурм. Ми бачили, як він голими руками рятував свій улюблений танк після обстрілу і гасив його баклажкою води, коли весь екіпаж танка ховався за деревами, бо думали, що зараз він вибухне. На жаль, ми були свідками того, як в нього влетів уламок і як він загинув у нас на очах в моменті, коли йому ще надавали медичну допомогу в тому самому підвалі.

‍

Дмитро давав відчуття якоїсь загальної аури безсмертя. Коли ти знаходишся поряд з ним, відчуваєш, що абсолютно все можливо, що нічого з тобою точно не станеться. Він якимось чином створював купол, який оберігав усіх навколо нього. Це не історія про те, що ми робимо з нього пам'ятник. Навпаки, ми хотіли, щоб у цьому розділі люди побачили живу людину, усміхнену, щиру, іноді втомлену. Людину, яка дуже сильно любила своїх людей, і людину з неймовірною аурою, що охороняла всіх навколо. Через 10 чи 20 років я хочу, щоб люди бачили в ньому не лише ім'я з підручника чи меморіальної дошки, щоб вони бачили живу людину. Саме для цього, мені здається, існує документальна фотографія.

— Зйомка військових, які повернулися з полону, або родин, які чекають, це надзвичайна концентрація болю. Як саме розділ «Полон» повертає фокус уваги суспільства на реальність, про яку багато хто намагається забути в тилу? Як кадри з розділу «Полон» допомагають зрозуміти, яку психологічну трансформацію проходять наші звільнені військовослужбовці й цивільні, опиняючись в умовах нелюдського тиску?

Костянтин Ліберов: Я можу сказати, що цей розділ має фокус більше на сам полон. Людей після полону ми не можемо показати так, щоб передати все, що з ними відбувалося всередині російських тюрем, але можемо показати, що зробили з ними. Найбільше мене вразило, наскільки люди змінюються, що відбувається з їхніми очима, наскільки худі вони приїжджають, і це відчуття надлому. Але водночас обміни — це одні з найбільш приємних спогадів, що огортають нас під час війни. Бачити, як люди повертаються, як солдати загортаються в український прапор, як вони цілують землю. Це ті речі, які насправді дуже сильно заряджають. Дуже важливо, щоб ці фотографії залишилися перед очима людей, бо поки війна триває, а в полоні залишаються тисячі українців, якщо ми перестанемо про них говорити, це буде ще одна форма втрати. Я не думаю, що фотографія може пояснити весь жах полону, але вона точно може нагадати, що за словами «обмін полоненими» завжди стоять конкретні люди, які пройшли через те, чого ніхто не мав би переживати ніколи.

‍

— У книзі багато фото з госпіталів і стабілізаційних пунктів. Як художньо показати поранення, ампутації й біль, не порушивши гідність військового?

Костянтин Ліберов: Насправді ми ніколи не ставимо собі за мету зробити красиву фотографію чужого болю. Людина не має перетворюватися на об'єкт. Всі фотографії — це про відчуття болю, про намагання передати ці моменти між життям і смертю, які відбуваються під час надання першої домедичної допомоги. Мені здається, що в нас точно вийшло показати з гідністю і передати відчуття від стабілізаційних пунктів.

‍

Я переконаний, що документальна фотографія може бути чесною, не принижуючи людську гідність. І тут дуже важливо розуміти: ми показуємо не поранення, ми показуємо людину, яка отримала це поранення, і умови, в яких людина зберігає собі життя. Навіть не так, ми показуємо не поранення, ми показуємо момент, коли це поранення не дає забрати у людини життя.

— Розділ «Нова війна» присвячений дронам та РЕБ. Як технічний прогрес на фронті змінив вашу роботу як фотографів?

Костянтин Ліберов: Оце дуже болюче питання, бо, по суті, технічний прогрес не те що змінив нашу роботу як фотографів, він знищив нашу роботу як фотографів. У 2022 і 2023 роках ще можна було дістатися фронту, попрацювати з піхотою; була якась логістика і найгірше, що з тобою могло статися, це артобстріл, чи по точці, де ти знаходишся, відпрацювали «гради». До речі, у Влади в тілі якраз лишився уламок від «градів».

‍

Зараз дрони знищили будь-яку логістику. Логістика відсутня як в нас, так і в росіян. І коли ми вже провізію на позиції доставляємо дронами, то про яку роботу документальних фотографів можна говорити. Як я вже казав, саме цей технічний прогрес, по суті, привів нас до розуміння, що далі вже не можемо знімати так, як ми знімали до цього, і треба починати роботу над своїм архівом і запаковувати все, що ми зняли. Ми намагалися передати це відчуття нової війни в цьому розділі, і мені здається, що в нас точно вийшло.

— Книга завершується розділом «Надія». Про кого цей розділ? Які фотографії до нього увійшли?

Костянтин Ліберов: Мені здається, ми дуже часто шукаємо надію десь зовні, у новинах, політичних рішеннях чи хороших прогнозах. Але поки ми працювали над книгою, зрозуміли просту річ: надія живе в людях. У тому, що вони народжують дітей, кохають, відновлюються після поранень, повертаються додому і знаходять сили жити далі. Саме тому ми вирішили завершити книгу цим розділом. Не тому, що війна закінчилася. А тому, що попри війну люди не перестали бути людьми. І, мабуть, саме в цьому і є наша найбільша надія. І в кінці розділу — перший УЗД-знімок нашого на той момент майбутнього сина.

‍

— Наскільки важко було шукати світло і любов серед руїн, і що особисто вам дає цю надію сьогодні? Що для вас у кадрі є метафорою надії? Кажуть, що на війні всі почуття загострюються до межі.

Костянтин Ліберов: Насправді шукати надію не було важко. Важче було повірити, що вона справді існує після всього, що ми бачили. Надія це наш вибір.

‍

— Чи помітили ви, що прояви ніжності, турботи та любові на фронті виглядають навіть сильнішими й чистішими, ніж у мирному житті? Як це транслюється через ваші фотографії?

Костянтин Ліберов: Думаю, так. Але не тому, що війна робить людей кращими. Вона просто дуже швидко прибирає все зайве. На фронті люди не соромляться сказати одне одному важливі слова, обійняти, підтримати чи ризикнути заради побратима. Там дуже гостро відчуваєш, що кожна зустріч може бути останньою. Через це всі емоції стають чеснішими.

— Костянтине, Владо, а що особисто вам повертало надію та віру у моменти, коли здавалося, що сили вичерпані? Яка фотографія з цього розділу є вашим персональним «якорем»?

Костянтин Ліберов: Якщо чесно, це остання фотографія книги, УЗД нашого сина. Наприкінці книги ми звертаємося до нього словами: «Нашому сину, маленькому Ною, народженому в Україні, яка бореться за свою незалежність та свободу. Ти цього ще не знаєш, але ти врятував нас. Ти дав нам надію». Це абсолютна правда.

За ці роки були моменти, коли здавалося, що сил більше немає. Але коли ми дізналися, що станемо батьками, дуже багато всередині змінилося. З’явилося відчуття, що життя продовжується. Саме тому ми закінчили книгу не війною, а ним. Бо для нас він і є відповіддю на питання, звідки сьогодні береться надія.

— Владо, ви стали авторкою текстів та історій героїв. Що було складніше — пережити ці події на власні очі чи потім підбирати правильні слова, щоб зафіксувати їх на папері? Як поєднуються тексти та фотографії?

Влада Ліберова: Фотографія відповідає на питання «що сталося». Текст це завжди більше «що ми тоді відчували». Разом вони розповідають історію чесніше, ніж кожен окремо. Це просто чесні переживання.

‍

— Як розподілялися ролі під час створення книги? Хто з вас більше відповідав за візуальний ритм і верстку, а хто за змістові акценти?

Костянтин Ліберов: Це скоріше як і у всій нашій роботі зазвичай. Я готую ширший матеріал, а Влада вже з цієї вибірки відсікає зайве і створює той самий цимес. Тому, якщо говорити про ролі, то мій етап — це більше чернетка та підготовка матеріалу, а Влада — це вже візуальний ритм і фінальний вибір. І найголовніше, що ми працюємо як партнери, які доповнюють одне одного у всіх аспектах.

— На яку аудиторію розрахована книга? Хто її глядач?

Костянтин Ліберов: Насамперед ми робили цю книгу для українців. Для того, щоб через багато років вона стояла вдома на полиці й нагадувала, через що ми пройшли. Щоб наші діти й онуки могли не лише прочитати про цю війну в підручнику, а й побачити її очима людей, які були всередині цих подій. Але водночас ми дуже хочемо, щоб ця книга жила й за кордоном. Бо війна в Україні це не лише наша історія. Нам важливо, щоб і люди в інших країнах могли побачити не цифри зі зведень новин, а конкретних людей, їхні долі, їхній біль і силу. Мені здається, хороша документальна фотографія не потребує перекладу. Вона зрозуміла будь-якою мовою. Саме тому ми дуже хочемо, щоб ця книга знайшла свого читача не лише в Україні, а й у всьому світі.

— Ви презентували «Очі війни» на книжковому форумі The London Book Fair. Якою була перша реакція іноземців, котрі брали книгу до рук? Чи відчуваєте ви, що візуальна мова фотографії здатна пробити «втому від війни», про яку так часто говорять на Заході?

Костянтин Ліберов: The London Book Fair — це в першу чергу професійні редактори, які дивляться на те, що випускають видавництва. Я не думаю, що тут доречно говорити про те, що щось можна пробити і що це те саме місце, де можна говорити про втому від війни. Тут люди зацікавлені хорошими книгами. Мені здалося, що наша книга тут отримала певну зацікавленість. У нас є певні контакти й домовленості щодо майбутнього життя книги.

‍

Щодо того, що люди втомляться від війни, на мою думку, люди втомлюються від вигляду війни, вони втомлюються від інформації. А мені дуже хочеться вірити, що фотографія повертає інформації людське обличчя. Одна фотографія може повністю змінити ставлення людини до якоїсь події, але вона може змусити її зупинитися хоча б на кілька хвилин, а сьогодні для нас це вже дуже багато насправді.

— Ви передали примірники до Національної бібліотеки Лондона та українських бібліотек і ветеранських хабів. Чи є у вас відчуття, що ви створили не просто артбук, а підручник з історії України, який вивчатимуть майбутні покоління?

Костянтин Ліберов: Підписувати примірники книг для різного роду великих бібліотек — це, можливо, найцінніше, що ми робили за своє життя з моменту створення цього макета й роботи над книгою. Ми дійсно хотіли, щоб ця книга стала частинкою історії нашої України, і мені здається, що якраз передача примірників до національних бібліотек, до українських бібліотек і ветеранських хабів це перший крок до того, щоб вона стала частиною історії України. Мені дуже хочеться, щоб у майбутньому, не те щоб вони вивчали війну за цією книгою, але щоб ця книга точно була частиною обізнаності про ці жахливі події.

— Книга охоплює період до 2025 року. Проте війна та ваша робота тривають. Чи плануєте ви продовження цього проєкту?

Костянтин Ліберов: Однозначно ми плануємо випуск інших книг, у нас вже є ряд думок про наступні проєкти. Це точно не буде «Очі війни 2» як продовження, бо, як я й казав, у тому форматі, що ми знімали війну, на жаль, її більше знімати не вийде. Але точно будемо працювати над іншими книжковими проєктами. І насправді після того, як ти випустив книгу, — це ж не перша наша книга, ми до цього зробили книгу з ДТЕК «До світла», — виникає відчуття, що книга більш важлива, ніж соціальні мережі, вона залишається в серці. І тепер вся наша майбутня робота ще більше розглядатиметься під призмою того, що нам далі робити з цим матеріалом. Мені здається, що архівувати наші фотографії до книг це правильний шлях розвитку. Наприклад, ми також плануємо подавати інші комерційні проєкти у форматі виставок, подібні до підготовлених пропозицій знімати вітрові турбіни у Миколаївській області, але створення книги це завжди фінальний і найпотужніший етап збереження пам'яті.

‍

— На вашу думку, для чого ще одна книга про війну?

Костянтин Ліберов: Я не думаю, що світу потрібна ще одна книга про війну. Будемо чесні, світу взагалі не потрібні війни. Але я точно знаю, що кожна війна потребує своїх свідків. Ми цією книгою не намагаємося розповісти всю історію цієї війни — це неможливо. Ця книга зберігає тільки маленьку частинку того, що ми побачили на власні очі. Якщо колись хтось відкриє цю книгу, погортає кілька сторінок і хоча б на мить відчує, що це були не герої підручника, не якісь там міфічні герої ЗСУ, а звичайні люди, які любили, боялися, втрачали, боролися, то мені здається, що ця книга точно була потрібна.

Ми не хотіли робити ще одну книгу про війну, ми хотіли зробити книгу, після якої важче буде забути людей, яких ця війна змінила, яких ця війна відібрала. Можливо, одне з найболючіших розумінь, коли особисто я гортаю цю книгу і передивляюся її, це розуміння, скількох людей, яких я фотографував, уже з нами нема. Ви навіть не уявляєте, як боляче відкривати сторінку книги і розуміти, що ця людина загинула і ця людина загинула. Але здається, це правильно, що про них є пам’ять.

‍

‍

Костянтин і Влада Ліберови — подружжя фотографів з Одеси. Свій шлях почали п’ять років тому, зосередившись спочатку на творчих та емоційних лавсторі. За декілька років стали одними з найбільш впізнаваних фотографів у сфері та перейшли до активної викладацької діяльності, мають тисячі вдячних учнів по всьому світу. На початку війни в Україні змінили вектор своєї роботи, зосередившись на художній документалістиці: їхні фотографії з гарячих точок України стають вірусними в соціальних мережах, набираючи сотні тисяч репостів, їх публікують впливові медіа, такі як BBC, Welt, Vogue, Forbes, а також беруть до своїх соціальних мереж Президент України та інші високопосадовці.
‍Instagram подружжя.

‍

‍

Над матеріалом працювали:
Автори тексту: Костянтин і Влада Ліберови, Катя Москалюк
Більдредакторка: Маруся Маруженко
Літературна редакторка: Юлія Футей

‍