Українська фотографка Ольга Іващенко розповіла, чому проводить з людьми набагато більше часу, ніж потрібно для якісної фотографії, та чому світлини з війни мають глибші сенси, ніж видається з першого погляду.
«Ніколи не думала про журналістику як про майбутню професію»
Фотографувати почала під час навчання в університеті. Мені подарували камеру «Зеніт» і я знімала портрети подружок на плівку. Друзі підтримували мої захоплення, їм подобались мої фотографії, тож я десь рік відкладала стипендію і згодом купила свій перший цифровий фотоапарат.
Фотожурналістика розпочалась на п’ятому курсі університету, у 2011 році. Я побачила вакансію на сайті місцевих новин, відкрила сторінку цього медіа і мене здивувала низька якість фото. Запитала, можливо, медіа потребує фотографа. Виявилось, що фотограф їм наразі не потрібен, але вони шукають копірайтера. Вирішила спробувати, адже додатковий прибуток до стипендії точно не завадить. Поступово почала менше писати, а більше знімати місцеві харківські новини — політику, культуру, спорт тощо.
У 2012 році в Україні проводили Чемпіонат Європи з футболу, і я там також фотографувала. У Харкові проходили матчі команди з Нідерландів, і через колір форми футболістів та їхніх вболівальників у нас було помаранчеве літо. Ми з колегами потім випустили фотокнигу. У 2013 році я почала знімати бокс і мене покликали фотографувати велике боксерське шоу в Києві. В цей час розпочалася Революція Гідності — зранку я фотографувала Майдан, а увечері знімала бокс. Коли повернулася в Харків, також знімала всі події революції. Мені вдавалось потрапляти в обидва табори — з часом до мене звикли і там, і там, що дало мені змогу потрапити в облраду, коли її захопили антимайданівці, а також знімати коли вони знущалися з прихильників Майдану на центральній площі в Харкові. Я тоді знімала для міжнародних агенцій, і ці фото побачив увесь світ. Тоді я не задумувалась про ризики, а просто знімала, що бачила, а розуміння всього, що відбувається вже приходило вдома, коли відправляла фотографії, то бувало що й руки тремтіли від побаченого, і це був тільки початок.
Весною антимайданівці намагалися захопити будівлю облради в Харкові. Потім наші спецслужби звільнили будівлю від них. Харкову вдалося відстояти українську владу, і це був переломний момент. Я все документувала й віддала фотографії у декілька агенцій. Одного дня мені подзвонив фотограф Єфрем Лукацький і розповів, що мої світлини надрукували понад півсотні міжнародних видань, я дуже здивувалася, бо тоді навіть не знала, як це можна побачити. В мене досі є скріни із тих публікацій — це були мої перші успіхи у фотожурналістиці.
За фахом я біофізик, навчалась на радіофізичному факультеті в Університеті Каразіна у Харкові. Я ніколи не думала про журналістику як про свою майбутню професію. Натомість після університету, коли знайшла свою першу роботу в медіа, почала працювати саме як фотожурналістка. Мені було цікаво досліджувати, що відбувається в моєму місті, й показувати події у Харкові крізь фото. Мені було б складно працювати цілий день в офісі — я люблю спілкуватися з людьми та підкріплювати розмови візуально, фотографіями.
На початку роботи я вчилась у своїх колег з Харкова й Києва, чиї фотографії дивилася. Вчилась у тих, хто був поряд: Гліб Гараніч, Єфрем Лукацький, Андрій Марієнко та інші. Наприклад, коли подію знімає багато фотографів, можна проаналізувати їхні роботи й порівняти зі своїми фотографіями. Подивитись, на що звернули увагу колеги, кого і в якому ракурсі зняли. Я була в тих самих умовах, отже могла зрозуміти свої помилки та визначити прогалини. Мені допомагали й підказували мої старші колеги — розповідали про кути зйомки, композицію, передній/задній план тощо. Коли віддавала свої фотографії в агенції, підказували, що ще потрібно було зняти, чого не вистачає для історії. До речі, якби Гліб Гараніч не розбудив мене своїм дзвінком відразу після зачистки нашим спецпідрозділом облради від сепаратистів і не сказав, що треба піти познімати, ймовірно, не було б цих публікацій у міжнародних медіа. Не можу сказати, що на початку своєї кар’єри зіштовхнулась із сексизмом чи ейджизмом, навпаки, усі мені допомагали, підказували й були відкритими до спілкування.
Якщо говорити про жінок-фотографок, то мені відразу згадуються світлини Лінсі Аддаріо (американська фотожурналістка, що спеціалізується на темі прав людини, зокрема прав жінок — прим. ред.). Колись мені до рук потрапила її книжка, в якій вона розповідає про досвід роботи фотографки й особисте життя. Я точно не змогла б прочитати 400 сторінок англійською мовою, якби мене настільки не захопила її історія та роботи. Мені до душі репортажні, документальні фотографії. Я виросла у професії на зйомках для агенцій, тож зараз працюю переважно у репортажному жанрі й знімаю історії для міжнародних медіа — The Globe and Mail, Le Figaro та інших.
Кар’єра у фотожурналістиці склалася й через те, що було багато різних подій. Спочатку фотографувала Євро-2012 у Харкові, потім Майдан у Києві й Харкові. Не впевнена, що я фотографувала б війну, якби вона почалась у 2011 році — я щойно закінчила університет і в мене не було досвіду й необхідних контактів з колегами. Щоб працювати на війні, потрібна надійна команда, а також кошти на транспорт, проживання, логістику тощо. Спочатку я працювала у невеликій редакції, яка не могла відшкодувати поїздки на фронт. Їздила з волонтерами й колегами, які працювали для великих агенцій. Нещодавно до мене звернулась одна фотографка, яка цікавиться воєнною фотографією і також хотіла б спробувати знімати. Коли я почала перераховувати, що для цього потрібно, то ще раз усвідомила, наскільки складно зараз організувати зйомки поблизу лінії фронту. Для фотографів на початку кар’єри це справді великий виклик.
«Історії з України можуть достукатися до людей навіть на іншому кінці світу»
Фотографія стала моєю основною професією після закінчення університету, коли я у 2011 році пішла працювати в місцеву редакцію. З того часу у мене не було бажання відмовитись від фотожурналістики. Тільки один раз в мене з’явилась думка спробувати себе у чомусь іншому, і в кінці 2021 року я записалась на курси програмування. Проте в Україні розпочалась повномасштабна війна і я знову повернулась до фотографії, навіть не закінчивши той курс.
У 2022 році багато українських фотографів почали знімати для міжнародних медіа. Мені цей аспект дуже імпонує і я справді рада, що ми вийшли на цей рівень усі разом. Багато моїх колег отримали нагороди на престижних конкурсах і це, безумовно, підіймає рівень української фотожурналістики в очах іноземних колег, фоторедакторів та видавців.
На початку своєї кар’єри я знімала місцеві події для локальних медіа, зараз працюю з темою війни для міжнародних видань. Я б залюбки й зараз фотографувала місцеві новини, натомість доводиться документувати зруйновані війною міста і долі людей. Звісно, ці історії набагато сильніші, вони закарбовуються в пам’яті та можуть достукатися до душі людей навіть на іншому кінці світу. Нещодавно канадська газета The Globe and Mail запропонувала мені зробити вибірку світлин з історіями до третьої річниці повномасштабної російсько-української війни.
Я виступила на велику аудиторію міжнародного медіа як фотографка, яка розповідає історії цих фотографій. Мене дуже вразив фідбек від головного редактора, журналістів і читачів видання. Зазвичай я відправляю світлини в медіа і не маю змоги почути відгук про свою роботу від читачів. Утім під добіркою світлин я побачила коментарі, і це справді був унікальний досвід. У добірці не було фотографій із графічним контентом, але були вразливі історії. Такі історії знаходять відгук у читачів, незалежно від того, де вони живуть.
Наприклад була історія, яку ми робили для The Times про літню пару Галину й Олександра, яка живе в селі Мала Комишуваха Харківської області, де немає світла, води, зв’язку вже понад рік. У них є пес Макс і 20 котів, за якими вони доглядають. Вони живуть у гаражі, бо їхній будинок пошкоджений обстрілами, і кожен вечір читають одне одному книжки при свічках. Собака Макс пережив окупацію, і тепер щоразу, коли Галина чи Олександр виходять з дому, він тремтить від страху. Навіть тоді, коли сім'я сиділа у гаражі, Макс майже постійно пронизливо скиглив, ніби просив про допомогу. Я написала цю історію в себе в інстаграмі, і неочікувано отримала повідомлення від подруги з Сенегалу, яка хотіла допомогти родині фінансово, я була розчулена, коли побачила таку реакцію на коротеньку публікацію в соцмережах.
На жаль, люди звикли до важких фотографій з України і вже не дуже хочуть дивитися на нещастя. Тому треба шукати світлини та історії, які здатні зачепити людей у всьому світі. Важливо, щоб західна аудиторія бачила роботу фотографів в Україні.
«Мені дуже складно зробити фотографію у момент, коли людина беззахисна»
Доволі часто фотографую вразливі теми, проте усі свої емоції намагаюся тримати в собі. До того ж камера допомагає трохи абстрагуватись під час таких зйомок, я все ж більше концентруюсь на технічних моментах зйомки, ніж на розповіді героя. Слухати такі історії або перекладати їх для колег-іноземців буває емоційно важко. Проте події в Україні потрібно фіксувати й показувати, навіть якщо це складно морально чи фізично.
Мені буває складно зробити фотографію у момент, коли людина беззахисна. Наприклад, коли хтось розповідає свою історію журналісту і починає плакати від болю та відчаю. Для фотографа-професіонала це важливий момент для зйомки, адже такі кадри викликають більше емоцій у глядача. Проте мені в першу чергу хочеться вислухати історію людини і тоді знімати. Хоч я і впевнена, якщо людина погодилась на інтерв’ю, то вона не буде заперечувати й проти зйомок у такий момент. Утім я відчуваю дискомфорт, коли починаю робити кадри під час таких розмов. Звісно, я зроблю фотографії, приміром, коли люди вибігатимуть з охопленого вогнем будинку чи сидітимуть скалічені після чергового прильоту. Якби я опинилася на місці цих людей, то як журналістка, дозволила б своїм колегам себе сфотографувати. Така робота. Але, як просто людина, я, мабуть, не хотіла б цього.
Коли восени 2023 року після обстрілу ми приїхали в Грозу Харківської області, то з-під завалів діставали навіть не тіла, а рештки людей: шматки шкіри, руки й ноги. Я знімала все, але жодне видання не візьме для друку такі світлини. Я знаю правила видань, з якими співпрацюю, і жодне з них такі фотографії також не опублікує. Проте я сфотографую в будь-якому разі, а вже потім вирішу з редактором або сама, відправляти такі фотографії чи ні.
Проте були теми на початку моєї роботи фотожурналісткою, які я не хотіла фотографувати. Коли у Харкові були перші фейкові протести, на які приїжджали росіяни з прикордонних областей і ходили з російськими прапорами й георгіївськими стрічками, я не хотіла це знімати. Ці люди спеціально приїхали, щоб їх фотографували і всім показували так звані проросійські мітинги. Я не хотіла бути інструментом для їхньої пропаганди. Я не хотіла, щоб хтось бачив, як у Харкові над будівлею облради підіймали російський прапор. Бо це не ми, не харків’яни підіймали той прапор.
Найбільший виклик для мене зараз — це не втратити цікавість до людей, з якими зіштовхуюсь під час роботи. Щоб зйомки не виглядали так, наче я просто використала людей — сфотографувала і поїхала. Хочу, щоб люди не почували себе покинутими, а навпаки, змогли виговоритись і відчули вагу свого досвіду для інших. Якщо приїжджаю на зйомки сама, без журналістів, то можу провести з людьми більше часу, ніж це потрібно для фотографій. Важливо висловити людині повагу, яка, наприклад, показує мені своє село Малу Комишуваху й знайомить з односельцями. Мешканцям прифронтових сіл, які часто живуть без світла та зв’язку, важливо бачитись і говорити з іншими людьми, навіть з іноземцями, які зовсім не знають української мови. Їм важливо знати, що хтось приїжджає і приділяє їм увагу. Для мене головне — це не втратити людяність та уважність до своїх героїв.
«Війна завжди з нами — ми у ній не лише працюємо, але й живемо»
Я знімаю війну з 2014 року, і щоб не вигоріти, намагаюсь робити маленькі перерви у роботі. Працюю як фрилансерка і в теорії можу відпочивати хоч декілька місяців підряд, але я собі такого не дозволяю. Важливо навчитись балансувати: якщо є вільний час, потрібно використовувати його для відпочинку, а не тривожитись, що не буде роботи.
Ми живемо в Україні, і це наша війна. Звісно, є іноземні журналісти, які працюють тут тривалий час, проте в них є можливість повернутись додому, поїхати на відпочинок, тобто побути в іншій реальності. Натомість з нами війна завжди — ми у ній не лише працюємо, але й живемо.
Ми маємо продовжувати вкладати сенси у свою роботу, інакше їх не помітить і той, хто дивитиметься фотографії. Треба намагатись також не впускати втому у свої фотографії, інакше вони не зачіпатимуть. Нам має бути цікава людина, яку фотографуємо, та важлива історія, яку слухаємо. Звісно, не кожна фотографія має бути шедевром, є багато рутинної роботи, яку також треба виконувати. Проте, якщо іноземні медіа цікавляться Україною, варто використовувати кожен такий майданчик. Коли продюсер знайде цікаву тему, журналіст і фотограф зроблять якісний матеріал, ми зможемо отримати для публікації не пів сторінки, а розворот чи навіть фронтпейдж. Уявіть, редактори канадської газети вирішуватимуть, який матеріал дати на розворот — світлини з Куп’янська Харківської області чи, умовно, статтю про місцевих фермерів. Від якості нашої роботи багато залежить. Ось, наприклад, і зараз новинам про черговий масований обстріл України дуже важко конкурувати з новинами, як Америка завдала удару по ядерних об’єктах в Ірані. Тому треба знаходити унікальний кут подачі такої історії, щоб вона потрапила в газету, і якщо це вдається — це вже успіх.
Мабуть, робота під час війни мене змінила. Проте, поки перебуваю у цьому робочому ритмі, не заглиблююсь у свої почуття. На початку повномасштабного вторгнення я працювала із гуманітарними організаціями, зокрема для Amnesty International ми з колегами робили звіт про маріупольський драмтеатр. Ми їздили у Дніпро та Запоріжжя, підходили до шелтерів, де стояли великі черги, і шукали людей з Маріуполя. У одній черзі могло бути більш як сорок людей, і я до кожного підходила, брала контакти й документувала їхню історію. У кожної людини була своя трагедія. Такі історії не можуть не залишити сліду, бо кожна з них — це драма, проте я намагаюсь не аналізувати їх глибоко, інакше просто не витримаю і не зможу працювати далі. Також ми спілкувалися з жінками, постраждалими від сексуального насильства. Багато дівчат були мого віку і, відповідно, я могла спроєктувати всі їхні історії на себе. Проте я намагалась уникати порівнянь, виконувати свою роботу фотожурналістки та зняти цих жінок із гідністю. Одного разу під час зйомки психолога вона мимоволі просто запитала мене, як я сама це все переживаю, і тоді я не витримала і розплакалась, бо зрозуміла, що ми уважно слухаємо історії наших героїв, тримаємо всі переживання в собі, але мене ніхто ніколи не питав «як я».
Я б хотіла, щоб не треба було ділити теми для зйомок на чоловічі й жіночі. Інколи герой не хоче фотографуватись не через те, що ти жінка чи чоловік, а просто тому, що ти йому не імпонуєш як людина. Коли фотографувала ближче до фронту, військові були уважними, намагались допомогти, подавали руку, щоб, наприклад, піднятись на танк. Проте я знімала і дівчат-танкісток, з якими ми лазили танком, і ніхто нам не допомагав. Фотографи, як лікарі, військові чи вчителі, повинні бути професіоналами у своїй сфері незалежно від статі.
Протягом останніх років, особливо з початком повномасштабної війни, відношення до жінок-фотографок змінилося в позитивний бік. Зараз багато жінок у професії, активно знімають на лінії фронту. До 2022 року в Україні також було багато фотожурналісток і документальних фотографок, просто роботи було значно менше. Ми не взялися нізвідки на початку повномасштабного російського вторгнення, просто ці умови підсвітили нашу роботу. Ми почали працювати активніше і над темами, які цікавлять суспільство не лише в Україні, але і в цілому світі.
«Я дуже добре пам’ятаю, коли побачила і відчула, що таке війна»
Робота фотографкою мені допомагає триматися. Мені складно без роботи, і якби я не мала змоги працювати під час війни, було б в рази важче. Нещодавно прочитала висловлювання австрійського психіатра й психолога Віктора Франкла, який пережив Голокост: «Першими зламалися ті, хто вірив, що це скоро закінчиться, потім ті, хто не вірив, що це скоро закінчиться, а вижили ті, які сфокусувалися на своїх справах без очікування того, що це може статися». Це наш варіант — ми просто фокусуємося на своїй роботі й шукаємо в ній сенси. Тоді ми можемо не лише виживати, а навіть жити — тут і зараз.
Для мене війна розпочалася не у 2022 році. Я дуже добре пам’ятаю, коли побачила і відчула, що таке війна. Ми з колегами приїхали у Слов’янськ у перші дні після деокупації у липні 2014 році. Напис «Слов’янськ» ще не був розмальований квіточками, а територія — не прибрана. Усюди висіли розірвані лінії електропередач, лежали залишки згорілої техніки, на дорозі стирчали хвостовики від снарядів, а з підвалів виходили люди й запитували, чи війна вже закінчилась. Я була на перехресті, з якого в один бік був Слов’янськ, в другий — Бахмут (на той час Артемівськ), а в третій — Харків. Там висів знак, на якому було вказано, що до Харкова — 164 кілометри. Тоді я зрозуміла, наскільки близько війна підібралась до міста, у якому я живу. Так, у Харкові було багато різних подій, пов’язаних із Майданом, але не було війни з літаками, гелікоптерами та артилерією. Я боялась війни з 2014 року, боялась, що у рідному місті може статися те, що бачила у Слов’янську, що Харків почнуть бомбити. У 2022 році війна прийшла в кожне українське місто.
Я продовжую фотографувати війну в Україні. Мене мотивують роботи українських колег, які тут живуть і працюють. Мені цікаві нові кути подачі матеріалів і вибір тем, адже повномасштабна війна вже триває понад три роки, і з кожним разом усе складніше зацікавити нашими подіями людей у світі.
Працювати далі надихають відгуки на мої світлини — від редакторів, колег і читачів медіа. Для мене важливий зворотний зв’язок, тоді отримую певність у тому, що роблю свою роботу не дарма. Після нещодавньої поїздки в Куп’янськ я опублікувала фото міста на своїй сторінці в інстаграмі. Ці кадри почали репостити люди, які раніше жили в Куп’янську. Вони писали дуже добрі слова про своє місто, і я майже фізично відчула їхній біль втрати. Я побачила багато теплих спогадів людей, які досі люблять своє місто, пам’ятають кожен його пагорб і будинок. Мені пощастило побувати у Куп’янську й сфотографувати його вулиці для його мешканців. У цей момент зрозуміла, що ця поїздка мала набагато більший сенс, ніж мені спочатку здавалось. Такі моменти справді важливі.
Ольга Іващенко — українська фотожурналістка та документальна фотографка, родом з Харкова, живе та працює в Києві.
Ольга документує війну в Україні з 2014 року. Співпрацює з такими міжнародними гуманітарними організаціями як Міжнародний Комітет Червоного Хреста (ICRC), ООН (UN), Amnesty International (AI), Human Rights Watch (HRW) а також із різними інформаційними виданнями. Фокусується на новинному репортажі та соціальних темах.
Свою кар’єру фоторепортерки Ольга почала в 2011 році у Харкові. Висвітлювала Чемпіонат футболу Евро-2012. З 2014 року під час подій, що розгортались на сході України та зокрема в Харкові, почала співпрацювати з провідними світовими агенціями новин такими як Reuters, Associated Press (AP), European Photo Agency (EPA).
З 2014 року впродовж 5 років працювала парламентським кореспондентом в Верховній Раді України. Також є офіційним фотографом боксерської промоутерської компанії братів Кличко K2 Promotions.
Роботи Ольги Іващенко публікували TIME, The New York Times, The Telegraph, Financial Times, Los Angeles Times, The Wall Street Journal, Die Ziet, Der Standard, The Globe and Mail, Liberation, Le Parisien, The Atlantic, Chicago Tribune, The Guardian та інші видання.
Від початку повномасштабного вторгнення Ольга працювала в багатьох містах та селах України, в тому числі на кордоні з Росією та Білорусією. Фіксувала наслідки окупації Харківської області та міста Херсон, наслідки підриву росіянами Каховської ГЕС. Працювала над документуванням воєнних злочинів Росії для звіту Amnesty International про бомбардування Драм Театру в місті Маріуполь. Ольга до сьогодні висвітлює наслідки російського вторгнення і його вплив на цивільне населення України.
Інстаграм фотографки.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
