Володимир Петров — документальний фотограф та фотожурналіст, один зі співзасновників спільноти «Українська документальна фотографія». Сьогодні він служить на посаді старшого офіцера відділення комунікації у 33 окремій механізованій бригаді. Його світлини — це глибоке занурення в історію героя та спроба зрозуміти себе, щира розповідь про події й пошук правди.
– Розкажи, будь ласка, коли у твоєму житті з’явилася фотографія? Хто тебе надихав на зйомки у той час?
– Все доволі банально. Фотографією займалися в родині — був фотоапарат «Зеніт», і мене зацікавили плівка, техніка. Почав фотографувати — щось вдавалося, щось ні, а потім закинув. Віднайшов це хобі на початку двохтисячних років. Друг сім’ї, фотограф та фотомайстер Ігор Дєдов, багато мені підказував по зйомці й підтримував. Вважаю, що я навряд би займався фотографією без нього, що фотографія взагалі була б у моєму житті. На жаль, його вже немає з нами.
Ми разом з родиною Ігоря Дєдова поїхали у Словаччину, у розмові я згадав про цифрову камеру, а Ігор відповів, що справжню якість може дати лише плівка. До того ж плівкова камера вчить думати наперед і робити висновки з успіхів та невдач. Я б радив фотографувати на плівку тим, хто тільки починає знімати. Процес довший, але у перспективі буде більше вдалих кадрів.
Зараз маю декілька цифрових камер, але переважно знімаю на фотоапарат Leica — оскільки на роботі знімки потрібно віддавати оперативно. На плівкову камеру фотографую важливі для мене моменти, які хочу зберегти тільки для себе.
– Який зміст ти вкладаєш у поняття документальна та вулична фотографія? Як ти їх для себе розмежовуєш?
– Більшість глядачів моїх знімків кажуть, що це — вулична фотографія. Мені не симпатичний цей термін, він занадто вузький і не передає усіх сенсів, які вкладаю у фотографію.
Вулична фотографія як термін з’явилась відносно недавно, років двадцять тому. Він прийшов із популяризацією фотографії на вулиці, коли знімають на маленьку камеру і на бігу, ловлять різні непостановні сценки й харизматичні типажі. Документальна фотографія дивиться глибше. Коли знімаєш, інакше дивишся на речі й інакше думаєш. Один з моїх друзів, фотограф Олександр Ранчуков казав, що документальна фотографія — це фотографія рутини, буденності.
Натомість вулична фотографія у широкому та популярному зараз значенні протистоїть поняттю рутини. Сучасні стріт-фотографи намагаються знайти щось незвичне й нестандартне, спіймати курйозні ситуації. Фотографи, які працювали п’ятдесят чи сто років тому, знімали буденність. Вони не знімали вуличну чи документальну фотографію, вони знімали те, що їм було цікаво. Класики вуличної фотографії, наприклад Анрі Картьє-Брессон, Ежен Атже, Брассай, знімали життя довкола себе. Ежен Атже фотографував Париж до перебудови, і більшість будівель, які він сфотографував, зникли. Париж змінився ще за життя фотографа. Документальні світлини можуть бути нецікавими сучасникам, але можуть стати відкриттям для наступних поколінь: як люди одягалися, чим займалися, що їх оточувало.
Документальні фотографи підкреслюють реальність, але, звісно, вони не можуть працювати, приміром, як камери-реєстратори в машинах. Важливими залишаються сильна композиція, світло та цікавість до світу. Не потрібно шукати щось епохальне чи надзвичайне, а, як говорив Анрі Картьє-Брессон, треба просто завжди бути готовим, і тоді все вийде само собою.
– Що тебе вабило у фотографії, коли ти починав знімати?
– Мені було цікаво показувати фотографії Ігорю Дєдову й моїм друзям. Важливим було навіть не зробити знімок, а комусь його показати. Фотографія була для мене процесом медитативним, способом зануритись у себе — я міг пройти 10–12 кілометрів і навіть не дістати камеру з сумки. Ходив незнайомими місцями, шукав цікаві локації, інколи траплялись цікаві знахідки. Є такий вислів, що ноги працюють, а голова відпочиває. Прогулянки увійшли у звичку й стали своєрідним розвантаженням від буденності.
Коли знаходив цікаву замальовку — обов’язково робив знімок. Утім, процес пошуку кадру також був для мене самодостатнім — це своя філософія. Дослухаєшся до себе і наче вчишся синхронізуватися із Всесвітом. Тоді або входиш в резонанс із ним, або ні. Якщо все збігається — тоді й фотографії будуть хорошими.
– Коли ти відчув, що фотографія для тебе — це сродна праця, а не просто хобі?
– Я займався фотографією приблизно десять років, а потім у фейсбуці з’явився пост, що Президент Янукович не підписав Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Люди вийшли на Майдан і я також поїхав туди. Я пригадав там емоції та настрої, які відчував під час Помаранчевої революції, коли був ще підлітком. Приїжджав на Майдан кожного дня від його початку до завершення. Протягом Революції Гідності відзняв понад сто плівок. Усвідомив, що потрібно купувати цифрову камеру, оскільки втратив багато можливостей. Я фотографував не гірше, але через специфіку обраного мною медіа, потрібно було витрачати час на обробку фото. Мої друзі й колеги, які працювали з цифровою технікою, могли отримати результат тут і зараз, а також співпрацювати з топовими міжнародними медіа.
Після Євромайдану у мене було палке бажання фотографувати, я усвідомлював важливість моменту. Пригадую, коли на екранах телевізорів ми бачили «зелених чоловічків», розуміли, що це російські військові без розпізнавальних знаків. Відбувалося військове вторгнення у нашу державу. Я вирішив купити цифрову камеру і поїхати у Крим фотографувати анексію. Батьки не поділяли моєї ініціативи, але я не міг інакше. Коли йшов за цифровим фотоапаратом у магазин, в мене в голові крутилася одна думка — війна, війна, війна. Я проходив крізь ще не розібрані барикади на Майдані, дивився на перехожих і дивувався, невже вони не розуміють, що на нас напали і розпочинається війна.
У Криму я був десять днів і поїхав перед так званим «референдумом». Без акредитації та з українським паспортом там стало небезпечно перебувати. Декілька місяців я працював на фрілансі, пропонував фотографії міжнародним агенціям. У серпні 2014 року я став штатним журналістом англомовної газети Kyiv Post, де працював сім років. Наприкінці 2021 року власник медіа вирішив звільнити всю редакційну команду, яка натомість створила The Kyiv Independent. Для себе вирішив не продовжувати шлях фотожурналіста, бо, працюючи на контору, досяг максимуму. Проте брав участь в обговоренні назви видання і наполягав акцентувати на незалежності. Медіа стало успішним і, сподіваюсь, так буде й надалі.
– Поділись, будь ласка, як трансформувалось твоє перше відчуття та усвідомлення війни після роботи у Криму? Які теми тебе цікавили, коли працював у газеті Kyiv Post?
– У газеті Kyiv Post ми мали десятки відряджень у зону АТО, а потім ООС. Їздив туди дюжини разів. Ми з напарником, журналістом Іллею Пономаренком об’їздили, мабуть, всю Донецьку область.
Трансформація погляду була дуже плавною, щоб якось її означити чи сфокусувати увагу. Після багажу поїздок в АТО відчувалися контрасти. Сьогодні ситуація зовсім інакша, але у той час був значний дисбаланс між життям на сході України та, наприклад, у Києві. Були цивільні зі своїми роботою, думками, поточними проблемами тощо, а на противагу їм — занурені на двісті відсотків у війну люди. Ці протилежності були прозорі одна для одної, існували паралельно.
Сьогодні, коли одягнув форму, у мене також змінилось сприйняття людей довкола, вони стали ділитись на цивільних і військових. Коли приїжджав у зону АТО запитував себе кожного разу, а чому цей хлопець повинен сидіти в окопі, ночувати в землянці, бути позбавленим тепла своєї родини тощо, а не я. Чому він гірший чи кращий за мене?
– Ти був усередині війни з 2014 року, на відміну від багатьох людей, для яких війна розпочалася у 2022 році. Розкажи, будь ласка, про свої відчуття на початку повномасштабного російського вторгнення?
– 24 лютого 2022 року я прокинувся о четвертій ранку від вибухів ракет у Києві. Швиденько схопив телефон і забіг у ванну, бо там немає вікон. Переглядав новини, переписувався із колегами-журналістами. Усі, хто був дотичним до війни раніше, розумів реальну можливість вторгнення. На цей момент я вже пройшов десятки тренінгів домедичної допомоги для журналістів, які працюють у гарячих точках. Морально й фізично я був готовий, знав, що робити і як. Звичайно, була і розгубленість, бо ніхто не усвідомлював масштабів того, що відбувається, був і страх, бо люди бояться того, чого не розуміють.
У перші тижні повномасштабної війни я був вдома у Києві. Ми з друзями й колегами обмінювалися інформацією, кооперувалися по декілька людей на машину і їздили працювати. У місті було багато блокпостів, перекривали дороги й мости. Завдяки командній роботі та довірливій атмосфері між колегами ми відзняли на ура.
Невдовзі я почав працювати фіксером і продюсером для міжнародних медіа, зокрема для The Washington Post, бо швидко зрозумів, що як незалежний фотожурналіст не зможу на гідному рівні конкурувати з топовими ЗМІ. Домовився, що поєднуватиму роботу продюсера з фотографією — це нестандартна схема, але мені вдалось і працювати з міжнародними журналістами, і робити фотографії для себе.
Важливий досвід я отримав, коли працював на звільненій Київщині. На той момент організація роботи медіа на державному рівні тільки розбудовувалась, було багато дезінформації й чуток. Проте була й критична необхідність документувати наслідки окупації, сліди присутності російських військ, де відбувалися бої, тортури та знущання з українців, де були розстріляні тіла зі зв’язаними за спиною руками або спалені рештки декількох тіл. Усе робили критично швидко, щоб показати світові наслідки війни.
– Що врізалось тобі в пам’ять найбільше зі зйомок початку повномасштабного російського вторгнення?
– Все. Фотографи — це такі люди, які фіксують момент, фіксують спогад. Наша пам’ять працює візуальним чином. Все, що ми фотографували, стає спогадом, який можна згадати дуже докладно, в дрібницях. Пам’ятаю зруйнований Ірпінський міст, через який перебігали місцеві мешканці, щоб евакуюватися, і як їм допомагали бійці територіальної оборони. Військовий несе автомат, а в нього на шиї висить дідусь, бо сам не може пересуватися. Дівчина, яка з речей мала маленький рюкзачок і двох котів. Дитячі візочки, які залишили батьки, бо за ними неможливо було переправитись на другий бік річки. Пригадую бабусю, якій ми допомагали дійди до безпечного місця, і як вона тяжко дихала й трималась за мою руку. Я там зробив десяток непоганих фотографій, пам’ятаю кожну з них, бо вони всі для мене — особливі.
Літні люди пригадували, як їхні родини тікали від німців у час Другої світової війни. Їздив у село Демидів, коли там підірвали дамбу. Місцевий співробітник ДСНС розповідав, що його дідусь і бабуся, які теж жили у тій місцевості, пережили таку ж ситуацію «за німців» — тоді також підірвали греблю, щоб не пройшли танки. Дуже цікаво, коли дивишся на такі історії з перспективи сучасного часу. Це, зокрема, і є документальна фотографія, коли дивишся на речі глибше, коли сприймаєш все у далекій перспективі. Коли для тебе це не просто бабуся чи дідусь, а люди з життєвим досвідом і власною історією. Фотографії у цьому сенсі також повинні бути більш глибокими — якщо не враховуєш контексти, то наче підводиш людей, які проживають події.
– Розкажи про свою серію фотографій з Революції Гідності. Які світлини для тебе найбільш особливі?
– Дуже мало фотографів приділяли увагу Майдану у стані спокою, зазвичай фотожурналістів цікавить дія. Для мене особливими є фото, коли нічого не відбувалося, не було ніякого спротиву, нападу поліції чи розгону; коли громадяни очікували, мирно висловлювали непокору, не йшли додому, а залишалися жити на Євромайдані; коли було віче і приходили навіть ті люди, які зазвичай були вдома, і слухали промови політиків та чекали реакції влади. Мені було важливо зафіксувати побут Євромайдану й показати, що відбувається, коли нічого не відбувається. Я зняв капличку, розмальовані художниками військові намети, будівельні шоломи з українськими орнаментами та янголами.
Протягом очікування і після перших боїв на вулиці Грушевського почали формуватися сотні самооборони. Багато хто вважає, що саме з них утворилися перші добровольчі батальйони. Поступово Євромайдан мілітаризувався, почали з’являтись камуфляж, металеві радянські каски, а ближче до лютого — і бронежилети. Мені було цікаво підмічати ці зміни. Євромайдан тривав майже три місяці, а фотографії більшості колег були зроблені за кілька найактивніших днів.
Мені складно виокремити один знімок, оскільки багато фотографій для мене важливі. Утім є кадр із 2014 року, який мені дуже близький і символічний. На Майдані хтось повісив боксерську грушу і на неї приклеїли портрет Януковича. Позаду проходила людина і запитала у когось напрямок і перехожий витягнув вказівним жестом руку. Я у цей момент зробив знімок. Не можу сказати, що вийшла супер крута фотографія, але вона стала для мене пророчою — портрет Януковича, спотворений і примотаний до груші скотчем, та рука, яка наче йому вказує напрямок для втечі.
Пригадую ще один момент із Євромайдану, коли протестувальники біля входу на стадіон «Динамо» палили багаття у бочці. Якщо перевернути фотографію, то на бочці видно напис «Крим». Можливо для когось це не має значення, але я помітив цю деталь пізніше, і вона змусила мене задуматись. Цікаво віднаходити такі деталі та переосмислювати значення фотографії.
– Коли виникла спільнота Української вуличної фотографії?
– Ми з колегами багато спілкувались про фотографію й життя загалом. У якийсь момент, років сім чи вісім тому, у Михайла Палінчака виникла ідея створити групу на фейсбуку. Думали, що поширюватимемо між собою посилання на статті та лекції, спілкуватимемось про нові фотокниги, будемо постити фотографії. Помітили, що група стрімко набирає обертів, вирішили встановити правила та відбір, щоб фотографії у стрічці були якісними.
Нещодавно вирішили перейменувати групу на Українську документальну фотографію. Зрештою, усім адміністраторам групи ще з часу її заснування більше імпонувала документальна фотографія. Ми зробили допис, у якому пояснили, що змінюється в Україні й фотографія також стає іншою. Одна справа — фотографувати у мирних містах життя вулиці, інша — наслідки обстрілів, руйнування, загиблих людей і кров. Це також фотографії, зроблені на вулиці, але в іншому контексті. Буденного життя фактично зараз немає, натомість є життя воєнного часу з відповідними картинами, які нас оточують. Навіть у відносно мирних містах військовий у кав’ярні поруч із цивільними людьми сприйматиметься інакше, ніж у 2014 році.
– Коли та як ти прийняв рішення долучитися до війська?
– Питання про те, чому служать інші, а не я, ставив собі ще у 2014 році. Під час Євромайдану біля крайньої барикади на вулиці Грушевського молодий хлопчина в балаклаві та з бейсбольною биткою запитав, чому я не стою поруч із ним? Це питання застало мене тоді зненацька і після кількох секунд роздумів сказав, що зроблю з камерою більше, ніж з палицею. На той момент був переконаний, що так і є. Я не агресивна людина. У мене в житті було мало конфліктів — я завжди намагався розв’язувати їх комунікацією.
Усе почалося з того, що ми з колегами почали обговорювати новий закон про мобілізацію. Якщо я не пішов до війська із перших днів повномасштабного вторгнення, то почуття відповідальності перед тими, хто зараз служить, переважило. Вирішив, що не варто чогось очікувати та вкотре відкладати рішення. Ніколи не буде правильного моменту, бо завжди страшно стрибати у невідомість, просто треба наважитися і зробити перший крок. Так я і зробив, але з тією різницею, що попередньо розпитував друзів і знайомих, шукав бригаду й підрозділ, у якому знадобляться мої навички та де я буду найбільш ефективним. Зрештою, мені порадили, що є відповідна посада у 33-й механізованій бригаді. Так розпочався мій шлях у війську.
Усіх друзів і знайомих, хто вміє фотографувати, знімати відео чи записувати інтерв’ю, запрошую до лав Збройних сил України, щоб комунікувати з військовими та цивільними. Головне — не дати ворогу нас роз’єднати, як це було на Майдані, бо разом — ми сила, а одна маленька людина може вплинути на глобальні процеси в суспільстві. Я взагалі доволі часто згадую гасла Революції Гідності.
– Чи змінилась твоя фотографія за час перебування у Збройних силах України? Якщо змінилась, то яким чином?
– Новинним медіа потрібно приїхати, відзняти конкретну історію, епізод з чийогось життя, зробити матеріал, випустити його і рухатись далі. Документалісти занурюються у життя своїх героїв, намагаються подивитися на цих людей у довшому розрізі часу й глибше розкрити їхнє життя. Коли фотографував у зоні АТО, мені не було все одно, я переживав за хлопців, які жили в окопах і землянках. Не хотів, щоб з ними сталося щось погане.
Документальна фотографія має здатність до емпатії, співчуття до людини, що опинилась перед камерою. Важливо глибше проникнути у суть речей і світ людини, зрозуміти її життя й передати це у своїх фотографіях. Для мене цей принцип залишається незмінним, незалежно від того, військовий я чи цивільний.
– У своїй роботі ти бачиш багато чужого болю. Проте кожна людина має певний резерв психологічної стійкості й емпатії. Як передати на фотографіях чужий біль і не зруйнувати себе?
– Фотоапарат певною мірою абстрагує реальність і допомагає пережити побачене. Фотограф частково ховається за камерою — як фізично, так і морально, бо працює над побудовою композиції, пошуком світла й емоцій. Мозок акцентує на інших речах, а не на розповіді людини й не на подіях довкола. У момент зйомок ти можеш не усвідомлювати обсягу трагедії, а під час перегляду фотографій емоції просто збивають з ніг. Проте трапляється, що під час зйомок з очей течуть сльози або нестримно хочеться сміятись. Мені в дитинстві мама завжди говорила, що проявляти свої емоції — сміятися чи плакати, це нормально і не потрібно соромитись.
У кожного фотографа є межі, коли варто припиняти зйомку. Хтось переповнюється побаченим і не може знімати далі, а хтось пересилює себе і фотографує далі. Потім дивиться на світлину і розуміє, що, мабуть, варто було зупинитися. Це вічна дилема фотографів — що варто знімати й чи потім варто це публікувати. Якщо якийсь кадр не зробити, то він назавжди залишиться у пам’яті. Кожен фотограф носить із собою моменти, які він не зняв.
– Скажи, будь ласка, чи є в тебе кадри, які не зміг зняти і чи шкодуєш про це?
– Маю свій список із незафіксованих на камеру моментів. 18 лютого 2014 року, після подій на перехресті вулиць Шовковичної та Інститутської, протестувальників відтиснули назад до Майдану. Коли «беркутівці» їх наздоганяли, то били різним засобами. Ми з колегами потихеньку спустилися і йшли в бік Майдану. У якийсь момент побачили декілька швидких біля яких стояло десяток людей. У когось вже була перебинтована голова, когось тільки починали бинтувати й накладати пов’язки. Обличчя у людей було у крові. Я зробив декілька кадрів і пішов далі. Уже ближче до майдану усвідомив, що фотографував на камеру без плівки. У мене було дві камери, і на одній якраз закінчилась плівка — я змотав котушку, витягнув з фотоапарата і не зарядив іншу. Попросив колегу повернутись, адже по одинці тоді було ходити небезпечно, але людей біля швидких уже не було. Таке трапляється, і цей випадок був гарним уроком для мене.
– Сьогодні вже складно здивувати кадрами з війни. Багато з них повторюються. Наприклад, стріляє Paladin, красивий спалах, військові затуляють вуха, відбувається постріл. Чи є в тебе відчуття, що сьогодні українській документальній фотографії чогось бракує?
– Фотографу завжди чогось бракує, фотографу постійно мало — обов’язково знайдеться щось, чого ти не зняв. Особливо, коли відбуваються події такого масштабу як війна. 95% фотографій воєнних подій, які маємо зараз, були кліше ще з часів АТО. Усі ці фотографії я зробив ще тоді. Сотні й тисячі фотографів зараз приїжджають на фронт, щоб зробити аналогічні кадри. Частково це продиктовано умовами війни, є багато технічних обмежень і безпекових причин.
Наразі ми цього не усвідомлюємо повною мірою, але левова частка знімків цієї війни знята на телефон, і їх потрібно показувати. Більшість моїх колег — документальних фотографів в фотожурналістів, долучилися до війська. Якщо хтось із них зробить фотографію, яка відрізнятиметься від кадрів попередніх десяти років, то це вже маленька перемога. З іншого боку, можна зробити дуже хорошу фотографію, але одним кадром все одно неможливо передати таке всеосяжне поняття як війна. Особливо така велика, яка відбувається зараз у нас.
Російська війна проти України — найбільша за масштабами й ресурсами з часів Другої світової війни. Колосальна подія, і вона апріорі вже є найбільш задокументованою війною в історії людства. Водночас ми розуміємо, наскільки мало ми її показуємо і скільки кадрів можна буде показати лише після перемоги. Проте завжди треба прагнути до більшого й кращого. Поки ця глава нашого життя не завершилася і не почалася наступна, до тих пір треба старатися робити свою роботу, ту, яку вмієш найкраще, і за покликом серця.
На війні ти можеш кудись проникнути й зняти важливу фотографію. Не обов’язково красиву чи унікальну, але важливу для тієї людини, яка на ній зображена. Цей кадр буде про цю людину тут і зараз, бо вона переживає надзвичайні події, яких досі ніколи не було в її житті. Можливо, цієї людини вже не буде завтра. Тому кожен такий кадр — цінний.
Проте фотографу потрібно обов’язково дбати і про свою безпеку, і про безпеку інших. Я намагаюся стримувати молодих людей, які не мають великого досвіду, щоб вони не поспішали їхати на війну. Прошу їх не наражати себе й інших на небезпеку, не створювати додаткових проблем військовим, яким доведеться опікуватися пораненим фотографом. Рішення іти на війну повинно бути свідомим.
– На твою думку, якою є роль документальної фотографії на війні і, зокрема, на війні, яку ми зараз проживаємо? Чи здатне зображення загалом впливати на сприйняття історичних подій?
– Я займаюсь фотографією більшу частину свого життя. Майже двадцять років досліджую фотографію й увесь час збільшую свій досвід та обсяг знань. Мені видається, ще до війни я позбувся наївності, що фотографія може щось змінити, вплинути на світ і на прийняття рішень. Усе більшій кількості людей стає очевидним, що фотографії не варто довіряти. Разом з тим людство не вигадало нічого настільки правдоподібного як фотографія — кульмінаційний момент екстремальної чи рутинної події, яка б передавала сутність речей.
Можливо, в’єтнамська чи корейська війни були піковими для можливостей фотографів вплинути на перебіг подій. Висновки зробили і політики, і військові, і цивільні. В той самий час у Лівії загинули фотографи Кріс Хондрос і Тім Гетерінгтон, і такі події впливають на зміни у воєнній фотографії. Глобально ми живемо в часи постправди і кожного дня можемо переконатися, що світ не є сталим, а його устрій — не стабільний. Усе, що ми сприймаємо як рутину й стабільність, може дуже швидко змінитись і перевернутися з ніг на голову.
Володимир Петров (1988 р.н., Київ) — український документальний фотограф. Фотографувати почав у 2004 році. З 2014 по 2021 роки працював фотожурналістом в газеті Kyiv Post. Документує війну Росії проти України з 2014 року. Один зі співзасновників групи "Українська вулична фотографія" (наразі "Українська документальна фотографія" - ред.).
Соцмережі фотографа: Instagram, Facebook.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
