Чи достатньо фотографії, щоби запамʼятати трагедію? Щоби не перетворити фото руїн на «ще одне» у невпорядкованому архіві памʼяті, щоби конкретний досвід не розчинився в сумі загального знеособленого болю?
Після детонації боєприпасів у Вишневому деякі медіа підписували фото випалених вулиць узагальненим: «На Київщині». Як журналістка, я розуміла, що це звичний підхід для доступного пояснення: не всі знають про невеликий населений пункт із доволі поширеною назвою у передмісті столиці. У коментарях хтось плутав ці руїни з руїнами міст на лінії фронту.
Я не можу сплутати фото цих руїн із жодними іншими, бо повз сіру п’ятиповерхівку, яку видно на горизонті, щодня ходила на роботу. А ще трохи далі, за межами об’єктива, видніється житловий комплекс із моєю орендованою квартирою. На ранок 6 липня там нічого не виднілося: місто затягнуло чорним димом, крізь який вилітали уламки або нездетоновані боєприпаси.
Коли на другу годину безкінечних звуків вибухів і тріскоту скла я перестала вірити, що виживу, моя сестра з мінімальним досвідом водіння заїхала в арку мого будинку. Тоді світлофорів видно не було, але й потреба у них була відсутня: трафік у бік епіцентру детонації — нульовий.
Коли ми вийшли з машини, вона попросила забрати її крокси — великі гумові капці з ромашками. Я опустила очі й помітила, що сестра босоніж у рожевих шкарпетках. Вона пояснила:
— Так зручніше їхати.
Тоді мені хотілося, щоб ці руїни таки назвали.
Війна у прямому ефірі означає щоденне документування злочинів і збирання доказів. Аматорські фото й відео теракту 11 вересня у Нью-Йорку стали основою для експертиз та інженерних розслідувань — зокрема щоб відстежити, як поширювався вогонь і деформувалися конструкції Північної та Південної веж. Цей теракт став частиною колективної памʼяті навіть тих, хто ніколи не ступав на американський континент. Але чи можемо ми пам’ятати кожну свою трагедію, навіть найбільш задокументовану, якщо щодня вона існує поруч із десятком інших?
Маршрути дронів і ракет наносять на наші особисті географічні карти незнані раніше міста і села. Можливо, ми б ніколи про них і не дізналися. Можливо, після цього ми більше нічого про них і не почуємо. Та скільки населених пунктів може вмістити наша свідомість? І як довго вони залишаються на цих картах?
Спальні райони схожі між собою: однакове планування дворів, панельні будинки, що чергуються з хрущовками, та обгороджені автомобільними шинами дитячі майданчики. Навіть балкони, стихійно утеплені світло-зеленою вагонкою, геть такі самі, як у моїй Славуті. Раніше це допомагало мені не почуватися самотньою в нових містах — вартувало лише звернути в один із дворів.
Розмірковуючи над фотографією Євгена Малолєтки, я спочатку перебираю в голові візуальні асоціації: тіні рятувальників — як брокенські привиди, чорно-білість кольорового світла. Порівняно з іншими фото із цієї серії, ця світлина дає мені змогу трохи видихнути. Здається, відвертого болю на ній менше. Він ховається в контурах, окреслених контровим світлом.
Утім, насамперед я звертаю увагу на підпис. Не Чернігівщина, не Чернігівська область, і не північний регіон, а конкретне місто — Прилуки. Місто трагедії назване.
Я вписую місце злочину до фотодоказів, перш ніж заклеїти черговий уявний конверт памʼятання й покласти його у внутрішній архів. Бо тепер я найбільше боюся не впізнати, сплутати, знеособити ці схожі спальні райони, коли дивлюся на їхні руїни.
Світлина: Євген Малолєтка
Текст: Валерія Андрійченко
.jpg)
